Інна Бірюкова | Вечірній Київ
«Писав — важко, але тримаємося… Говорив, у полон живим не здамся. Того дня вони відпочивали у бункері. Росіяни скинули фосфорну бомбу».
Молодший сержант, снайпер Снайперської групи спеціального призначення ОЗСП «Азов» (позивний «Раннер») Сергій Мельниченко загинув 8 травня 2022 року на заводі «Азовсталь», захищаючи місто Маріуполь.
Йому було лише 29 років.
«Вечірній Київ» зібрав спогади рідних, друзів, знайомих, колег Сергія Мельниченка. Світлій пам’яті Героя присвячується.
РОЗПОВІДЬ МАМИ ТА БРАТА
«Це була дивовижна дитина — дуже тихий, спокійний. Я навіть не уявляла, яку професію він може обрати», — згадує про дитинство свого сина його мама Любов Михайлівна.
Народився Сергійко 9 листопада 1992 року в місті Києві, а проживав із родиною в селі Гатне на Київщині. Мама виховувала сина сама. У родині, де Сергій був найстаршим, є ще дві молодші сестри та брат.
«Коли Сергійко трохи підріс, у нього з’явилося більше друзів, він почав займатися спортом. Легкою атлетикою, бігом, тайським боксом, боксом, вільною боротьбою, футболом (грав за команду села Гатне ФК „Патріот“). За успіхи у спорті отримував багато нагород», — розповідає жінка.
Після закінчення 9 класу хлопець вступив до професійного училища. Там він здобув професію слюсаря з ремонту автомобілів.
Після служби в армії Сергій пішов працювати за контрактом у ДСНС України в місті Києві на посаду «пожежного-рятувальника». Там служив 3 роки.
«Під час його служби в ДСНС багато було небезпечних моментів. Сергій кілька разів був у Чорнобилі, гасив нафтобазу в Василькові, брав участь у профільних змаганнях, тощо. А потім вирішив, що не достатньо робить для країни і сказав, що хоче підписати контракт та йти на службу до лав Нацгвардії України. У 2018 році перевівся в АЗОВ. Він туди дуже хотів давно. Потрапити в АЗОВ було непросто, він довго готувався, здав нормативи, тести.
Я йому говорила, синочок залишайся дома, а він мені: хто ж якщо не ми захищатимемо свою країну? Ти ж сама, мамо, мене навчила любити Україну», — каже мама Героя.
У квітні 2018 року Сергій одружився. Після весілля він як Азовець відбув на службу до Маріуполя. У 2020 році дружина також змогла переїхати до цього міста. Там винайняли квартиру та облаштовували сімейне гніздечко. У вересні 2021 року народилася донька Поліна.
Коли в лютому сталося повномасштабне вторгнення, Сергій із побратимами став на захист країни.
«У 2014 році полк АЗОВ відбив російську навалу. Для росіян цей підрозділ став як червона тканина для бика. Був травень 2022 року, наші військові трималися в облозі й не збиралися покидати „Азовсталь“. Сергій постійно телефонував мені, але мало що розповідав. Однак брату та сестрі писав більше — що їжі мало, боєприпасів мало, але тримаємося… Говорив, у полон не здамся, краще застрелюся. Того дня вони відпочивали у бункері. Росіяни скинули фосфорну бомбу…» — розповідає Любов Михайлівна.
Молодший брат Павло пригадує, що Сергій для нього завжди був опорою та підтримкою, мотивував займатися спортом.
«Завдяки йому я багато досяг в житті. Його поради завжди були влучні та дуже цінні, якими я користуюсь по цей день. Завдяки йому я зрозумів що в житті немає нічого неможливого. Перебуваючи в облозі на „Азовсталі“, він все одно зберігав силу духа і до останнього жартував. Я його дуже поважаю та ціную, він для мене назавжди залишиться прикладом справжнього чоловіка», — розповідає Павло.
ДИТЯЧІ ТА ШКІЛЬНІ РОКИ
Депутат місцевого самоврядування села Гатне Володимир Сафончик знає Сергія із самого дитинства.
«Це — друг моїх синів. Знаю його, як хорошого, доброго порядного хлопця. Не вживав спиртного, не палив, займався спортом. З моїми синами грали у футбол, волейбол. Завжди міг прийти на допомогу. Словом, дуже порядна людина. У селі його всі поважали. Тепер він загинув, захищаючи всіх нас. Вічна йому пам’ять!», — каже Володимир.
Перша вчителька Людмила Крамар відзивається про свого учня з великою теплотою. Спокійний, добрий, працьовитий, зосереджений хлопчик. Рано став дорослим, оскільки їхня мама виховувала дітей одна, а він як старший брат піклувався про молодших сестричок та братика.
Коли вже працював пожежним, то не забував школу, зокрема влаштовував дітям екскурсії до пожежно-рятувальних підрозділів. Приїздив на шкільні заходи й під час служби в АЗОВІ.
