“Він міг не поїхати в Маріуполь, та внутрішній моральний компас у нього був настільки сильним, що для нього принципи були важливішими, ніж намір уберегти своє життя”, – Дарина Ейсмонт про загиблого на “Азовсталі” Олександра Гряника
Олександр Гряник мріяв піднятися на Еверест, бо звик ставити високі цілі. Але його Еверестом став Маріуполь. Він поїхав туди вже після того, як місто захопили російські війська, бо вважав, що має бути поруч з побратимами, з якими служив і воював пліч-о-пліч.
І доки дістався до них, зазнав два поранення. Та згадуючи про нього, друзі кажуть, що Олександр ніколи не скаржився, бо не хотів завдавати близьким болю. Тому й про те, якими були для нього кілька останніх місяців на “Азовсталі”, розповідав небагато. Як і про шестирічну службу в полку “Азов”, до якого він долучився 2016 року. І хоч тоді, коли почався повномасштабний наступ рф на Україну, він уже звільнився, – довго не думав. Спочатку долучився до лав тероборони і став на захист Києва, допомагав звільняти Бучу, а далі вирішив поїхати в Маріуполь і загинув, захищаючи це місто.
Про те, яким був 28-річний Олександр Гряник, ми поговорили з його подругою і колишньою однокласницею Дариною Ейсмонт.
– Ми дружили близько двадцяти років, бо знайомі з Сашком із п’ятого класу, вчилися разом, – розповідає Дарина. – Для мене це був справжній, найкращий друг. Як і для багатьох людей, з якими я спілкувалася цими останніми днями. Бо багато людей вийшли на зв’язок після його загибелі. Основне, що про нього казали, – що він чесна, пряма людина, з прекрасним почуттям гумору і дуже сильним почуттям обов’язку. Він завжди був готовий прийти на допомогу, коли це було потрібно комусь із його друзів. Саме тому він і став поруч із друзями на захист Маріуполя.
Він був у полку “Азов” шість років. А за двадцять днів до того, як розпочалася повномасштабна війна, звільнився, тому що закінчився контракт і він прийняв рішення не підписувати його ще на 3 роки, через те, що втомився від служби і хотів пожити. Але з початком наступу рф, звісно, вирішив повернутися. Спочатку приїхав у Київ і намагався зв’язатися зі своїм командиром, та з ним не було зв’язку. Тоді Сашко почав шукати змогу поїхати в Маріуполь. Так, він міг не поїхати в Маріуполь, ми його відмовляли, та для нього було принциповим бути з друзями там. Внутрішній моральний компас у нього був настільки сильним, що для нього принципи були важливішими, ніж намір уберегти своє життя. Він сказав мені, що якби не поїхав, то собі не пробачив би. Він був чесним сам перед собою й перед іншими. Це був принцип, яким він керувався.
– Ви сказали, що він звільнився, тому що втомився. А чому втомився? Що цьому передувало?
– За шість років будь-яка людина змінюється, як і її світогляд. Я думаю, що він виріс, хотів пожити якось інакше, тому що в “Азов” пішов досить молодим. Після звільнення поїхав у Карпати, щоб поміркувати над планами на майбутнє. Описуючи ці двадцять днів перед війною, сказав мені: “Я пожив”. А коли розпочалася війна, він вважав своїм обов’язком захищати Україну, тому повернувся.
– А що він розповідав про “Азов”, тих, хто там служить?
– Йому подобалася там свобода, казав, що там не лише “уставщина”, як це буває, а нормальні людські стосунки. І люди різні за поглядами, національностями, віросповіданням.
– Олександр хто за освітою?
– Економіст. Він деякий час працював за спеціальністю, але казав, що не відчуває себе на своєму місці. Коли він служив, захищав країну, почувався інакше. З Маріуполя написав мені, що це його вибір, він зробив його з власної волі й почувається на своєму місці.
– Скільки йому років було, коли він приїхав у Маріуполь цього разу?
– 28 років.
– А як він загалом потрапив в “Азов”? Чому не з початку бойових дій на Донбасі, а лише через два роки, в 2016-ому?
– У дитинстві батько відвів його на футбол, він познайомився там із хлопцями, вони і в школі спілкувалися між собою. Ці хлопці потім пішли в “Азов”, а він згодом до них долучився. Чому не одразу? Бо ми його якийсь час відмовляли, а то б він раніше це зробив.
