Головна Інтерв’ю Азов

СЕРГІЙ БЕВЗ, ДРУГ СПОЛОХ, ЕКС-ЗАСТУПНИК КОМАНДИРА ПОЛКУ “АЗОВ”, КЕРІВНИК ЗАХІДНОГО ТЕРЕНУ ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ “НАЦІОНАЛЬНИЙ КОРПУС”: МИЛОСЕРДЯ – ОДНА З НАЙБІЛЬШИХ ВАД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. БАГАТО КОГО МИ ПОЖАЛІЛИ, ТЕПЕР ПЛАТИМО ЗА ЦЕ КРОВ’Ю!

Він – киянин. За спеціальністю – фінансист. Має диплом столичного університету імені Гетьмана. Очолював Київський осередок “Патріоту України”, був депутатом Васильківської міськради. Про нього дізналася вся країна у серпні 2011-го. Надуману режимом Януковича гучну справу “Васильківських терористів” пам”ятаєте? Одним з неправедно ув’язнених і був Сергій. Революція Гідності споловинила його шестилітній термін, відчинила двері СІЗО на волю. Подальший шлях був прогнозований – тільки війна. Майже чотири роки Сергій служив у лавах славного полку “Азов” – зріс від рядового бійця до заступника командира. З січня 2019 року – член політичної партії «Національний корпус». Керує її Західним Тереном.

Щоосені вся азовська сім’я збирається докупи звідусіль на головній полковій базі, де на кургані Мечів, після заходу сонця, вшановує загиблих побратимів. Опісля слів командирів, бійці зі щитами, на яких викарбувані імена полеглих, по черзі запалюють смолоскипи. Перед цим виголошується позивний загиблого, і боєць з відповідним позивним на щиті озивається символічним: “У строю!” Велику Честь проводити перекличку має Сергій. Чим дуже дорожить. Це з його вуст линуть у світи вікопомні імена загиблих Братів…

– Як тебе краще відрекомендувати нашим читачам?

– У мене довгий послужний список: голова київського осередку «Патріота України», депутат Васильківської міської ради, політв’язень Януковича, колишній заступник командира полку «Азов» і голова Західного Терену «Національного Корпусу».

– Коли ти був малим, ким мріяв стати?

– На відміну від багатьох дітей, я з другого класу знав, куди буду поступати після школи. Тому що батьки закінчили економічний інститут, брат вчився на той момент на фінансово-економічному факультеті того самого вже університету. І я знав, що хочеш-не-хочеш, доведеться поступати у Київський Національний економічний університет. Мав бажання після восьмого класу вступити тоді ще в Суворовське училище. Ми довго з батьками сперечалися, і вони мене переконали, що військові зараз нікому не потрібні. Потім хотів поступати на історичний факультет. В мене був дуже хороший вчитель історії, який багато і досить детально розповідав про визвольний рух, український націоналізм, УПА. Він певною мірою вплинув на формування мого світогляду. Однак батьки наполягли: «Поступаєш на економічний, вчишся, закінчуєш – потім хоч у двірники, хоч в історики, хоч у військові, хоч по професії працювати». Тож в мене вибору не було.

– Свою першу прочитану книгу пам’ятаєш?

– Скоріше за все це був «Котигорошко». Там були такі красиві ілюстрації!

– А чим ти займався до війни?

– З другого курсу університету я пішов працювати за фахом. Потім працював у компанії з управління активами, займався інвестиційними фондами – це була ненапружена робота, за яку дуже непогано платили. Коли у 2006 році зрозумів, що змін після Помаранчевої революції в Україні не сталося, я почав шукати, з ким же можна об’єднати зусилля. І знайомий по форуму підбив мене поїхати у Харків на марш, який 15 квітня проводила організація «Патріот України». Я приїхав, усе побачив, познайомився з Андрієм, Круком, Черкасом. Андрій вміє переконувати. Попри те, що то була маргінальна структура, на марші наших хлопців було, мабуть, людей 30-40, але я повірив, що з цими людьми можна чогось досягнути. Наступного дня я приїхав у Київ (я тоді тільки вступив у «Свободу»), звернувся до голови київського осередку, сказав, що знаю, як нам організувати нашу молодь. Відбулася зустріч, і ми почали розбудовувати організацію у Києві. На цій же зустрічі познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