«Дуже хороший був хлопець. Про таких дітей, людей говорять: „справжній“. Велика дяка мамі, яка змогла його виховати. Зараз коли зустрічаю його маму, то завжди в її очах — сльози. Сергійка їм дуже не вистачає. Він вічно житиме в нашій пам’яті і в нашій школі. На уроках я розповідаю і розповідатиму дітям про нашого Героя. Вічна йому пам’ять!» — каже Людмила Крамар.
Колишній вчитель Сергія із предмета захисту України майор Анатолій Єрмак зараз служить в ЗСУ. Він згадує, що у жовтні 2021 року Сергій приходив на його урок, коли служив в АЗОВі. Зустріч відбувалась з одинадцятикласниками.
«Він прийшов у клас, ми спілкувалися, фотографувалися. Це була як патріотична настанова для учнів. Я знав Сергія з самого дитинства. Спокійний, урівноважений хлопець, з хорошої сім`ї. Не бешкетник, без шкідливих звичок. Займався спортом. Протягом усієї служби Сергія в Нацгвардії ми підтримували зв’язок. Він був дуже хорошим учнем, товаришем, а потім став героїчним воїном», — розповідає Анатолій Єрмак.
КОРОТКЕ СІМЕЙНЕ ЩАСТЯ
Зі своєю майбутньою дружиною Іриною Сергій познайомився у 2013 році через інтернет. На той момент вона була студенткою 2 курсу педагогічного коледжу, а Сергій щойно прийшов з армії.
«Ми з ним листувалися аж три місяці, нам було цікаво дізнаватися один про одного. Потім обмінялися телефонними номерами, часто спілкувалися до пізньої ночі та завжди знаходили про що поговорити», — розповідає Ірина.
Молоді люди довго зустрічалися, потім жили разом. Бо чоловік був військовим, дату для весілля було обрати складно. Офіційно стали сім’єю 14 квітня 2018 року.
Після весілля Сергій перевівся в «Азов» і переїхав до Маріуполя. Було складно, бачилися 2-4 рази на рік, але пройшли й це випробування.
У 2020 році Ірина змогла переїхати до Маріуполя.
«Коли в лютому сталося повномасштабне вторгнення, чоловік із побратимами став на захист Батьківщини, знаючи, що в нього є я і маленька донька. Він залишився вірним своєму обов’язку до кінця. На жаль, із цілого життя ми побули так мало разом. Але за цей короткий час Сергій показав себе як надійний друг та товариш, вірний, турботливий, чуйний, уважний чоловік, найкращий у світі тато», — розповідає Ірина.
СЛУЖБА У ДСНС
Віталій Бережний, був не лише керівником та колегою Сергія, а і його близьким товаришем. Навіть кумами стали. Тому знає хлопця добре, постійно спілкувалися, навіть коли він вже пішов служити у Нацгвардію.
А прийшов Сергій на службу в ДСНС у 2013 році, тоді йому було лише 20 років.
«У той час я працював начальником караулу. Молоді хлопці приходили і набирався караул. Попри молодий вік Сергія, робота давалася йому просто, адже він знав куди і навіщо прийшов. Йому подобалося допомагати людям. Уже протягом першого місяця служби він показував такі знання та вміння, що деякі співробітники не показували й за роки служби», — розповідає Віталій Бережний.
Працюючи в ДСНС, Сергій серйозно займався спортом — силовим і бігом. Також брав участь у різноманітних змаганнях, де здобував призові місця.
«Ми з ним виступали у різноманітних змаганнях, у деяких займали призові місця. Коли у 2014 році росія напала на Україну, він ще залишався на службі, але все частіше були розмови, що можна робити щось більше для України. Тобто, не тільки допомагати людям, а і захищати державу. Тому він пішов на службу у ЗСУ», — згадує Віталій.
Під час військової служби Сергія друзі постійно спілкувалися.
«Згадую нашу останню зустріч перед Новим роком у грудні 2021 року. Зокрема обговорювали і плани на майбутнє. Коли він їхав, то пообіцяв, як закінчиться війна, повернутися на службу в ДСНС і що ми будемо служити разом. Це, мабуть, єдиний раз коли він не дотримав свого слова», — каже Віталій.
Також запам’яталося, що Сергій завжди був тільки за правду, справедливість та відстоював свою думку. За це його дуже поважали як керівництво підрозділу, так і співробітники.
НАГОРОДИ ГЕРОЯ
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов’язку Сергій Мельниченко нагороджений орденами «За Мужність» III, II та I (посмертно) ступеня.
«Вечірній Київ» відкрив віртуальний Пантеон Героїв, присвячений загиблим киянам. За кожним із захисників — залишена історія та непрожиті життя.
Інна БІРЮКОВА
Фото надані мамою Героя Любов Михайлівною для «Вечірнього Києва».
Головне фото: Сергій Мельниченко. Фото: з архіву сім’ї Героя
