СЕРГІЙ ТАМАРІН, ПСЕВДО СОБЕР: ПОЛК «АЗОВ» — НАЙКРАЩЕ, ЩО ТРАПЛЯЛОСЯ ЗІ МНОЮ У ЖИТТІ!

Позывной Собер

В дитинстві хлопчик Сергійко полюбляв гратися у війну. Коли виросте, обов’язково хотів стати солдатом, щоб боронити свою землю від ворогів. Вже Сергійко став Сергієм, під носом виткнулися вуса, а війни все не було. Його час настав трохи згодом. До того, Сергій встиг закінчити Харківську юридичну академію, пропрацювати три роки слідчим у міліції, стати старшим лейтенантом. Як тільки росіяни зайшли у Крим, почало смердіти «русскім міром» на сході країни, Сергій добровольцем подався на фронт. Поруч із давнім побратимом Андрієм Білецьким, був «чорним чоловічком», бійцем батальйону, а згодом полку «Азов». За плечима — знакові бої: Мар’їнка, Маріуполь, Широкіно, важкі травми і контузії. Після року лікування повернувся до лав однополчан. Зараз він очолює спецпідрозділ особливого призначення МВС України «Схід», майор поліції. Собером нарекли Сергія друзі задовго до фронту. Не варто довго ламати голову над етимологією цього слова. Переклад його з англійської дуже влучно характеризує нашого Героя: поміркований, тверезий, розважливий. На додачу: мужність, професіоналізм, загострене почуття справедливості, чудове почуття гумору, доброта, чесність. Саме про таких і кажуть: «Війна шляхетним до снаги!» Нагороди Сергія лежать у його мами в шухляді. Про них він розмовляти не хоче взагалі.

—  В дитинстві Ви ким  мріяли стати?

— Мені здається, що як і всі – поліцейським або військовим, і як не дивно, обидві мріі здійснилися.

— Чому у Вас була така охота саме до силових відомств? Можливо, батьки військові чи знайомі, чи це просто хлоп’яче – усі ж хлопчики граються у війну?

— Як не дивно, але ані поліцейських, ані військових в роду взагалі не було. Так, я бачив у батька армійські фотографії і розумів, що десь відбувались військові конфлікти, і це викликало в мене зацікавленність.

— А пам’ятаєте той день, коли Ви вирішили йти на війну, і як відреагували на це батьки і Ваша дівчина?

— Так, звісно пам’ятаю. Дівчини в мене не було, від матері я це намагався приховувати і десь перші три-чотири місяці мені це вдавалося. Потім це вже не мало сенсу, коли «мусора» злили всі наші данні (добровольців) сепарам та я вже був у декількох розстрільних листах ДНР, ЛНР и т.д., та по телевізору досить детально висвітлювались всі подіі на сході. А рішення сформувалося дуже просто, тому що вже після анексії Криму для будь якої людини яка цікавиться історією, імперські амбіції росіі добре знайомі, та було зрозуміло, що буде продовження цієї історії.  Коли почали здавати перші військові частини, поліцейські здавали райвідділкі повні зброї без жодного спротиву, я зрозумів, що треба  ці пустоти заповнювати. Це було в січні 2014го року, були дві мої невдалі спроби мобілізуватися через міський воєнком. А вже у лютому, коли Білецького як політв’язня випустили з в’язниці, почався наш шлях, спочатку за український Харків, і переді мною не стояло питання чим мені займатися під час військового конфлікту. Так почалось наше просування на схід.

— Що для Вас значить полк «Азов»? І взагалі, сумуєте за тими часами?

— Так, звичайно. Полк «Азов» поки що це найкраще, що зі мною траплялося в моєму житті. А за тими часами сумую однозначно і дуже сильно, особливо за 2014-2015 роками, коли наші дії можна було виміряти звільненими Украінськими містами та кілометрами звільненої землі, ті часи дійсно дуже добре викарбувалися у пам’яті.