Я теж не хотіла, щоб він туди йшов. І якось ми вчергове про це поговорили, а наступного дня, коли їхали в транспорті, до нього підійшов незнайомий чоловік похилого віку і запитав прямо: “А ти чому не воюєш?”. На ту мить був сильний тиск. Окрім зовнішнього тиску був також сильний внутрішній. Багато хто його вмовляв не йти і це його затримало, але він все ж таки пішов.
– Що він писав, розповідав про війну, про те, що було на Донбасі раніше?
– Намагався, я так розумію, мене, як і своїх батьків, берегти, тому про війну мало що казав. Наприклад, батькам взагалі не сказав, що поїхав у Маріуполь.
– Ви сказали, що війна його застала в Карпатах, і він намагався зв’язатися зі своїм колишнім командиром, але не зміг. Що було далі?
– Так, йому тоді не вдалося зв’язатися з командиром, тому, повернувшись у Київ, пішов у тероборону. Захищав Київ і Київську область. У мене тоді сім’я була в Бучі, коли місто потрапило під окупацію. І коли він вийшов одного разу на зв’язок, я йому про це сказала. Він відповів, що спробує їх звідти витягнути. Що у них в підрозділі є інкасаторська броньована машина, і вони можуть принаймні спробувати якось туди прорватися.
– Відчайдух. Вийшло витягнути?
– Ні. Вони туди справді поїхали, але їх там майже оточили, ледь вибралися. Батьки, на щастя, згодом вибралися.
– Ви знали, що Олександр збирається в Маріуполь?
– Він казав, що хоче поїхати. Я вмовляла цього не робити. Не знала, коли поїхав, вже звідти надіслав повідомлення, що таки поїхав. Тоді ж розповів, що дістав кілька поранень, коли намагався потрапити в оточене місто. Він написав, що привіз туди побратимам Starlink.
– Важкі поранення?
– Сказав, що нібито подряпини. Насправді все було серйозніше: одне поранення – в руку, інше – в коліно. Коли він туди потрапив, у місті вже були проблеми і з водою, і з медикаментами. Тому згодом написав, що рани почали підгнивати. Але чим більше часу минало, тим менше розповідав, писав переважно, що все нормально. Але ж ми розуміли, що це не так. Що там по них гатили усім, чим можна.
– А що він побачив у перші дні в Маріуполі? Описував свої емоції?
– Написав, що йому хлопці одразу сказали, що він вчинив безглуздо, що бути там – це неминуча смерть. Але він додав, що відчув, як їх надихнуло, що він на це зважився. Тому був впевненим, що зробив правильний вибір.
Сашко також писав, що на ту мить у Маріуполі було три кільця оборони. Я так розумію, що центральною, найбільш захищеною була “Азовсталь”. Він був спочатку у зовнішньому кільці. Це було десь серед житлових будинків. І це кільце, як він пояснював, швидко звужувалося. Вони там пробули трохи більше тижня. У них були проблеми з їжею, водою, вони ходили все це шукати під обстрілами.
А потім надіслав повідомлення про те, як вони виривалися з цього кільця. Далі вже були на “Азовсталі”.
– Там було надійніше і безпечніше, якщо загалом так можна казати про ситуацію, яка там нині?
– Там їх було більше, було надійніше укриття, і він сподівався, що вони звідти виберуться. Саша до останнього вірив у те, що їм вдасться вистояти і вийти з “Азовсталі” живими. І ми теж у це вірили разом із ним. Хоч він був готовим до того, що може померти. Писав, що емоційний стан змінюється немов хвилями. Агресія, неприйняття, страх. Потім прийняття, відпускання.
Десь за тиждень до загибелі він написав, що відчуває, що починає втрачати силу. Але не скаржився. Він знову намагався убезпечити нас від болю. Намагався бути позитивним.
– Олександр був віруючою людиною?
– Він не був релігійною людиною, але він вірив у якісь вищі сили. Він писав: “Я часто молюся, але навіть не знаю кому чи чому”. Мені здається, що якби в нього запитати, що для нього найважливіше, відповів би: “Любов”. Не в романтичному сенсі. Це ширше поняття. Це та безумовна любов до людей, заради яких ти готовий на все.