Через рік Андрій призначив мене керівником київського осередку «Патріота України». І так до 2008 року я працював за своїм економічним фахом і практично весь свій вільний час приділяв організації. Потім почалася економічна криза, компанія, у якій я працював, пішла на дно. У мене був вибір: або піти в який-небудь банк на вищу посаду з вищою зарплатою, або піти працювати в умовно дружню нам компанію «Тріолан», де буде менша зарплата, але більше вільного часу для організації. І я зробив свій вибір. Було трішки тяжкувато після роботи в офісі з хорошою зарплатою гасати, як бобик, із кабелем і усілякими перфораторами, викрутками, а потім займатися організацією, але, в принципі, я про це не жалкую.

Потім у 2010 році були місцеві вибори, ми балотувались по Василькову, від нас двоє депутатів зайшло у міську раду. В принципі, це хороший досвід: ти розумієш, що те, як ти собі уявляєш депутатство, і те, чим воно є насправді – дві абсолютно різні речі. Якщо дійсно працювати, намагатися людям чимось допомогти, то це собача робота, за яку ніхто не платить, і яка вимагає немало часу. За ті дев’ять місяців, що я повноцінно був депутатом, певних успіхів по місту було немало. Але 2011 рік почався з зачистки націоналістичного флангу. Спочатку під роздачу потрапив «Тризуб» імені Степана Бандери, коли їх почали саджати за погруддя Сталіна в Запоріжжі, а потім перед Днем Незалежності і до нас прийшли СБУшники й сказали, що ми – терористи. Це був такий сюр! Був шанс «податися у біга», але я вирішив, що все настільки абсурдно, що простіше прийти і спробувати розрулити все особисто. Пам’ятаю, як мене викликали, щоб вручити повістку на допит і я години три стояв під управлінням СБУ, переконуючи по телефону співробітників СБ, що не варто мене під будинком чекати, бо я сам прийшов. «Вийдіть, зустріньте мене!». А вони ніяк не могли повірити. Приблизно у той же час у Харкові відбулися події на Римарській. Виявилося, що ця історія на два з половиною роки слідчого ізолятора. Потім був Майдан, Яник втік і ми всі вийшли. Було цікаво: мій сусід по камері із Єнакієвого, що був особисто знайомий з «вічно легітимним», каже: «Серьога, що тобі дає підставу вважати, що Майдан переможе?» Кажу: «У мене варіантів нема. Або переможе, або ми сядемо дуже надовго». Якби Майдан не переміг, так би і сталося.

– Пам’ятаєш той день, коли ти вирішив йти на війну? І як на це відреагували рідні?

– В принципі, не було такого – йти чи ні. Все було само собою зрозуміло: якщо ти націоналіст, якщо декларуєш любов до своєї нації та держави, повинен йти в будь-якому разі. У мене були трохи інші нюанси. Ми ж тільки вийшли на волю, а моя дружина та батьки доклали безліч зусиль для того, щоб витягнути мене з СІЗО. Я відчував себе зобов’язаним. І якщо дружині я одразу пояснив, що інакше вчинити не можу, то з батьками вийшло трохи складніше. Я навіть спробував схитрити: ходив у військкомат заново ставати на облік, казав, що доброволець. Мені пропонували поїхати у Львівську або Одеську область по моїй військовій спеціальності – фінанси. Це був початок березня. Я попросився в Донецьк, мені сказали залишити номер телефону та обіцяли передзвонити. (Ага, передзвонили через два роки: «Не хочете піти послужити?». Я відповів: «Вже давно служу»). І потім, уже на початку травня, коли ми з дружиною і сином прийшли до батька на день народження, він не витримав, сказав: «Ну скільки можна вже з цієї пісною мармизою ходити? Благословляю! Іди!».

