СЕРГІЙ ОВЕРЧЕНКО, ПОЗИВНИЙ ШПЛІНТ, КОМАНДИР ТАНКОВОЇ РОТИ ПОЛКУ «АЗОВ»: КОЛИ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ІДЕЯ: «МОЯ ХАТА СКРАЮ» —  ПОЧИНАЄТЬСЯ НАЦІОНАЛІЗМ.

Він, професійний військовий, приєднався до полку «Азов», маючи за плечима 53 роки і величезний досвід служби — від Прикарпаття до Забайкалля. Будучи вже на пенсії за вислугою, не дозволив собі всидіти вдома, коли засмерділо в нас «русскім міром». По собі знаю, як важливо мати в армії розважливого мудрого наставника, який на час служби стає другим батьком. І залишається у твоєму серці на все життя…

— Як Вас краще представити нашим читачам?

— Позивний в мене Шплінт. Звати мене Сергій Оверченко.

— Яка посада?

— Командир танкової роти окремого загону спеціального призначення «Азов».

— Звідки взявся Ваш позивний?

— Це перше, що спало на думку, коли сказали, що треба обрати позивний (сміється). «Шплінт» — достатньо вживаний технічний термін, пов’язаний з танками.

— Які зараз танки в «азовському» господарстві?

— Т-64, в нашій роті вони модернізовані. Техніка, яка мала йти на експорт у Конго, але почалась війна,  і  вони потрапили у Національну гвардію, а потім в «Азов». У модернізованих встановлена більш ефективна система динамічного захисту. За своїми можливостями Т-64 й досі пристойно виглядає.

— А чим Ви займалися до війни?

— Шість років був на пенсії, звільнився ще у 2008 році, мав звання полковника.

— В дитинстві думали стати військовим?

— Майже весь час, бо батько був військовим, це вже як династія (усміхається).

— А де Ви росли?

— Виріс у Львові, там же і закінчив школу. Потім поступив у військове училище. Стосовно служби в мене широка географія – Яворів, Ужгород, селище Дров’яна – це під Читою за Байкалом, куди декабристи не доїхали у свій час. Звідти потім повернувся в Україну.

— Ви людина вже бувала, на пенсії, і тут починається війна. Як Ви вирішили піти на війну?

— Тут все просто. Якщо це твоя професія, і в державу прийшла війна, треба виконувати своє призначення якимось чином.

— Чому «Азов»? Як Ви тут опинились?

— Коли усе почалося, я, як людина, вихована системою, намагався піти традиційним шляхом – приходиш у військкомат та кажеш: «Хлопці, ось мобілізація, я готовий, мобілізуйте мене!». А вони дивляться на звання, мнуться, просять  чекати. Тоді я пішов по добровольчих батальйонах,  і мене взяли у «Азов».

— А що для Вас значить полк «Азов»?

— «Азов» — дійсно родина, яка об’єднує однодумців, людей, мотивованих на виконання свого обов’язку перед народом, перед державою, людей, які виконанням обов’язку вважають захист своєї країни, а не просто відбути номер та отримати якісь пільги, тобто, не заробітчани. Ну і «Азов» — це вже, мабуть, більше п»яти найкращих років життя.

— Як відреагували Ваші рідні на рішення йти на війну?

— Із розумінням.

— В чому, на Ваш погляд, феномен Андрія Білецького, який зумів створити з таких різних людей у надважкий для країни час найкращий добровольчий підрозділ України?

— Важко сказати. Білецький – багатогранна людина, харизматична. Безперечно,  всі в ньому бачать лідера. Лідера в сенсі, що він не тільки може до чогось закликати, але і повести за собою, що він і довів у 2014 році, коли створював «Азов», коли безпосередньо ним командував, брав участь у бойових операціях. Це людина, яка має стратегічне мислення та бачить певну перспективу, розуміє на чому зосередитись, і завдяки цьому «Азов» не залишився на тому ж рівні, як інші добробати, у яких не було ні зовнішнього, ні внутрішнього поштовху для подальшого розвитку, щоб розвиватися як військові формування. Білецький як командир – це людина, яка дбає про особовий склад, починаючи від якихось побутових речей та закінчуючи принциповими речами — щоб люди мали змогу вчитися, опановувати нові військові спеціальності, розвиватися як професіонали. Це дійсно лідер, якому довіряєш і за яким хочеться йти.