— А який день на війні Ви вважаєте найпам’ятнішим для вас?

— Таких днів було багато. Але таке, щоб дуже вразило, це, звісно, справжній перший бій. Я на той час, щоб не помилитись, взагалі вперше з автомата стріляв. 5 травня – дата створення «Азову»,а  вже 6 травня ми потрапили у засідку, яка була дуже результативна для нас! Тільки згодом я зрозумів, що вижити у професійній засідці це 1 відсоток із 100. Тому той результат, який ми зробили, не маючи нічого, окрім ентузіазму, досі мене вражає. За день до цього ми отримали перші одиниці зброї вже з напіврозграбованої нацгвардійської частини і поїхали. Такі часи вимагали дуже сміливих рішень. На наступний день ніхто використовувати зброю взагалі не збирався, ми хотіли заїхати в місто і звільнити декілька адмінбудівель, так само, як це ми зробили у Харкові – шляхом фізичного впливу на присутніх там. Але, не доїхавши 500 метрів до блокпоста «аеропорт», на в»їзді в Маріуполь, нашу колону, яка складалася з трьох машин, почали обстрілювати. В першій машині був я, мій друг Хорс та Боцман, також ще було з нами двоє людей, і в третій машині, «замикаючій», теж була група більш-менш підготовлених людей: це був друг Душман, Тілець, Апес та хлопці з Луганська. А посередині був автобус із майже неозброєними людьми. Це взагалі для мене було перше враження, коли в тебе стріляють, коли в твоїй автівці з’являються дірки та щось летить…

— Страшно було?

— Ні, було більше цікаво. Тоді мозок ще не розумів, що це страшно, тому що не було чіткого усвідомлення наслідків. І коли більш досвідчений Боцман зрозумів, що це звуки обстрілу, і всі лягли на підлогу нашого буса, то я нічого іншого не придумав, як подивитись у вікно – а хто ж по нам стріляє?

— Що це не горох сиплеться…

-Так, було саме таке враження, ніби це гірстка гороху, і я вирішив подивитись у вікно. Повертаю голову,  вже смеркалося на вулиці, і я бачу, як людина з величезного кулемету обстрілює в упор нашу автівку, якій пощастило прослизнути тільки з декількома потрапляннями після чого кулиметник переключився на наступний бус із людьми. І я побачив і запам’ятав, як ці язики пламені вириваються зі ствола, як фотокартинка залишилася. І так стало всередині моторошно, не розумів взагалі що це було. Потім ми розвернули бус, прикрили бронежилетами нашого водія. Він дуже повільно їхав у бік ворогів, а ми, прикриваючись бусом, вели по ним вогонь. Те ж саме робив «замикаючий» бус, яким командував Душман. Тільки автобус з людьми, з водієм, який не розумів, що йому робити, їздив туди-сюди і залишив людей під дуже-дуже щільним обстрілом. Друг «Душман» оперативно скомандував обороною. Першим був вбитий їх кулеметник, двоє людей були поранені. Ми побачили, як вони починають поранених затаскувати в автівку, почали прискорюватись, взяли їх у кліщі, і все. Автівка з пораненими втікла, залишився вбитий кулеметник, та живим здався нам, як згодом з’ясувалося, міністр оборони ДНР Хакімзянов, який у процесі спілкування заявив, що приїхав особисто ліквідувати таке явище як «Азов». Його згодом, як я пам’ятаю, виміняли на українських військових, і, якщо не помиляюсь, зараз він взагалі там продовжує командувати якимось батальйоном у ДНР.

— Як Ви ставитеся до смерті на полі бою?