Спробував спочатку в батальйон імені Кульчицького – сказали, що в мене судимість. Потім мене знайомі підбили піти в «Київ-2». Там нам комбат обіцяв, що будемо всі снайперами, кулеметниками, але виявилося трохи не так. У вересні я вирішив повернутися до азовської сім’ї. Коли повернувся із Волновахи, почав переводитись, але з’ясувалось, що за тиждень до цього «Азов» перевели із ментовської «штатки» у нацгвардійську, і тому в мене на цей перехід пішло місяці чотири. Зрештою Андрій зробив мені «подарунок» на день народження: Широкинську операцію. На наступальну частину я не встиг, але коли приїхав до полку, ніч переночував на базі, був зарахований до третьої сотні і буквально через день вже був у Широкиному.

– А звідки взявся твій позивний – Сполох?

– У Шухевича одне із псевд було Дзвін, а дзвін б’є на сполох.

– Він з’явився ще перед «Азовом»?

– Ще на початку мого перебування у «Патріоті України», з 2006 року. Я взагалі вважаю, якби не «Патріот України», не факт чи «Азов» як підрозділ відбувся б. Тому що це була дуже маленька організація, але з чіткою структурою. Були десятки, тридцятки, сотні і профільні референтури – те, на чому відпрацювалася система роботи і управління. Ми вже тоді розуміли, що рано чи пізно буде війна з Росією, тому готувалися, шукали військову літературу, вчилися, самі проводили вишколи. З нас тоді кепкували, мовляв, війна – неможлива.

– Як ти вважаєш, у чому феномен Андрія, який із дуже різних людей створив найбоєздатніший добровольчий полк країни?

– Тут кілька ключових факторів, з одного боку, він дійсно вірить у те, що робить, а з іншого боку – його харизма. Він вміє переконувати, він заражає своїми ідеями.

– А що для тебе значить полк «Азов»?

– «Азов» – це сім’я. Це люди, які завжди тебе підтримають, допоможуть, підставлять плече і, в принципі, хоч ти ще служиш, хоч вже не служиш – ти все одно азовець, від тебе це нікуди не дінеться.

– А який день тобі найбільш запам’ятався на війні?

– Мені, з одного боку, пощастило, тому що перші два дні були такі, як показують у фільмах: сепари спробували піти в наступ на позицію «доміки», я навіть бачив, в кого стріляю – до них було метрів 150. Це був кураж, драйв. З іншого боку, потім ти розумієш, що цей кураж – пів години, година, а решта часу – це будні, більшість з яких тобі доводиться багато копати. Причому на початку весни це багнюка, яка липне до всього, і від якої не позбудешся, а на початку літа вона перетворюється на камінь, від якого потім гудуть руки, все болить, але ти щасливий, що нарешті по всіх канонах вирив свою бойову позицію для АГС-17.

– Тобто більше тобі запам’яталися прості будні, ніж бої?

– Я пройшов полкову ієрархію з самого низу, з рядового. І найбільше мені запам’яталися перші чотири місяці, поки я тягав АГС, рив шанці, коли ти ні за кого ще не відповідаєш, крім себе і молодого гарячого побратима, який постійно намагається кудись влізти.

– А хто був тим побратимом?

– Друг «Галич», якому було років 19-20. Це шкет, у якого був абсолютний талант до АГС. Він був спочатку зі своїм старшим братом «Себастіаном», у якого все було «по книжці». А у «Галича» була «чуйка», він навіть спочатку до ладу не тямив, як розбирається АГС, але влучав не гірше за брата.

– Ти дослужився від рядового до заступника командира?