— Що Вас найбільше вразило на війні? Можливо,  є якийсь пам’ятний день.

— В принципі, я зустрів те, чого очікував. В мене це, скажімо, не перша війна. Я брав участь у миротворчих операціях в колишній Югославії. Тобто я вже розумів, що це таке, і з чим доведеться зіткнутися. А  вразило – небувале піднесення серед хлопців, мотивація, що люди дійсно рвалися в бій.

— Як, на Вашу думку, закінчиться ця війна?

— На жаль, скоро вона не закінчиться, не зважаючи на те, що в нас є потенціал.

— Чи можливий «хорватський сценарій»?

— «Хорватський» – ні. За рахунок того, що Хорватія була не така велика, порівняно з Україною.  По-перше,  все населення дуже сильно відчуло,  що таке війна, по-друге, тогочасне керівництво Хорватії було орієнтоване на досягнення перемоги у цій війні. Хорватія навіть здобула незалежність, коли Югославія почала розпадатися, Сербія,  на кшталт Росії,  почала сепаратистські тенденції, і практично відразу там почалися бойові дії в тій чи іншій формі. Там при керівництві держави – що Хорватії, що Боснії і Герцеговини, стояли політичні сили, які під час тієї політичної кризи виборювали незалежність для своїх держав. У них не було двадцяти із зайвим років, як у нас, коли усе, начебто, було добре, не було виховано декілька поколінь, у яких споживацьке ставлення до своєї держави, ніби держава – це тільки джерело якихось благ. Але державі також треба щось давати, на неї треба працювати та захищати. В них ця ідея ще була, бо вони були на гребні боротьби за свою незалежність.

— Як Ви для себе окреслите слово «патріот»? Чим відрізняється патріот від націоналіста?

— Патріот – це щось таке ефемерне, а стосовно націоналіста процитую Андрія Білецького: «У людини націоналізм починається там, де закінчується її власний егоїзм». Тобто, коли закінчується ідея «моя хата скраю», і треба щось робити для держави, незважаючи на якісь труднощі, дискомфорт, жертви власним часом та силами, тоді і починається націоналізм.

— Чи є щось таке в житті, чого Ви боїтеся?

— (сміється) Є така шутка: «Вам було страшно в АТО? – Так, звичайно. – А чого Ви боялися? – Ідіотів!»

— Коли Ви останній раз плакали?

— Не пам’ятаю. Мабуть, у дитинстві.

— Чого Ви ніколи не пробачите навіть рідній людині?

— Мабуть, зраду.

— Що для Вас значать гроші?

— Скажімо, формула бородатого Карла: «товар – гроші – товар» (сміється).

— Які у Вас стосунки з алкоголем?

—  Ніяких.

— Ну а в армії взагалі?

— В ЗСУ, на мій погляд, із ним проблема.

— Що для Вас значать нагороди?

— Фаїна Раневська якось класно сказала: «Похоронные принадлежности».

— Нецензурною лексикою користуєтеся часто?

— Розмовляю нею (сміється).

— У вільний час чим любите займатися?

— У мене не так багато вільного часу; намагаюсь щось читати.

— Який Ваш улюблений твір?

— Теодор Моммзен «Історія Риму».

— А музику яку слухаєте?

— Переважно військову, хоча дружина каже, що це не музика.

— Фільми які любите дивитися?

— Без різниці, нема улюбленого.

— У Вас багато друзів? Що Ви взагалі вкладаєте в поняття дружби?

— Друг – людина, яка не зрадить, яка підтримає. На даному етапі таких людей багато.

— Що в житті важливіше за свободу?

— Свобода – це досить ефемерна річ. Якщо брати взагалі свободу та суверенітет держави, то, мабуть, нема нічого важливішого.

— Що для Вас сім’я значить у житті?

— Сім’я,  як і держава – це те, що треба захищати, про що треба дбати.

— Ви щаслива людина?

— Сподіваюсь, що так.

— А про що мрієте?

— Успішно завершити тут, на Сході, із Кримом. Навести лад у державі.

— Якби війна в найближчому майбутньому закінчилася, Ви себе все одно бачите в армії?

— (сміється) На жаль, вже підходить термін, коли скажуть: «Дякуємо, йди звідси».

Ігор Поліщук,
Аліса Тітова,
Олексій Суворов.