— Обрана мною спеціальність передбачає, що це може статись і зі мною, і з близькими, і я на це вплинути ніяк не можу, окрім як бути більш підготовленим, досвідченим та намагатися вбити ворогів скоріше, ніж вони це зроблять зі мною. Ніякого страху, ступору це відчуття і усвідомлення смерті не викликає. Це і відрізняло дуже сильно тих, хто пішов на фронт добровільно, від примусової мобілізації. Я взагалі завжди був проти мобілізації, тому що людина, яка не хоче знаходитись на фронті, не принесе ніякої користі.  Добре, якщо вона шкоди не завдасть, бо людина, яка може кинути автомат та впасти в ступор, не тому що вона погана, а тому що це не її, не повинна була взагалі там знаходитись. Ти вважаєш, що там прикритий тил, а там вже мобілізовані намагаються втекти якомога далі. Я пішов у цю професію будучи достатньо дорослим – в 25-26 років, пішов на фронт і зрозумів, що це моє. І зрозумів дещо інше, що захист Батьківщини це привілей, а не обовязок!

— Без гумору на війні взагалі, мабуть, важко. Могли б згадати щось таке з життя полку «Азов»?

— Взагалі так, без відчуття гумору та самоіронії це неможливо. У першій засідці з нами в бусі був Ігор Мосійчук, нинішній депутат Олега Ляшка. Він не з боязливих людей однозначно, але він важив 195 кг на той час. Я це точно пам’ятаю, тому що коли ми в’їхали в аеропорт, перше, що він у жарт зробив, це заліз на ваги, які звішують багаж, з максимальним показником у 200 кг. І стрілка з силою бахнулась у цей показник, потім трішки повернулась назад, я подивився – це було 195 кг. Але йому це не заважало з нами їздити. Коли ми потрапили в цю засідку, почали йому кричати: «Ігоре, ховайся, лягай!», він каже: «Хлопці, вибачте, але я потім не підіймусь!». І це була правда, а ми розуміли, що ми його теж не підіймем, тому ми, так би мовити (сміється), трішки ним прикривались: в машині, яка прикривала нас, сидів Мосійчук. Знову ж, я не можу про нього не згадати, під час нашої засідки йому двічі зателефонували. Перший дзвінок – від Андрія, який намагався дізнатися про ситуацію. Він почав дуже істерично та нервово верещати, кричати: «Нас притискають до землі, термінова допомога!». Допомога, до речі, приїхала би дуже швидко, якщо б він не направив їх по іншому шляху помилково, а потім, за декілька хвилин, йому подзвонила Оксана Корчинська, і настільки врівноваженого тону я не чув: «Алло. Що я роблю?» В руках у нього був пістолет Макарова, а до ворогів було метрів 300, і ми зближувались. І він каже: «Що я роблю?» Бере ПМ, робить два постріли вгору: «Веду вогонь по сепаратистах!» І це відповідало дійсності, але це було з таким пафосом зроблено, було дуже смішно! Усе, що було з ним пов’язано – дуже кумедно, тому що така він людина.

— Що Ви дізналися про себе на війні? Ви до війни і після – дві різних людини?

-Так, звісно. Я вважаю, що війна досить добре відокремлює життя до та після. Не в поганому сенсі, а просто трішки змінює уявлення про навколишній світ. У мене з’явилося більше філософських думок, тому що на війні дуже добре відокремлюються поняття життя та смерті, цінності життя, цінності побратимства та взаємовідносин. Ті ж самі матерії, з якими стикаєшся протягом звичайного свого існування, на війні отримують зовсім інші відтінки. І потім після цього ти переоцінюєш дуже багато своїх поглядів на речі. Матеріальні цінності, цілком втрачають свою значимість у порівнянні з духовними. Я зустрічаюсь зі своїми старими друзями, вони дивуються тому, що в мене немає ПТСР, проблем, агресії, тобто ті ж самі жарти, та ж сама поведінка, просто всередині, звісно, трішки змінилися життеві пріорітети. Що я дізнався про себе? Я знайшов себе в цьому, та знайош свою внутрішню гармонію і баланс.

