Ганна Курцановська | СВОЇ.CITY
Анастасія Гондюл — одна з активісток громадської організації “Спільнота родин Оленівки”. За будь-якої нагоди вона приїздить з Кривого Рогу до столиці на мирні акції, головна мета яких — не забувати про тих, кого ворог не зміг побороти на полі бою в Маріуполі, а підло розправився із беззбройними людьми у Оленівці. У неї в руках завжди один і той же плакат: на ньому фотографія Артема і напис “Поверніть мого чоловіка. Поверніть мені сенс життя”.
Від дня теракту у Оленівській колонії минуло вже 14 місяців. Тоді у ніч на 29 липня 2022 року відбувся вибух в ангарі, куди окупанти перевели 193 українських військовополонених. В результаті теракту загинули понад 50 оборонців Маріуполя ще більше сотні отримали поранення різного ступеня. Боєць “Азову” Артем Гондюл серед тих, хто був важкопоранений. Відео з ним показали на одному з телевізійних каналів “ДНР”: військовий на лікарняному ліжку звертається до своєї дружини. Цей сюжет вийшов у серпні минулого року. Відтоді у Анастасії жодної звістки про свого коханого.
Робочі стосунки переросли у міцне кохання
Анастасія та Артем познайомилися 20 років тому. У рідному Кривому Розі у Анастасії було кілька магазинів мобільного зв’язку і сервісних центрів з ремонту мобільних телефонів. Вона була в пошуках продавця. Артем пройшов співбесіду на цю посаду.
Спочатку спілкувалися виключно по роботі, потім як друзі, а 27 червня 2020 року одружилися
Анастасія каже, її чоловік з дитинства мріяв рятувати людей від надзвичайних ситуацій. З віком ці мрії нікуди не зникли, а навпаки — переросли у пошук подібної професії.
“Працював пожежником. Потім на судах міжнародного сполучення у напрямках Гвінейська затока та Оманський залив, він був у морській охороні (maritime security), яка захищає від сомалійських піратів. Але контракт міг тривати по пів року, тому Артем не витримав такої тривалої розлуки зі мною й сином, звільнився і пішов служити до військової частини 3011 в нашому місті”.
Але Артем хотів в “Азов”. І його мрія збулася восени 2019 року. Тоді ж родина Гондюл переїхала з Кривого Рогу до Маріуполя. Артем — в елітному підрозділі, Анастасія — адміністраторка в медичному центрі косметології. Щодня вони після роботи любили прогулятися вздовж набережної, а поруч з ними собачка Матильда породи шит-цу.
“Ми завжди на вихідні кудись їздили відпочивати. Особливо подобалося з наметами бувати у Федорівському лісі. 39-й день народження Артема святкували в Греції. Артем був у багатьох країнах, у паспорті майже не лишилось сторінок, він же працював у морській охороні, тому побачив світ. А я деякий час на Кіпрі, тому хотіла, щоб було щось схоже. Обирали місце, де ми обидва не бували. На жаль, ювілей мій коханий зустрів у полоні. Хочеться, щоб відбулися обміни й на своє свято 11 жовтня чоловік був вже у моїх обіймах”.
З Маріуполя поїхало моє тіло, а душа та серце залишилися там
Напередодні повномасштабного вторгнення Артем сказав дружині, щоб негайно збирала речі та їхати з міста. Вранці за Анастасією мали приїхати родичі, але о п’ятій ранку ранку 24 лютого пролунали перші постріли і вибухи.
Мої рідні опинились в окупації швидше, ніж ворог дійшов до Маріуполя. Тому я відмовлялась їхати, і кілька днів лежала й плакала
“Артем вмовляв їхати з міста, казав, що він не може виконувати в повному обсязі свій обов‘язок, знаючи, що я у небезпеці. Потім я наважилась і послухалась чоловіка, взяла собаку і поїхала. Виїхати з міста мені допомогли мої друзі. З Маріуполя поїхало моє тіло, а душа та серце залишилися там, разом з моїм чоловіком. А через кілька днів зв’язок у Маріуполі зник. Я не знала і не чула його місяць, весь березень намагалась що-небудь дізнатись про чоловіка. І тільки сьомого квітня Артем написав, що з ним все гаразд, але наступного дня від його командування дізналась, що він поранений”.
