ВАДИМ КАРП’ЯК: Я НА ПІКУ СВОЇХ МОЖЛИВОСТЕЙ

Інтелектуал, сім’янин, поборник за гендерну рівність та тонкий поціновувач літератури – все це про ведучого топової програми на українському телебаченні – «Свобода слова» на ICTV – Вадима Карп’яка. Чи вважає себе реалізованим у професії, як перезаряджається в горах, які сюрпризи робить дружині та як вибудовує довіру з дітьми – Вадим розповів у відвертому інтерв’ю.

 — Ви — ведучий популярної і впливової програми на телебаченні «Свобода слова» на ICTV. Вважаєте себе сповна реалізованим в кар’єрі? 

— Так. У давніх греків є термін «акме». Це вік, коли людина досягає повної реалізації — піку своїх фізичних, інтелектуальних і духовних можливостей. Його позначка на межі 40-ка років. Я вважаю, що у мене зараз якраз вік акме. Тобто я реалізований, задоволений собою і тим, що роблю.

— А за що найбільше цінуєте свою роботу: за колектив, за сам знімальний процес, за впливовість і важливість програми, чи все разом?

— У контексті механіки ринкових стосунків людина працює для того, щоб заробляти гроші. А моя робота дає мені відчуття того, що я роблю щось корисне для суспільства і для країни. Тобто це не просто перекладання папірців в офісі і очікування п’ятниці. Не можу слухати столичні FM-станції, адже там усі розмови крутяться довкола того скільки часу лишилося до п’ятниці. Це означає, що люди просто ненавидять те, чим займаються і їм потрібно звідти швидше втекти. Тобто вони працюють просто за певну суму грошей і навряд чи відчувають щось більше і важливіше у своїй роботі. Мені ж моя робота подобається за те, що я роблю щось корисне і стараюся впливати на те, щоб наша країна стала трошки кращою, інформованішою, розумнішою. Мені робота симпатична і в суботу, і в неділю. Тим більше, що я не можу випадати з неї надовго. Навіть у відпустці мушу сидіти в новинах і слідкувати за тим, що відбувається, чим дуже дратую свою дружину.

— А у вас взагалі бувають вихідні чи це робота 24/7?

— Звичайно, що бувають. Я не сиджу постійно біля станка. У понеділок виходить «Свобода слова». Тому в цей день від ранку до пізньої ночі у нас напружений робочий процес. А вихідний я собі, наприклад, організовую у вівторок. Спеціально постарався цей день розвантажити, щоб після ефіру відпочити.

— Як зазвичай проводите цей день?

— У моєму розумінні вихідний — це не лежати пузом догори. Для мене відпочинок — це зміна діяльності. От зараз я люблю у вихідний позагрібати листя, бо ми живемо у приватному будинку під Києвом. Щось перечитати. Подивитися фільм. Написати рецензію. З дітьми погратися. Вечерю приготувати.

— Вам часто вдається побачитися з друзями, влаштувати спільні сімейні вікенди? 

— Так, я стараюсь не жертвувати усім заради роботи і пам’ятаю, що ефективна праця буває тільки у людини, яка задоволена собою, яка відпочила і має сили, енергію добре працювати. Адже, якщо людина заганяє себе, то коефіцієнт корисних дій такого працівника різко падає. Не будемо себе обманювати, що людина, яка сидить по 12 годин на роботі без вихідних — це «ефективний працівник». Швидше за все, ні. Або людина не вміє розпорядитися часом, або вона просто завалена непрофільною роботою чи погано її виконує. Людина, яка не відпочила, погано працює. Тому завжди в неділю перед ефіром я стараюся провести максимум часу зі сім’єю чи друзями. Звісно, це не означає, що у мене не може бути якогось ділового дзвінка, але це точно не займатиме у мене півдня.  Всі розуміють, що перед важким робочим днем потрібно відпочити і тоді я буду посміхатися о 23:30, коли більшість людей позіхають.

— Щодо хобі. Ви — палкий шанувальник гір і все що з ними пов’язано. Це, звісно,  круте джерело сили, творчого заряду. Розкажіть про свій цьогорічний похід і які у вас цілі, плани у цьому напрямку? 