— Дивіться, Ви все це побачили, все це відчули на собі, бачили і загиблих своїх побратимів, і ранених, і от Ви повернулися в звичайне життя. І не секрет, що багатьом тут взагалі пофіг, де ви були, чим ви займалися, це взагалі космос для них. Як Ви адаптовувалися до цього оточуючого середовища?

— По-перше, я повернувся в більш комфортну для мене атмосферу ніж «звичайне життя», я командую спецпідрозділом МВС, який виконує задачі в зоні ООС, хоч і не такі як раніше. А по-друге я йшов туди добровільно, та апріорі не міг від когось очікувати подяки чи поваги за це. Бо це моє особисте рішення, яке відповідало моїм націоналістичним поглядам. Повернувшись сюди я бачу, що багатьом людям не вистачає усвідомлення та розуміння, багатьом з них саме війни не вистачає, щоб по-іншому подивитись на життя. Але це не моя проблема, це проблема їх існування.

— На фронті Ви мали важкі травми, контузії. Повернувшись, Ви відчули піклування держави? Як держава Вам допомогла?

— (Сміється) Я вчора отримав на картку 1295 грн – це раз на рік допомога за АТО. Я вибачаюсь, але мені здається, що це все.

— Це і є найсмішніший випадок, про який я питав?

— Я ніколи нічого не просив та ніколи не розраховував на державу. Коли у мене була важка медична операція в 2015 році, набута через наші військові події, мені допомогли волонтери. Я був вилікуваний руками найкращих хірургів. Медикаменти та якійсь пігулки купили також волонтери, я вилікувався і повернувся туди, звідки прийшов. Це була добра допомога, але не від держави взагалі, а від небайдужих громадян та волонтерів. А після цього я якось і не намагався щось від держави отримати. Тобто, я отримав 10 соток землі в минулому році і все. Я розумію, що такі тенденції в світі показують, що треба вже зараз самого себе навчитися забезпечувати, тому що навряд чи навіть пенсія буде, навряд чи ми до неї дотягнемо з усіма нашими травмами.

— Зустрівшись з екс-головнокомандуючим Порошенко, який всюди хизується створенням нової армії, що б Ви йому сказали?

— Я вже хотів приєднатися до акції «подякувати» Гаранту: хотів подякувати йому за те, що котлів було тільки два, що мене не перемололи в третьому.  Хотів подякувати за те, що війна закінчилась за годину чи за добу, і ці 5 років, мабуть, я десь відпочивав на Мальдівах чи на Мальті, що не всі були знищені склади з боєприпасами, та нам ще є чим відповідати ворогу.  Хотів подякувати за те, що весь період моєї військової практики тільки волонтери забезпечували всім необхідним. Мені би багато за що було «подякувати» і цей список я би продовжував нескінченно, але не хочу на цьому так загострювати увагу.

— А як закінчиться війна, що думаєте?

— Я вважаю і відчуваю, що закінчиться нашою блискучою перемогою.

— Військовою чи військово-дипломатичною?

— Військова справа не існує без дипломатіі, але кінцева мета повинна бути одна — остаточна перемога над ворогом. Але це буде мати наслідки такого дуже затяжного диверсійного конфлікту на кшталт Ічкерії, Дагестану, коли навіть взята під контроль територія настільки наповнена ворожими силами, що щодня потрібно чекати, що тебе підірвуть, підстрелять і тому інше. Внутрішніх ворогів дуже багато, тому що була програна ідеологічна війна. Але будемо вірити, що колись справжні реформи дійдуть і до служби безпеки, і до збройних сил, тому ймовірність диверсійної війни буде мінімізована.

— Тобто військовим шляхом, все-таки? Вистачить сил у нас?

— У нас би вистачило сил це все закінчити ще в 2014 році. Я був впевнений, що ми це зробимо. Але потім, після 15-го, після Широкинської операції, яка мала на меті зовсім інші стратегічні переваги, я зрозумів, що десь на державному рівні ніхто не дасть нам зробити це. Почались Мінські домовленості, почалось фіктивне затягування війни, ми почали на весь світ виставляти себе жертвами, неспроможними вирішити наші особисті питання всередині держави, і ось так ми перейшли в уповільнену «шизофренію».