– Що писав про цивільних, які там були?
– Я запитувала. Відповів, що там багато різних бункерів, і він із ними не перебуває.
Я також питала, скільки в них залишилося їжі й води. Він написав, що вже закінчується навіть технічна вода. Що є баклажки, які ще не посікло осколками, й вони намагаються виходити, щоб набрати води, але роблять це під безперервними обстрілами.
Щодо запасів їжі – не знав, скільки їх, їв те, що було.
– Якщо було. Деякі люди, які вибралися з “Азовсталі”, розповідали журналістам, що військові віддавали їм їжу й воду. А отже, самі голодували. При цьому виконуючи бойові завдання.
– Десь із 25 квітня вони їли раз на день або через день. Він мені написав, що їм дають прісний корж і цибулю. Цибуля поки не в обмеженій кількості. Він також писав, що багато їсть цибулі, щоб були хоч якісь калорії, але боявся, що йому скоро буде дуже погано зі шлунком. Зізнавався, що бере волю в кулак, зберігає цей корж до вечора, бо найнеприємніше засинати голодним.
Вони голодували й продовжують голодувати.
– У нього була якась мрія?
– Така, щоб одна глобальна протягом усього життя, то ні. Нещодавно ми спілкувалися з нашими спільними друзями, й мені показали листування, де він писав, що дуже хотів би піднятися на Еверест.
– Та його Еверестом став Маріуполь. Батьки Олександра залишилися в Києві?
– Ні, виїхали. Фізично вони в безпеці, але моральний стан важкий. Вони люди похилого віку, зі здоров’ям погано, а тут ще така трагічна звістка про загибель сина. Вони ж не знали, що він у Маріуполі, для них це взагалі був шок.
Ми допомагаємо їм, як можемо, збираємо для них зараз гроші, а також усі можливі спогади про Сашу.
– Як він ставився до постів у соцмережах, де люди пишуть: “Ми за вас молимося”?
– Вважав це певною мірою лицемірством. Бо ці пости – все одно, що подорожник, який прикладаєш до серйозної рани. Потрібні дії.
– Вважав себе героєм?
– Він писав, що не відчуває, що зробив щось надзвичайне, що просто вчинив так, як правильно. Він не любив вихвалятися. Хоч розумів, чому люди саме так сприймають те, що відбувається. Дякував тим, хто щиро підтримував, і сподівався, що вони звідти вийдуть. Він вірив у різні можливі варіанти вирішення ситуації з деблокадою Маріуполя. Я думаю, що публічність навколо цієї ситуації давала йому сили і дає тим, хто там залишився.
– Його друзі, заради яких він поїхав, живі?
– Найкращий друг загинув через декілька днів після того, як Саша потрапив у Маріуполь. А так загинули багато хто з друзів. Там постійно хтось гине, щодня.
– Він залікував свої рани?
– Вони трохи затягнулися. Та за п’ять днів до смерті він мені написав: “Тут була історія: в бункер, де я сидів, прилетіла бомба. Двоє трупів, на мені подряпини”. Я так розумію, що цими подряпинами могло бути що завгодно, він би не сказав більше. До того ж, з огляду на голод, брак питної води, антисанітарію, та й загалом ті жахливі умови, в яких вони там перебували, у нього були проблеми зі здоров’ям. Але він мовчав про них, бо не хотів завдавати болю близьким.
– Коли він загинув?
– Ми дізналися з історій в “Інстаграмі” його товаришів. Намагалися вийти з ними на зв’язок. Але особисто мені вони не відповіли. Та потім зв’язалися з іншими людьми, які мені сказали, що подзвонили його сім’ї й повідомили, що він загинув 8 травня. На них упала бомба. На зв’язок він перестав виходити пообіді 7 травня.
А його сторінку було видалено 10-го. Хоч у нього на сторінці було понад 30 тисяч підписників, які слідкували за його постами про Маріуполь, про тих, хто на “Азовсталі”, переживали, коментували, підтримували. Ми з’ясували, що її видалили з мережі через масові скарги російських ботів. І ми наразі робимо все можливе, щоб її повернути як меморіальну.
Автор: Тетяна Бодня
Цензор. НЕТ