— Почалося все з того, що мої діти ще у 19-му році нили, що хочуть переночувати в наметі. І ми домовилися, що підемо з ними в простенький похід на одну ніч в Карпати, на полонину Хом’як. Такий лайтваріант. Похід на мінімалках. І мій брат зі своїм сином, який приблизно однакового віку з моїми дітьми, теж до нас долучився. Всі були захоплені. Діти просили, щоб уже наступного 20-го року ми пішли вже на дві ночі. Що ми і реалізували. Після чого розповіли всім нашим друзям про такий досвід і багато хто виявив бажання іти разом із нами. Я їх розумію. Я родом з Коломиї і в Карпати ходив з дитинства у різних формах. А якщо людина хоче йти в гори, то їй потрібен досвідчений провідник, який підкаже що їй треба брати з собою, як це все проходить, у чому складність… І ми в 20-му році вже пішли значно більшою компанією на 2 ночі. Цього року компанія ще збільшувалася, тому ми з братом вирішили, що таке туристичне лазання Карпатами це прекрасно, але ми хотіли б сімейну традицію зберегти. Тому в червні пішли вузьким сімейним колом на полонину Кукул. А уже в серпні великою компанією влаштували простіший похід на хребет Кострича. Один день ми тяжко лізли, вилізли, розбили табір і там два дні пробули. Наступного року, напевно, повторити цей досвід.

— До речі, дружину залишили вдома? Ви розповідала, що вона у вас не любителька гір. 

— Вона любителька дещо іншого формату відпочинок. Ми між двома цими походами знову були в горах, але в такому комфортному варіанті — у туристичному притулку у селі Дземброня. Це глибокі-глибокі Карпати, Гуцулія… Навколо лише гори і ти можеш щодня ходити в нову мандрівку. От моя кохана дружина любить більше релакс: зранку вийшов, прогулявся, назбирав грибів, прийшов у свій затишний котедж, приготував різотто з грибами, вийшов на терасу, посмакував вечерю з холодним білим вином, попив кави, подивився на гори і ліг спати в тепле зручне ліжечко. А зранку повторив все, але вже в інший бік пішов. Вона любить Карпати в такому варіанті. І це теж чудово. Вона не любить спати в наметі, носити на собі важкий наплічник, лазити, крихтіти… Вона в мене квіточка.

— Скільки років ви уже разом?

— Живемо разом 11 років, а одружені 6. У жовтні була річниця.

— І як ви одне одного привітали?

— Телефоном. Тому, що я в той день вів велику Міжнародну економічну конференцію у Харкові, а у Тані була підготовка до великої виставки у Мистецькому Арсеналі, де вона працює комунікаційним директором.

— А подарунки не дарували одне одному?

— У нас не заведено. Це формальна дата. Звісно, маленькі сюрпризи зробили одне одному. Але я, чесно кажучи, не дуже в цьому сенсі регулярний. Тобто буває щось проб’є і я придумую якийсь подарунок. А буває, що ні і проїхали. Не в подарунках же щастя.

— А ви не забуваєте про річницю? Буває, що дружина якось натякає, нагадує?

— Я?! У мене все записано в календарі і я виставляю нагадування. Дружина цього року забула. Я їй нагадав.

— Правда? 

— Так. У нас не типова в цьому сенсі сім’я. У мене всі ходи записані.

— Ви казали, що іноді трапляються просвітлення — ідеї подарунків. Що з останнього дарували, можливо на день народження?

— Останнє, що пригадую, я не був оригінальним, це були парфуми. При чому я ризикнув, бо це були парфуми, які мені сподобалися, але вона не дуже любить цей бренд. Десь інтуїція спрацювала. Думаю, запах такий нетиповий, це їй пасуватиме. Біс із ним, ризикнув. І їй сподобалося.

— До речі, а як ви з дружиною розподіляєте домашній обов’язки і чи всіх все влаштовує? Чи вам вдається домовитися? 

— Це якраз той випадок, коли ніхто нічого не записує. Щось на мені, щось на дружині. Я, наприклад, досі, чесно кажучи, боюся підійти до пральної машинки. За це цілком і повністю дружина відповідає. Я розвішую після прання речі, але вмикати машинку я не беруся.

— Чому так? 

— Якось так історично склалося. Зате посудомийну машину найчастіше складаю я. Стрижка і догляд за газоном теж на мені. Квіти — на Тані. Сніданок готує той, хто раніше встав і добрів до кухні. Немає жорсткого поділу.

— А взагалі, як вважаєте, на чому тримається фундамент ваших сімейних стосунків? 

— На повазі одне до одного, як до людини. Це повага, яка виростає з дуже багатьох речей, починаючи від симпатії, звичайно ж, далі від кохання, але в якийсь момент це мусить переростати в щось інше. Це не дружба. Це зовсім інший рівень спілкування. Не менш важливе розуміння того, що дружина така ж особистість, як і я. І вона має право на те саме. Тобто, якщо я маю право будувати кар’єру і займатися тим, що мені подобається, то й дружина має на це право. Якщо Таня не хоче вилазити з ліжка в неділю і робити каву, то чому б не мені це зробити? Якщо у неї відкриття виставки і вона зайнята на роботі, тоді я опікуюся дітьми, тому що мені, можливо, з графіком трохи більше пощастило. Важливо не зосереджуватись на тому, що це твоя зона відповідальності і все. Це все мусить бути дуже гучним.