— Життя у Вас, бачите, драйвове, і фронт, і зараз Ви майор поліції, спецзагін. А як взагалі сім’я до цього ставиться? Вас розуміють у всьому?

— У мене немає сім’ї, є тільки мама, яка завжди мене підтримувала, і вимушена все це переносити стійко, як справжня мати військового. Це для мене теж має велике значення, але якось ні стосунки, ні сім’ю протягом війни я не намагався заводити, бо не хотів брати на себе відповідальність, залишаючи дружину вдовою чи дітей без батька. Тому я розумів, що ще не прийшов мій час для цього. Вже після перемоги або коли на пенсію піду (сміється).

— Є таке, чого Ви боїтеся?

— Так, я завжди прошу тільки сил у своєї долі достойно пройти випробування, які вона мені посилає, та не спаплюжити військової честі, не зрадити своїм поглядам і принципам, тому що це єдине цінне, що в мене є. Це моє ставлення до життя,тому, мабуть, тільки за це я можу хвилюватись.

— Коли Ви останній раз плакали? І взагалі, що здатне Вас розчулити?

— Рік тому я поховав свого собаку, який прожив зі мною 18 років, потім кішку, якій було десь 13 років, це як члени родини, це була для мене дуже велика трагедія. Я вважав, що за 5 років війни багато до чого звик, але це ніколи не може залишити мене байдужим.

— Що значать для Вас нагороди?

— Якщо чесно, то нічого. Якісь я отримував, навіть не скажу які. Вони знаходяться у мами, вона на них дивиться, їй подобаються, вона цим пишається. Я не очікував ніяких ні нагород, ні звань, навіть не очікував, що нам за це ще і платити будуть. Тому вони для мене взагалі нічого не значили як і в 2014 році, так і не значать зараз. Найбільша та найважливіша нагорода особисто для мене – це визнання українським народом та мати можливість продовжувати улюблену справу.

— Є щось таке, чого Ви не пробачите навіть рідним?

— Мені здається, що через призму військового буття — це тільки зрада. А поділяє цю першу сходинку – тупість та невміння людей працювати над собою. Тому що тупість – це навіть гірше, ніж зрада. Зраду людина робить усвідомлено і це її рішення, за яке вона розуміє, що буде відповідати. А коли людина робить це через тупість – це може повторюватись, людина цього не усвідомлює і не працює над собою, не намагається виправити ці помилки. Не те щоб я цього не пробачив, тому що я не приймаю такого поняття як образитись на когось. Це теж така моя життєва філософія, приймати на себе образи  — дуже невірно. А це те, після чого я б уникав спілкування чи взаємодії з людьми. Рідних звісно це меньш стосується, тут ми іх повинні приймати якими вони є.

— У Вас багато друзів? Що Ви вкладаєте в поняття «друг»?

— До війни завжди думав, що багато. Після війни зрозумів, що багато може буди союзників, товаришів, побратимів. Справжніх друзів зовсім небагато. 20 років працювати на одному місці і просто вітатись – це не випробування для дружби, навіть, не випробування часом. Дружба — коли ви проходите вогонь, воду та мідні труби, як ми із моїм другом Хорсом, з яким ми дуже багато років знайомі та дуже багато через що пройшли. Тому, мабуть, і він, не вагаючись, маючи невелику перевагу, знаходячись всередині машини, зняв з себе каску, віддав мені. Так само і я розумію, що багато чого зроблю для нього. Дружба це, мабуть, є завжди жертва.

— Розкажіть про каску, як це було.