– Так. І вважаю, що це було правильно – починати з нижньої ланки, тому що коли я прийшов в «Азов», в ньому вже склалися певні порядки, певні традиції, на той момент ще неписані. Я очікував побачити «Патріот України», тільки масштабований. Структурою вони були схожі, але «Азов» багато в чому відрізнявся, бо це не громадська організація, а лінійний бойовий підрозділ, на той момент вже серйозний – з історією і багатьма успіхами.

– Тобі було страшно?

– Звичайно, було страшно, інколи навіть дуже. Коли сидиш на граніті на верхівці цього горба, який незрозуміло звідки в степу взявся, видовбаному в каменюці шанці, обіймаєш автомат, а по тобі валять міни – страшно! І ти думаєш: «Чому ж я не купив собі напашник, бо автомат не дуже прикриває нижню частину тіла (сміється). Страшно – коли з побратимом вирішуєш змінити спостережний пункт, а через пару годин після цього туди влучають дві РПГ. Коли танку не вистачило трохи дальності, і снаряди прилетіли в будинок, який трішки попереду вашої позиції, і від нього не залишилось нічого взагалі! Страшно рити собі позицію під АГС на ділянці, що прострілюється. Були й ще моменти.

– А правда, що коли страшно в бою, то згадують Бога?

– Насправді мій шлях до Бога почався ще у тюрмі (сміється). Я вважаю себе віруючою людиною. Але ці думки не є першочерговими. Померти в бою – це найкраща смерть, яка може бути у чоловіка. Більше боїшся не виконати поставлене завдання.

– У забобони віриш?

– Не сказав би, що я забобонна людина. А ось кого я дуже не любив у Широкиному – це шпаків. Ці маленькі пернаті потвори навчилися імітувати звук падаючої міни. Вони навіть роботу кулемета імітували, але це в них виходило не так правдоподібно, як звук мін…

– Яку найбезглуздішу плітку про себе, про полк ти чув?

– Перша база полку була у Бердянську – «Бриз». І була така дурнувата чутка, що біля цієї бази хтось розкопав 28 зґвалтованих цнотливих дівчат. Насправді всі ці чутки, звичайно, безглузді, але показують, що ворог боїться «Азову». Розумні люди розуміють, що це – байки, а дурники хай бояться.

– А щось веселеньке можеш пригадати?

– Військовий гумор, а зокрема азовський, досить специфічний і малозрозумілий людям з цивільного життя (сміється). Наприклад, у нас була позиція у сільських хатах. Першим її, до речі, зайняв «Донбас». Коли був наш час відпочинку, почався мінометний обстріл. Я намагаюся розбудити свого товариша, кажу, що треба у погріб спускатися, а він – мені: «Відстань! Закінчиться – розбуди». Так я його і не добудився, і сам у погріб не сховався.

– Якщо взяти тебе до війни і після – ти змінився?

– Не сказав би, що я особливо змінився. Це був свідомий вибір, я все життя знав: якщо щось станеться, я в будь-якому разі буду там. А ось що мені не давало спокою, коли я туди тільки їхав – ніколи не знаєш, як поведеш себе, коли опинишся безпосередньо у бойовій ситуації. Було страшно заклякнути: так буває з людьми. І коли потрапив на фронт, зрозумів – я не боягуз, в мене все нормально, переконався, що можу.

– Як ти думаєш, у нинішній ситуації спроможеться Путін на гарячу стадію?

– Я живу з переконанням того, що коли-небудь ця гаряча стадія обов’язково настане. Її не буде тільки в тому випадку, якщо станеться диво і Росія розвалиться. Поки буде Росія – завжди буде загроза гарячої фази.

– Ти готовий, якщо буде гаряча стадія, знову йти на фронт?

– У мене все складено.

– А ти сумуєш за тими часами?