— А у вас траплялися моменти, які могли привести до розлучення?

— Ні.

— Чи ви просто не хочете зізнатися?

— Зрештою, було б класно зізнатися. Доля відвертості нікому не завадить. Але у нас за 11 років навіть сварки серйозної не було. Ми могли подискутувати, але у нас це все не виходило на серйозніший рівень, не те, щоби мова про розлучення зайшла. Через це страждають наші діти. Тому що інколи ми жартома починаємо одне одного підколювати і сваритися: “Скільки мені можна додавати молоко  в каву? Я ж тебе просив. Все, я подаю на розлучення!”. А діти ж цього не розуміють. Вони дивляться переляканими очима: «Мама, тато, ви що сваритесь?”. Так, вони не знають, що таке сімейна сварка. Але з іншого боку, наші сусіди регулярно влаштовують сварки. Нам через паркан прилітає вся ця “побутова романтика”. І, коли від сусідів чуємо звук розбитого скла, то у дітей все одно складається враження про багатогранність спілкування в сімейних парах.

— А виникають розбіжності у підходах виховання дітей? 

— Таня — людина м’якша від природи, тому її стиль виховання трохи демократичніший. От нещодавно наш Орест, молодший, вирішив собі підрізати волосся самостійно. І, коли я про це дізнався, моя перша реакція була: А чому ти про це не сказав?. На що Таня відвела мене в сторону і сказала: “Спокійно, він досліджує своє тіло. Усі експериментують з собою у дитинстві. Ну, так сталося. Просто треба пояснити, що це не дуже естетично і що ліпше це зробити в перукарні”. Тому ми жартуємо з Танею, що якраз добре, що Бог дав дітям двох батьків, тому що, коли в одного вже зносить дах, то інший працює і застерігає партнера.

— А ви більше авторитарний чи демократичний у вихованні?

— Бувають моменти, що я більше ліберал. Такий, що хоч до рани прикладай. У нас немає дуже жорсткого розділення ролей на хорошого і поганого поліцейського. Це дуже ситуативно. Я підозрюю, що це залежить від власного дитячого досвіду. Тобто, якщо я щось таке чудив у дитинстві, то я ставлюся до цього спокійно. Відповідно і навпаки. Але загалом у нас збігаються погляди на виховання і на те в якій тональності це виховання має відбуватися.

— Які зараз цікаві трансформації відбуваються з дітьми? Чим вони вас радують, а чим можливо засмучують, як от ситуація із зачіскою? 

— Багато що радує. Мій найстарший вчиться у дистанційній школі. Він сам обрав таку модель і мене дуже радує його зацікавленість навчанням. Я бачу непідробний інтерес до пізнання чогось нового. Це фантастично. Моя середня дочка мене тішить тим, що дуже багато читає. Без нагадувань. Їй просто цікаво. Що під рукою трапилося, те вона і читає. Потім вони з братом розігрують сценки із книг. Наймолодший, Орест, менше читає, але він людина дії. От він коли щось прочитає, у нього загорається лампочка в голові, і він хоче це випробувати — чи щось будувати, чи ліпити, чи з конструктора складати, чи бігти на вулицю за палкою і тренуватися на мечах битися. Для нього читання одразу слугує дією. Мені дуже подобається, що вони не зависають у гаджетах.

— Але ви і обмежуєте це…

— Так, ми обмежуємо і це дає їм можливість розвивати свою фантазію. Мені дуже подобається, що вони активні і займаються спортом. Але мені не подобається, що вони приносять якісь дивні «речі» з вулиці. Наприклад, от зараз приблизно однаково у всіх трьох почалися запитання з приводу Ряданського Союзу. Бо у них в дитячому середовищі з’явилося ідеалістичне уявлення, що там було смачне морозиво. Я, звісно, намагаюся пояснити, що я їм зроблю це смачне морозиво — трішки молока, води, замерзне і будете їсти. От це морозиво в Радянському Союзі. Доводиться з цим якось працювати. Не можна ж сказати: Ні, ви це неправильно зрозуміли. Це ж буде одразу викликати реакцію — якщо батьки не дозволяють, значить це щось цікаве і варто поцікавитися, але вже не в батьків. Тому не можна обривати ось цей зв’язок, бо вони поки що з усіма питаннями йдуть до батьків, як до людей, яким вони найбільше довіряють. Тому це треба в нормальній формі пояснювати — час від часу в ігровій, також в серйозній. Головне, робити це довірливо і поводитися з ними, як з дорослими, з якими ти хочеш поговорити і розібратися в питанні, а не зверхньо відмахнутися. Тут важливий момент не втратити цієї довіри. От цього я зараз найбільше боюся.