— Це було 13 червня, штурм Маріуполя. Я був у кузові пікапа, тобто був взагалі відкритий і якщо б почався обстріл, мене було б легше вразити. А оскільки у нас на 100 з чимось штурмувавших Маріуполь людей було 50-60 касок, то у нас із Хорсом була одна каска на двох. І коли ми вже під’їжджали до місця початку штурму, він її зняв, я його не бачив, але він постукав по даху автівки із салону та протягнув каску вгору і я зрозумів, що він дає її мені. Я одягнув і вже за декілька хвилин почався бій. І що не дуже веселе, але символічне, це те, що при просуванні наших груп вперед, він один із перших отримав важке поранення в голову. Череп не був пробитий, але шматок кулі застряг там і пробороздив йому декілька сантиметрів біля скроні. Саме в цьому місці його, теоретично, могла б захистити каска. Після цього його штурм закінчився, він повернувся для отримання допомоги. Я пішов далі і вже в мене не було вибору, я принципово мав довести цю справу до кінця. І закінчилось це тим, що місто було звільнено, зачищено та його жертва була недаремна.

— Коли Вам в житті потрібна якась порада, до кого в першу чергу звертаєтесь?

— Звісно до близького друга. Це Хорс. Також є ще в мене в Харкові близький друг, з яким ми знайомі з дитинства, але доля так нас розвела, що він не військовий. Проте це ніяк не впливає на моє ставлення до нього. Це дуже мудра і досвідчена людина, до якої я з великим задоволенням звертаюсь із будь-якими питаннями.

— Що Ви цінуєте в людях більш за все?

— Щирість та відкритість. Навіть якщо людина говорить погані речі, але відчуває їх і розуміє, це спрощує сприйняття, спрощує комунікацію. Тому що лицемірство це, мабуть, найгірше з людських якостей, яке заважає нам бути більш зрозумілими один одному. Це і породжує усі проблеми.

— Хобі якесь є у Вас? Чим займаєтесь у вільний час?

— Моє хобі – це моя робота, тому я вважаю себе дуже щасливою людиною. Це військова справа і все, що пов’язане із саморозвитком — стрілецька справа, вдосконалення знання іноземних мов. Читаю будь-яку літературу, яка може мені допомагати розвиватися в тій чи іншій сфері. Мабуть, саморозвиток це моє хобі.

— А якщо взяти художню літературу, яка книга справила на Вас враження?

— Мені завжди подобалася наукова фантастика. В юності багато читав Айзека Азімова, братів Стругацьких, і це справляло найбільше враження. Також багато читав Пелевіна, але зараз навіть боюсь намагатися перечитувати його , щоб не зіпсувати враження, яке склалося раніше. Зараз антична римська філософія дуже допомагає.

— А фільм?

-Я великий фанат всесвіту Marvel та DC.

— Яка улюблена пісня? Взагалі стиль музики?

— Зараз дуже подобається, як я називаю, «лагідна українізація» — коли українські національні народні пісні переробляють на якийсь сучасний лад на кшталт драм-н-бейс чи транс. Від цього отримую задоволення. Та і взагалі від сучасних україномовних артистів, які вже починають трішки орієнтуватись, намагатися орієнтувати людей своєю музикою на любов до Батьківщини.

— А старі добрі AC/DC?

-Так звісно AC/DC, Metallica, Guns N’ Roses та інше, в машині в мене постійно тільки Radio ROKS грає, я його із великим задоволенням слухаю, тому що це «справжня» музика, яка, на мою думку, ще багато років буде актуальною.

— Що означає для Вас слово «любов»?

— Це такий біохімічний процес в організмі, коли люди співпадають один з одним. Якщо говорити про сім’ю або щось більше, ніж любов, мені здається, що любові не достатньо для побудування чогось міцного. Ще повинна бути повага та взаєморозуміння. А так любов – це те, що робить нас трішки добрішими, трішки кращими, десь іноді тупішими (сміється).

— Чи часто Ви користуєтеся нецензурною лексикою?

— У більшості своїй я використовую її вимушено, звертаючись до людей, які іншої не розуміють.

 — Якщо почнеться гаряча стадія війни, підете на фронт?

— Звісно, саме до цього я і готуюсь.