– Так, але як мінімум раз на рік я буваю у полку. Через карантинні обмеження останні два роки не було фестивалю «Вільний Маріуполь», але День пам’яті загиблих азовців відбувається у будь-якому випадку щороку. У 2015 році, коли я ще був заступником командира третьої сотні, мені зателефонував Андрій і сказав, що є задача організувати такий захід. І дав кілька напрямних ідей, що би він хотів бачити. І ми з донецьким побратимом з неймовірним позивним «Ленін» це зробили і робимо по сьогодні. Мені полк дав таку честь: читати Молитву націоналіста і вести перекличку загиблих. Для мене це важливо. Ну і далі вже так пішло, що ми почали разом з «Леніним» займатись організацією та систематизацією полкових заходів. Згодом до нас ще долучився «Спайдер», без якого не було б «Вільного Маріуполя».

– А чим ти зараз займаєшся?

– Якщо перевести на аналогії з військовими підрозділами, обласні осередки – це роти, а терен – це батальйон. Зараз я – керівник Західного Терену, до складу якого входять осередки Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей.

– Які зараз найнагальніші питання, проблеми вирішуються?

– Із найсвіжішого: у Львові є стрілецький стенд, де тренуються олімпійці, спортсмени. Діти там навчаються поводження зі зброєю. І зараз його хочуть віддати забудовникам – там шикарне місце, поруч заповідна зона. Це злочин під час війни. Ми з львівською організацією зараз боремося за збереження цього стенду.

– Є щось таке, чого ти боїшся?

– Є банальні речі – переживати за своїх рідних. Але якщо взяти щось глобальне – боюсь не впоратись.

– У тебе є найзапекліший ворог?

– Є абстрактний ворог – українське хуторянство. З цим доводиться боротися постійно, тому що «моя хата з краю» – те, що нам заважає збудувати дійсно хорошу країну, в якій хотілося б жити.

– А коли ти останній раз плакав?

– Так, щоб плакав – не можу сказати, а на сльозу пробиває на заходах, коли ми згадуємо наших хлопців.

– Що ти в людині найбільше цінуєш?

– Почуття честі.

– А чого ти не пробачиш ніколи, навіть рідним?

– Не можна пробачати зраду. Якщо людина йшла з тобою в одному строю, а потім сказала: «Знаєте, хлопці, я краще займуся чимось іншим» – це не пробачається, ця людина просто перестає для тебе існувати. Є зрадники, з якими хотілося б колись зустрітися і по-чоловічому поговорити.

– А як давно ти бився і з якої причини?

– Це було дуже давно. Навіть не до війни, а ще до тюрми – 2009 чи 2010 рік. Це були «розборки» з конкуруючою організацією (сміється).

– А якщо у тебе зараз, припустимо, був би мільйон доларів, як би ти його витратив?

– Скоріше за все, я б його не витратив, а інвестував – все ж таки економіст за фахом (сміється). Думаю, розділив би його на дві частини. Одна частина – це каса взаємодопомоги, яка б давала змогу ветеранам відкривати якусь власну справу (безпроцентні позики). А іншу частину вклав би у якийсь інвестиційний фонд, щоб поповнювати цю касу.

– Що для тебе значать нагороди? Які в тебе є?

– Для мене найважливіша нагорода – подяка від школи командирів, яка висить у мене в кімнаті, тому що вона заслужена. Є якісь там бірюльки, які валяються у шафі, видані Нацгвардією, але вони нічого не вартують. Також для мене багато значить те, що я доклався до створення полкових нагород – «За Широкине», «За Мар’їнку», «За Маріуполь» і відчуваю почуття гордості, коли хлопці говорять, що ці нагороди для них важливі.

– А чим ти займаєшся у вільний час?

– Вільний час проводжу з сім’єю. Також у мене є невелике хобі – графічний дизайн. Пишаюся тим, що свого часу доклався до графічних образів, які лягли в основу агітації «Патріота України» і ескізи полкових нагород.

– Книги читаєш?