— Тобто ви вважаєте, що в певному віці ця довіра все таки ви втратите? Що із цим робити?

— Так, у них буде більше запитань, ніж вони зможуть отримати відповідей. І вони з цими питання підуть вже не до батьків. Добре, якщо у Гугл. Але вони можуть і піти до людей, які будуть не такі акуратні у підборі цих відповідей. Я не маю ілюзій в тому, що їх оточення не буде впливати, безперечно. Але хочеться зберегти свій центр впливу як батьків, які даватимуть на деякі речі альтернативну точку зору. Якщо ось цей момент довіри зберігатиметься, то вони віритимуть словам батьків. Мене колись цьому вчила німецька дитяча психологиня, яка сказала таку річ: «Розумієш, діти все одно, рано чи пізно вип’ють свою першу горілку, вино, закурять. Це все буде. Вони спробують це, хочеш ти цього чи ні. Але, якщо ти збережеш довіру і якщо батьки скажуть, що це погано, то вони це приймуть. І шанси, що вони на цьому підвиснуть значно менші».

— На чому закладається ця довіра? Як її будувати?

— Все починається з малого. Якщо ти пообіцяв погратися ввечері з дітьми, то ти мусиш погратися. Якщо ти пообіцяв почитати — аналогічно. Якщо пообіцяв щось купити — теж. Ти повинен привчити дітей, що твоє слово чогось варте. В дрібницях. І тому в страшому віці, коли мова йтиме про довіру у більших речах, воно працюватиме. Але, якщо ти обманюєш дітей, обіцяєш їм і не робиш, то тоді немає довіри. А якщо немає довіри, то тоді не покладайся на те, що вони прийдуть до тебе з серйозними проблемами, щоб ти їм допоміг. Такого не буде. Поки що мені і Тані вдається цю довіру тримати. Ми про все з дітьми можемо поговорити відверто. І головне, що вони діляться своїми речами.

— Як вважаєте, вам вдається приділити достатньо уваги, часу і батьківської турботи дітям?

— Я не думаю, що є батьки, які можуть чесно сказати, що приділяють стільки часу, скільки потрібно. Завжди хочеться більше. І завжди є спокуса якось відкупитися, якщо ти цей час уриваєш від них заради роботи чи громадських активностей. Я вважаю, поки що мені вдається ось цей баланс якось тримати. Якщо у батьків немає часу для себе — це неефективні батьки. У батьків має бути час зайнятися собою, сходити повечеряти разом, подивитися кіно — загалом провести день чи вікенд лише удвох, без дітей. Це ж теж прекрасно. Ми з Танею нещодавно обговорювали те, що і так 70% наших розмов так чи інакше стосуються дітей. І треба цей відсоток трохи зменшити. Так, діти — це дуже важливо, на першому місці у батьків, але є ще наше життя і ми теж хочемо його проживати. Ми дітям це пояснюємо і вони це розуміють. Бо якщо зовсім відверто, то і ми не потрібні їм 100% часу. І це нормально. Тому не треба зациклюватися на дітях, потрібно і для себе час вишуковувати, от тоді ти встигаєш за ними скучити. І це прекрасне відчуття.

— Якщо в глобальному сенсі, яка у вас головна ціль у вихованні дітей? Побудова довірливих стосунків?

— Сказати, що ми ставимо якусь ціль у вихованні я не можу. Це трохи вже на дресуру схоже. Ми просто виховуємо дітей. Я хочу, щоб це були добрі люди і громадяни. Хочу, щоб вони були людьми швидше в філософському сенсі. Зі співчуттям, з розумінням, з можливістю критично думати, співпереживати, допомагати, з розумінням того що є добре і що погано, з готовністю щось робити, а не сидіти і чекати поки їм все «подадуть». Дуже легко теоретизувати, але насправді кожен виховує собі подібного. Навряд чи у мене вийде виховати того, хто б був дуже відмінний від мене. Навіть якби я дуже старався, то я просто не знаю як це зробити. Ми виховуємо собі подібних, але головне, щоб вони не стали нашими копіями. Вони повинні при цьому залишитися особистостями. Ось це швидше мета виховання. Не нав’язати те, що їм не властиво, але розвинути в них те, що якраз зробить їх особистостями.