Я в Маріуполі народилася, в дитинстві жила в Новоазовську, але дуже часто навідувала тут дідуся та бабусю, а коли вступила до університету переїхала, як я думала, назавжди.
23 лютого я була я побаченні, яке дало початок чарівній історії кохання, що народилося під час війни. Першою думкою вранці 24 лютого була «невже знову?». Але на цей раз, навідміну від 2014, усе було інакше.
Я до останнього сподівалася, що усе закінчиться швидко і більш-менш без втрат. Я навіть в найстрашнішому сні не могла уявити, що станеться те, що сталося. Я б нізащо не повірила, що моє любе місто просто зітруть з лиця землі.
Коли відключили світло, опалення та воду, ми все одно сподівалися — усе відремонтують. Але щодалі ставало зрозуміло — певно, дуже нескоро. А потім відключили ще і газ. І стало зовсім напружно. Нашій родині дуже пощастило, ми жили у родичів, у них приватний будинок, у якому є піч, що розпалюється дровами. Вона нас рятувала — давала тепло і можливість готувати їжу.
З 10 березня ми потрапили до пекла, яке починалося, наче за розкладом, о 4 ранку. І назва цьому пеклу — російська авіація. Хто б міг подумати, що звук літака стане найстрашнішим жахом. Бо ти не знаєш, куди він скине чергову бомбу або ракету. Бо йому все одно, що він нищить цивільних людей, що він вбиває дітей. Він просто випускає снаряд. Все. Усе навколо здригається, дім наче підстрибує, і здається, що ось-ось на твою голову впаде стеля. І щоночі та декілька разів на день ти спускаєшся до підвалу. Та, усе одно, зовсім не відчувєш себе в безпеці.
Найпекельнішим це пекло стало 14 березня. Вночі ми, як завжди, ховалися у підвалі, але було довше, частіше і галасніше.
Вранці ми прокинулися, поснідали. Здавалося, що наче більш-менш, але це тільки здавалося. Десь об 11, чи, може, опівдні, знов прилетів довбаний літак і почав робити землетрус. Тільки-но ми спустилися до підвалу, почався якийсь блокбастер. Вдарило так сильно, що, здавалося, прилетіло прямісінько до підвалу. Над нами був вольєр, де жив чудовий пес, який боронив дім від мародерів. Він дуже галасно заскиглив, його вбило уламками.
Підвал наповнив пил і дим, ми швидко почали вибиратися. Потім ще два вибухи. По усій вітальні скло, вікна повиривало, сусідній дім палає, туди було пряме влучення. В цьому домі була моя вагітна подруга з чоловіком. Стало невимовно страшно.
У якомусь тумані ми вилізли через вікно та по уламках дивом перебігли до сусідів у підвал.
Саме того ранку мої батьки пішли перевірити нашу квартиру, я увесь час молилася, щоб вони просто були там. Цей час, поки я не знала де вони і як був найважчим, я просто беземоційно, наче скеля, сиділа і намагалася «знати», що вони в порядку. Коли дізналася, що цілі, сталася істерика, вийшла уся напруга зі сльозами.
Згодом дізналася жахливе. Істерика сталася вдруге, але це вже був біль. Чоловік моєї подруги загинув. Причина — літак. Йому відірвало ноги. А можливості хоч якось поховати його не було, бо бомбування не закінчивалося ні на хвилину.
Ту ніч ми провели у підвалі сидячи, стеля здригалася із самого моменту, як ми туди дісталися та було дуже страшно, що вона впаде і поховає нас під землею заживо.
За декілька днів фронт трохи здвинувся, в нашому районі вже були росіяни та днрівці. Двічі “пощастило” з ними зустрітися, коли вони ходили з «зачисткою». Дуже важко було бути ввічливими, зважаючи на те, скільки ненависті до цих виродків всередині. Хотілося закинути їх у підвал та спалили заживо.
Із самого дитинства мені вкрай не подобалося усе, що пов‘язане з росією. Чому так — не можу пояснити, мені цього ніколи не прививали. Певно, відчувала, що нічого хорошого немає у тій орді.
Вони двічі відібрали у мене дім, вони знищили місто, яке я любила усім серцем і пишалася, що я там живу. Знищили усе. Вони набагато гірші за німецьких фашистів. Набагато. Серце рветься від болю кожного дня, і я щиро бажаю їм навіть не смерті, ні. Я бажаю їм страждати. Жити довго і страждати протягом усього свого нікчемного, позорного життя.
Слава Україні!
АЗОВ – Маріуполь