— Як Ви думаєте, яка вірогідність цього?

— Тут мої бажання вищі за аналітику – мені б дуже цього хотілося (сміється). «Чуйка» підказує, що буде, але не зараз.

— А взагалі Ви щаслива людина?

— Коли мені виповнилося 30 років, я неочікувано усвідомив, що я дуже щаслива людина. Я зрозумів, що дуже вдячний долі за те, що в мене було, є і буде. Неважливо, що буде, я все одно буду щасливим. Я намагаюсь своє щастя будувати всередині себе незалежно від когось або чогось.

— Про що Ви мрієте?

— У кожної людини є своя місія на Землі, і якщо мене досі не вбили, значить, я її ще не виконав (сміється). Мені б хотілося пройти всі ці випробування та виконати свою місію, яка вже, мабуть, і виконується – це служіння державі, народу. Тобто займатись улюбленою справою.

— Якою Ви бачите нашу країну в ідеалі?

— Я її бачу виключно найуспішнішою країною в Європі з економічного демографічного, та будь-якого показника, тому що в нас для цього є всі передумови – з такою історією, надрами та таким великим народом. Але це можливо тільки під керівництвом людини яка теж саме це має на меті, а не своє особисте збагачення чи свого клану, сім’ї и т.п.

— Як Ви вважаєте, Андрій Білецький зміг би бути «рульовим» цієї держави?

— Я впевнений, що зможе. Хоч держави, хоч її збройного комплексу. З мінімальними фінансовими можливостями він зумів оснастити кожного бійця «Азову», створив залізну дисципліну та достатнє забезпечення полку.

— Ви зараз командуєте підрозділом спеціального призначення «Схід». Розкажіть про нього, скільки в ньому людей?

— Зараз близько 90. Більшу частину часу підрозділ знаходиться в зоні ООС. Коли ми знаходимося в Харкові, в пункті постійної дислокації, 80% часу це тренування, 20% — залучення нас до якихось операцій. Коли я прийшов у цей підрозділ, він був на грані розформування. В минулому це був «Східний корпус», який попереднє керівництво залишило на грані виживання. Моєю метою було згуртувати, мотивувати та мобілізувати людей, дати їм професійний зріст та можливість морально окріпнути та повірити в те, що вони роблять. Оскільки в підрозділі ще знаходились колишні співробітники міліції, моїм на 80% успішним експерементом було злиття міліцейського досвіду з ентузіазмом добровольців. Старі працівники навчали добровольців, ті своїм прикладом надихали їх змінюватись. Для мене це було найпринциповіше питання (щодо моралі та професійної етики по справжньому нової поліції), тому що я сам колишній працівник міліції: я з 2009 по 2012 був слідчим, закінчивши Харківську юридичну академію імені Ярослава Мудрого. Але вже через півроку роботи зрозумів, що звідти можу винести тільки необхідний та цінний досвід. Це дозволило мені піти звідти з гордо піднятою головою, тому що жодної справи я нікому не «пришив», жодного невинного не відправив до в’язниці. Я працював професійно, щоб максимально отримати досвід. Але я бачив, як виглядає працівник міліції після декількох років профдеформації. Тому я вважаю свій досвід роботи в підрозділі успіщним лише на 80%, тому що інші 20% нажаль дають усвідомлення того, що які умови не створюй для «мусорів»(старих співробітників які не мають ні моралі ні честі), як їх не забезпечуй це вже не змінить іх суті і вони все одно рано чи пізно повернуться до «старих методів». Повертаючись до підрозділу – наразі він (це було озвучено офіційно на рівні Міністерства) являється найкращим серед аналогічних йому в цій системі. І це наша з бійцями командна перемога! Перемога Азовського руху, частиною якої є і мій підрозділ.

Ігор Поліщук,
Наталія Кряж,
Олексій Суворов

Фото на обкладинці: Аня Суворова

Оперативная полиграфия на Оболони