— Я так хвилююся. Ти маєш вистояти. Ти сильний.
— Так, ми вистоїмо. Головне, щоб нас у котел не взяли. А так ми вистоїмо. Ми ж «Азов».
— Тримайся, вся Україна бореться.
Березень 2022-го. Такі розмови та листування ветеранка полку «Азов» Роллана Бондаренко впродовж тижнів вела зі своїм сином Віталієм та невісткою Аллою — оборонцями Маріуполя.
«Пташки-нерозлучники, які весь час разом»
15 червня 2014 року з Красногорівки, що на Донеччині, виїхала старенька «вісімка». За кермом був Віталій Таранін. У салоні — дві жінки: мама та його кохана дівчина.
«Мій син сказав, що ми там не залишимося і він не буде працювати на цю владу, на незрозуміло кого — якісь наркомани, алкоголіки, ми їх усіх знали. І багато проросійських провокаторів було. Думали, куди виїхати. Подумали про “Азов”. Було страшно — військовий підрозділ, але мої діти, мій син і його дівчина, подумали і вирішили, що поїдемо допомагати».
Вони сподівалися, що в Маріуполі ненадовго — поволонтерять один-два місяці, до нового року війна закінчиться і повернуться до свого колишнього життя. Натомість Красногорівку окупували, дорога додому виявилася неможливою.
В «Азові» пара почала працювати на кухні. Згодом офіційно оформилися на службу. Віталій став начальником фінансів, Алла — діловодом. При полку вони одружилися, і в Маріуполі в них народився син. А 24 лютого 2022-го обоє пішли захищати Батьківщину.
«Вона вирішила піти за моїм сином. Вона його дуже любила. Вони, знаєте, як пташки-нерозлучники — весь час разом».
«Нас сьогодні літак бомбив, ми його збили»
Щовечора і щоранку Роллана чекала повідомлень від своїх дітей. Були короткі: «Я в строю», «Мамусю, я тут».
Або значно довші: «Є стільки всього розказати, але не можу, все потім. Нас сьогодні літак бомбив, ми його збили. У нас тут максимально бойовий дух. Готові рвати».
Роллана казала синові, що чекає на внучку. А він запевняв, що з Аллочкою уже домовилися: щойно вийдуть з «Азовсталі», народять багато дітей.
4 березня мама написала сину й отримала відповідь:
— Ви в кільці? Як справи?
— Ага.
— П****ць.
— Та ну, вивеземо. Ми ж «Азов».
Потім цілий тиждень Віталій не виходив на зв’язок. Роллана хвилювалася, писала й писала, та відповіді не було.
«Я не знала, що мій син був поранений, бо це війна і він офіцер, а це — військова таємниця. Потім він написав: “Мамо, я тут”».
Віталій запевняв, що з ним нічого страшного не сталося — видужує.
Роллана знову і знову перечитує повідомлення від сина, які вивчила майже напам’ять: «Нас там завалювали гранатами. Ми підбили танк. Командир нас дуже хвалив, що ми не кинули свої позиції. Мене витягнув із поля бою мій друг і побратим Кіт. Він виламав паркан, щоб мене врятувати. В мене вже все краще. Рани загоюються. Я живий».
«Потім стало відомо, що їх завалило»
Віталія «ремонтували» в імпровізованому бункерному шпиталі «Азовсталі». Алла в той час виконувала бойові завдання і півтора місяця не бачила чоловіка. Коли нарешті вдалося відпроситися в командування, пішла його провідати. Зайшла до «палати». Віталій спав. Коли прокинувся, не повірив — поряд сиділа заплакана дружина. Почав витирати сльози.
«В мене були сльози від щастя і він мені їх витирав. Він лежав, а я сиділа поруч. Не вірила, що я його бачу.
Через своє поранення, він не міг багато сидіти і стояти. Я підготувала його речі й почала гріти воду, щоб його помити та переодягнути.
Він був уже чистий, у свіжлму одязі лежав і почав розповідати історію, як він був на бойовому завданні. Історія була дуже цікава. Розтягнулася на години дві-три.
Ми лежали з ним, обіймалися. Я тільки зараз розумію, як мало ми обіймалися та цілувалися. Наближався час їхати. Я почала збиратись: броня, каска, автомат. Йшов обстріл. І він просив залишитися, що він хвилюється дуже. І я зараз розумію: якби я залишилася, я могла б загинути разом із ним.
Сон, у нас 4.5.0. Як у вас?
Усі, хто спав поряд із ним, не виходили в Телеграм. Інші заходили, я писала, вони читали мої SMS та не відповідали. Я молилася. Потім стало відомо, що їх завалило. Минуло три дні й мені написав побратим: “Сонце, нема його, тримайся”.
15 квітня 2022 року о 1:38 в мене вирвали душу. Мій коханий улибашка, ти назавжди в моєму серці».
(Зі щоденника Алли Тараніної).
«Він сильно мучився?»
До Роллани Бондаренко зателефонували 17 квітня. Голос по той бік коректно питав: «Де ви зараз? Хто з вами поряд?»
Але вона вже знала, стосовно чого телефонують. «Кажу: “Скажіть мені, будь ласка, він сильно мучився?” Вони сказали — ні, це бомба, вибух. І все».
Тієї миті її серце стиснулося, як кільце навколо «Азовсталі». Десь там було тіло її сина і десь там її невістка Алла продовжувала нести службу. Вже у статусі вдови.
8 травня на «Азовсталь» росіяни скинули чергову авіабомбу. 4 поверхи бункера, в якому перебувала Алла, провалилися. На 24-ий день після загибелі Віталія вона загинула… Справжні пташки-нерозлучники.
«Мало того, що путін забрав моїх дітей, убив, так тепер ще й до того повбивав усіх моїх друзів і всіх друзів моїх дітей — мого сина і невістки. І продовжує це робити. І моє життя перетворилося… не знаю, на що. Пекло — це не те слово», — Роллана Бондаренко стримується, щоби не заплакати.
Їй потрібні сили. Бо в неї залишився внук. І «Азов», який вона називає своєю сім’єю.
Сьогодні в неї ще буде нагода ридати — має навідатися найкращий друг Віталія. Він називає її мамою.
«”Азов” — це все, що в мене є в житті. Я їм пишу — щоранку, щодня. Кожному добираю слова або не добираю. Пишу, що відчуваю на серці, — купу смайликів і купу надії. І про те, що вони вийдуть. Я не втрачаю надію, що їх побачу. Я знов буду писати в телеграм живим — як люблю, як чекаю. Дівчатам. Вони не сплять. Вони не сплять. Я сиджу молюся Аллаху, Богу, щоб вони навчили мене, як написати… аби не ранити.
Я живу в пеклі».
hromadske
