Головна Новини Азов

Журналістка Алевтина Швецова знайомила світ з Маріуполем до війни. З його різмаїттям та красою. Тепер рядки її щоденника зображають місто, яке змінилося та містян, яких було вбито російськими окупантами

Журналістка Алевтина Швецова знайомила світ з Маріуполем до війни. З його різмаїттям та красою. Тепер рядки її щоденника зображають місто, яке змінилося та містян, яких було вбито російськими окупантами:

24 лютого. Пекло починається.

Поїхала на 23 мкр, щоб привітати брата з 12-річчям та залишилися там на 13 днів.

В квартиру на підземному переході зі Східного переїхали батьки чоловіка та його бабуся.

8 березня обстріли на моєму рідному 23 мікрорайоні не припинялися ні на хвилину, винесло вікна та померла від холоду улюблена папужка Чіча (діточки поховали її у подвір’ї під деревом), ми (двоє дітей 8 та 12 років, мої батьки, чоловік та я) пішки рушили до центру під обстрілами. В будинку на проспекті Миру було бомбосховище, здавалося, що там на нас чекає безпека.

Так виглядали будинки на західному мікрорайоні (23 мкр) 3–8 березня

16 березня 2022 року, центр Маріуполя, проспект Миру.

Будинок з годинником став прихистком для багатьох маріупольців і маріупольчанок. Сховище заповнене не тільки мешканцями цього дому. Сюди прийшли з різних районів, адже голова ОСББ Марія піклується про всіх: організовано чергування, аби мародери не пошкодили автівки; увесь день підтримується вогнище для приготування їжі; дружня атмосфера та тепле спілкування, що відволікає від жорстокої реальності.

Так ми готували їжу. В «пічку» 16 березня прилетить бомба

16 березня. 10:30. З малими піднялися в квартиру на 4 поверх, аби взяти тарілки для обіднього пісного супу.

Вид з вікна щоденний — місто в огні. Вікно вибило згодом

І тут дім струшує з надзвичайною силою, тріскається стеля, в носі та горлі пил, волаю «ШВИДКО ВНИЗ». Біжу перша, потім діти, мама… внизу натовп, крики «ЛЮДЕЙ ПРИДАВИЛО». З-під завалів починають діставати Вадима (затиснуло ноги землею та цеглою) і Галю (непритомна, дихає з кров’ю). Чоловіки починають прибирати уламки лісів, аби дістати людей. Я відводжу дітей в сховище та повертаюся. ВАНЯ. Привітний сусід, завжди з посмішкою. Починаємо відкопувати вручну. Пульсу немає. Перебите тіло, де немає жодної цілої кістки. А чоловік Галі сказав, що жінка не вижила.

Прильот 16 березня. В нижньому правому кутку була пічка. Гора з землі, ремонтних лісів, цегли. Є вирогідність, що під завалами залишилися люди.

Чоловік мій праворуч діставав мертве тіло Івана з-під завалів і сусідка, яка вперше побачила свого чоловіка мертвим

В той же день ми пішки покинули Маріуполь. Але.

Ми вийшли пішки з Маріуполя. Горить драмтеатр після обстрілу. Масштабу трагедії в драмтеатрі ми ще не знали

 

Частина родини схопили рюкзаки одразу, а от мої батьки та брат… залишилися в підвалі під обстрілами. В мами проблеми зі спиною, і вона сказала, що просто не зможе дійти. Брат і батько вирішили не залишати її одну. І (не можу про це згадувати) ми вшістьох вирушили в дорогу. Я невпинно плакала. Адже ми йшли під обстрілом, під звуки атакуючих літаків і більше за страх цього походу я боялася, що більше не побачу свою маму, брата і тата.

За один день подолати шлях не вдалося, а вірогідність ночувати на узбережжі просто неба змусила проситися на ночівлю до мешканців селища Піщанка. Прийняла до себе привітна Тетяна. Нагодувала. Син одразу заснув в теплій хаті, а я долго дивилась на нього і плакала. Постріли і вибухи було чутно, російські літаки били по центру Маріуполя…

17 березня.

Диво. Справжнє диво сталося в цей день. Зранку ми продовжили свій шлях, перетнувши клятий російський блокпост на виїзді з міста, дісталися до селища Портовське. Зустріла старого товариша, питаюся «ти не знаєш, хто вивозить з міста?», відповідає «я сьогодні їду». Благаю взяти мене з собою. Погоджується.

Це моя мама і мій брат, за якими я повернулася наступного дня

За добу місто набуло нових руйнувань. Про жертв намагаюся не думати і молюся. Молюся, аби зараз побачити своїх рідних живими. Припаркувати автівку вдається лише за декілька подвір’їв, ближче до будинку — дим і вибухи. Біжу до під’їзду, відчиняю двері в підвал… і ось вони, мої рідненькі з переляканими очима… МАМА, ТРИ ХВИЛИНИ… за мить хапають якісь пакети і щойно вистрибуємо на вулицю — починається обстріл. Снаряди гатять біля ЗАГСУ, в «Жемчуг», а ми дивом ховаємся в під’їзді… Друг-водій сховався в сусідньому під’їзді, на автівці винесло скло, але ми встигли вирватися і через Приморський бульвар повернутися на трасу та до Портовського…

18 березня доля подарувала нашій родині ще одного чарівника. Він вивіз нашу і ще декілька родин у Запоріжжя. Абсолютно безкоштовно, не взявши навіть «на бензин». Віра в людей. Саме з цими друзями ми будемо відбудовувати наш Маріуполь і нашу країну.

Діточки… скільки пережили, але мужньо трималися. Кожного вечора перед сном мріяли, чим поласують, коли українська армія відіб’є руських окупантів.

Сьогодні у безпеці малий згадує, що «в Маріуполі було все, але зараз… там пекло».

Будинок Алевтини сьогодні

Російські окупанти вбили моїх друзів, зруйнували моє місто і моє життя, скалічили тисячі людських доль, але не знищили любов до Маріуполя. Через десяток рашистських блок-постів я пронесла український прапор і з ним повернусь у вільний український Маріуполь”.

АЗОВ – Маріуполь

Джерело

<<Історія тупого орка
>>Із блокадного Маріуполя. Історії бійця @diplomat4308 з полку “АЗОВ”