Пекло на землі, де люди гнили живцем
6 квітня Артем отримав уламкове поранення — уламок від міни потрапив в таз, чоловіка прооперували на “Залізяці”, так бійці Маріупольського гарнізону називали шпиталь на металургійному комбінаті “Азовсталь”. Рану зашили, уламок лишили, бо його без рентгену неможливо було видалити.
“Невідомо, чи перебита тазова кістка. Перебитий нерв — він ходить, але втратив чутливість у ногах. Різких рухів робити не можна, щоб уламок нічого не пошкодив. Ті 10 десять днів поки він був після поранення на зв‘язку ми цілодобово спілкувались. Писав, що мріє обійняти сина і мене, про те, що йому сниться їжа. Мріяв про сирники. Хоча раніше у нього не було особливої пристрасті, просто любить випічку, ту, де є сир. Тоді він сказав, що дуже хоче, коли повернеться, щоб я приготувала йому багато сирників”.
Ще Артем розповідав про критичну нестачу медикаментів, зокрема антибіотиків. Через це пораненні бійці живцем гниють. У багатьох ампутовані кінцівки.
“Це пекло на землі”, — сказав Артем дружині.
В Оленівці вижив, але отримав поранення
Тоді ж у квітні — 17 числа, указом Президента Артем Гондюл був нагороджений медаллю за “Військову службу Україні”. А вже 16 травня за наказом вищого військового командування його разом з іншими пораненими “евакуювали” у полон в Оленівку. У цій колонії Артема отримав друге поранення — у ніч з 28 на 29 липня під час теракту, який тоді влаштували росіяни. Анастасія каже, у неї дуже потужний зв‘язок з чоловіком. Вона відчуває Артема на клітинному рівні. І обидва поранення вона теж відчула на собі.
“Не знаючи, що саме сталося, я розуміла — щось страшне, а вже пізніше я дізналася про поранення. Коханого показали по ворожих каналах, сюжет був з однієї із донецьких лікарень. Артем звертався до мене. Сказав, що майже цілий, і що любить мене і чекає на обмін. А ще попросив передати усім привіт.
Дуже важко і боляче було на коханого дивитися. Я щоразу як передивляюся, не можу стримати сліз. Артем раніше займався спортом — ходив в зал, бігав, він за все своє життя не викурив жодної цигарки, ніколи не пробував кальян. Важив близько 70 кілограмів, а на тому відео Артем десь кілограмів 45, не більше. Тільки шкіра та кістки”.
Відтоді Анастасія живе у цілковитій невідомості, лиш щодня задає одні і ті ж питання: “Де нині її чоловік?”, “У якому він стані?”, “Чи вилікували його?”… І головне — чому не обмінюють поранених під час теракту в Оленівці?
“Вважаю, що вони повинні бути в пріоритеті і бути на волі в найближчому обміні. Ці люди пройшли Маріуполь, “Азовсталь”, і саме їх відвели за списками на смерть. Вони бачили, як живцем горять їхні побратими в ангарі. І це жахливо”.
Анастасія пише вірші своєму коханому. Всі слова йдуть від серця, з самої душі. Вона тільки й встигає занотовувати нові рядки в телефон. Всі вони про біль, який пережив її чоловік та його побратими з “Азову”.
В душі діра і порожнеча,
Нестерпний біль
І тіла колотнеча.
Лишилась сну, а віру не втрачаю,
Бо у житті я ціль єдину маю.
Я цим живу… я вірю і тримаюсь.
Промінь душі своєї
Тобі я надсилаю.
І серце я тобі своє лишила,
Його к твоєму ніжністю пришила.
Тому ти бережи нас двох.
Хоч ти не віриш…
З нами Бог.
СВОЇ.CITY