– У мене на полиці більше стоїть придбаних, але непрочитаних книг. Нещодавно почав читати спогади Маннергейма. Дуже багато читав, поки сидів, там особливо більше нічим зайнятись.

– Що найбільше подобається з літератури?

– «Зоряний десант» Гайнлайна. В принципі, його фантастика досить філософська і багато в чому перегукується з тими ідеями, які я сповідую. На мене дуже сильно вплинула поезія Маланюка – це якраз те, як я бачу Україну.

– А з музики що слухаєш?

– Останні років 5-10 в мене нема якихось чітко визначених музичних вподобань. Зараз я слухаю різну музику. А починалося все як у багатьох – в шкільні роки з важкої музики.

– А з української музики кого для себе обираєш?

– Українська класика – «Кому вниз». Непоганим відкриттям для мене був гурт Go_A.

– Які фільми ти дивишся?

– Люблю детективи, історичні фільми, сподобались серіали «1983», «Міст», «Людина у високому замку». У дитинстві дуже любив дивитися «Термінатора».

– Що найсмачніше ти їв на фронті?

– Це вже було після повернення на базу – еклери.

– А взагалі яка твоя найулюбленіша їжа?

– Вареники.

– Як ти розумієш для себе слово «націоналіст»?

– Це людина, яка справу національного державного будівництва ставить вище за свої особисті інтереси.

– В тебе багато друзів? Що ти вкладаєш в це поняття?

– Друзів в принципі багато не буває. Друг – це людина, яка в будь-який час готова зробити все для того, щоб тобі допомогти, і заради якої ти в будь-який час готовий викластись на повну і зробити все, що треба.

– А милосердя для тебе важливіше за справедливість?

– Милосердя, я вважаю, одна з найбільших вад українського народу: ми надто милосердні й добрі. Багато кого пожаліли, тепер платимо за це кров’ю. Справедливість все ж таки важливіша. Якби вчасно очистили владу від кремлівської агентури – уникнули б дуже багатьох жертв.

– Яке значення для тебе має сім’я?

– Це надійний тил, який завжди тебе підтримує.

– Як ти розумієш для себе слово «любов»?

– Любов буває різна: до батьків, до Батьківщини, до жінки. Це теж готовність пожертвувати своїми інтересами заради блага цих людей.

– Якщо ти б мав можливість, оглядаючись назад, щось змінити у своєму житті, змінив би?

– Напевно, нічого.

– А про що ти мрієш?

– Про парад на руїнах Москви.

– Ти щаслива людина?

– Думаю, що так.

– Що б ти ще хотів сказати нашим читачам?

– Щодо щастя – тут варто просто розуміти, що людина – це істота, яка приходить на Землю на досить короткий проміжок часу. І щастя – це зробити все для того, щоб стати трішечки безсмертним. Наприклад, Святослав Хоробрий жив тисячу років тому, але він досі живе у нашій свідомості. Євген Коновалець, Білас і Данилишин, Хома й Аксьон – ці люди вчинили певний чин, назавжди закарбувавши свої імена в історію, про них будуть пам’ятати нащадки. Як сказано в одному фільмі, всі люди вмирають, але не всі насправді живуть. Треба насправді жити!

Ігор Поліщук,
Наталія Кряж,
Олексій Суворов.
Фото на обкладинці – Анна Суворова.

<<НИКОЛАЙ ВОЛОХОВ, ПОЗЫВНОЙ АБДУЛЛА, РАЗВЕДЧИК ПОЛКА “АЗОВ”: В ОТЛИЧИЕ ОТ МНОГИХ КОМАНДИРОВ, АНДРЕЙ ПРИНИМАЛ НЕПОСРЕДСТВЕННОЕ УЧАСТИЕ В БОЯХ, БЫЛ НА ПЕРВОЙ ЛИНИИ, РЯДОМ С БОЙЦАМИ.
>>Із блокадного Маріуполя. Історії бійця @diplomat4308 з полку “АЗОВ”