Вперед до глибин: в Україні вийшла друком «Давньоскіфська філософія»

В червні цього року Видавництво Орієнтир випустило першу у світі збірку античних джерел «Давньоскіфська філософія», що відкриває глибокий духовний світ наших пращурів.

«Що це за така скіфська філософія? Ніколи про неї не чули!», — можуть подумати шановні читачі. Однак ще грецький історик Геродот в V ст. до н.е. писав: «Серед племен у причорноморських краях ми не можемо назвати жодного, що було б відоме своєю мудрістю, і не знаємо нікого, хто б уславився своїм розумом, окрім скіфської народності».

Вважається, що першим великим українським філософом є Григорій Сковорода, людина XVIII ст. Найсміливіші дослідники згадують іншу особу –  Станіслава Роксолана-Оріховського, українського політичного філософа, відомого на всю Європу, людину XVI ст. До філософських творів відносять і «Повчання» великого князя київського Володимира Мономаха, що той підготував дітям перед смертю в 1125 р. Більш-менш обізнана в історії української філософської думки людина ще може згадати «Слово про закон і благодать» ХІ ст. авторства київського митрополита Іларіона або інших церковних діячів доби Київської Русі, твори яких зазвичай є тлумаченням складних біблійних текстів для священиків і мирян з невеликими вкрапленнями роздумів про тогочасне сьогодення. Свої послання та листи вищі ієрархи православної церкви зазвичай не вважали філософськими творами, а іноді мали ще й публічно це доводити. Наприклад, це довелося робити київському митрополиту Клименту Смолятичу в «Посланні пресвітеру Фомі» (середина ХІІ ст.) після того, як частина духовенства в особі пресвітера Фоми звинуватила його у захопленні філософією та її викладанні.

Проте і доба Київської Русі не є початком для вітчизняної філософської думки. Ще Станіслав Роксолан-Оріховський в листі до італійського гуманіста Павла Рамузіо в 1569 р. згадував, що вся Русь шанує видатних скіфів Токсаріда та Анахарсіса. А в листі до Папи Римського Юлія ІІІ Станіслав Роксолан-Оріховський в 1551 р. зазначав: «Родом я зі скіфського племені, рутенського народу».

Здатність подивитися вглиб своєї природи, тверезо дослідити свої витоки – ознака зрілої нації. Витоки української нації сягають Скіфського царства, а завдяки виданню «Давньоскіфської філософії» ми можемо зрозуміти що рухало нашими пращурами під час їх величного історичного поступу.

Україна є частиною Великого Степу, Батьківщини індоєвропейської цивілізації, що бере свій початок в наших краях і закінчується на кордонах з Китаєм. В українській історії, починаючи з доби Русі, це географічне розташування нашої країни приносило багато клопоту: сторіччя кривавих набігів різних кочових племен і племінних союзів. В боротьбі з ними зростала, формувалася та мужніла наша нація, гартувала свій державницький характер.

Однак, був час, коли наші пращури були володарями Великого Степу. Це доба Великої Скіфії з VII ст. до н.е. по III ст. н.е.

Що таке Скіфія? Це перша державність на українській землі, перша відома вітчизняна релігійна система (наприклад, скіфи вважали Дніпро  прабатьком), перші закони, перша вітчизняна військова стратегія і тактика, перший перепис населення, перший флот, перша чеканка монет, перша відома нам чітка стратифікація суспільства – це наш перший  зафіксований величний державницький поступ. Скіфи не були примітивною кочівницькою ордою, існування якої зводилось до пошуку нових пасовиськ і поживи.

Вони увірвалися в світову історію так само несамовито, якими були й атаки їх кавалерії. Підкорення Близького Сходу в VIІ ст. до н.е., розгром війська персидського імператора Дарія І в VI ст. до н.е., підкорення Західного Причорномор’я в IV ст. до н.е., сторічне протистояння з Македонським царством і єдина поразка завдана македонській армії часів імператора Олександра Великого в другій половині в IV ст. до н.е. – всі ці звершення закарбували ім’я скіфів у світовій історії назавжди. Уявити Стародавній світ без північного царства сміливих і вправних вершників неможливо. Перед ними схилялися ассирійський цар і єгипетський фараон.

Зокрема, їх нашестя стало основою для старозаповітної Книги пророка Єремії:

Ось приходить народ з північного краю,
І збуджується люд великий із кінців землі.
Лук та ратище міцно тримають,
Жорстокі вони та милосердя не мають,
Їхній голос, як море реве, і гарцюють на конях вони…

Такими непереможними бачив наших пращурів пророк юдеїв, що не міг врятуватися від скіфських вершників і вважав це гнівом Господнім, бо нічого жахливішого він не переживав в своєму житті.

Царство скіфів існувало тисячу років. Чи могла ця держава, її еліта (царські скіфи – паралати) в добу розквіту античної філософії не мати власних філософів, не мати власної філософської системи?

Авжеж, не могла. Відсутність власної філософської системи, як основи ідеологічної бази державної еліти, призводить до швидкої втрати будь-яких завоювань, якими б глобальними і блискавичними вони не були. Смерть Аттіли призвела до такого ж блискавичного зникнення Гунської імперії, як і його походи призвели до її появи.

Однак відхід до світу пращурів величних царів скіфів не призводив до зникнення Царства Сколотів: ні смерть царя Мадія, що захопив Близький Схід, ні смерть царя Ідантірса, що розбив війська Дарія І в Північному Причорномор’ї, ні смерть царя Атея, що підкорив західне узбережжя Чорного моря і воював із царем Філіпом Македонським, не призвела до зникнення держави сколотів. Вона продовжувала існувати та бути суб’єктом геополітики стародавнього світу. Невже ці 1000 років державницького життя трималося виключно на бажанні військової здобичі?

Видавництво Орієнтир, видавши в червні цього року збірку античних джерел «Давньоскіфська філософія», відкрило наукову дискусію в Україні щодо ролі скіфів в історії філософської думки в Україні.

Наші пращури майже не залишили після себе записів, але їх філософію життя, їхній світогляд передали нам коштовності звіриного стилю та записи стародавніх греків і римлян, що спілкувалися з мудрими і справедливими мешканцями півночі відомого їм світу та захоплювалися ними. Ще римський історик Страбон в І ст. до н.е. писав у своїй багатотомній «Географії»: «Анахарсіс, Абаріс і деякі інші скіфи, їм подібні, користувалися великою славою серед еллінів, бо вони проявляли властиві риси свого племені: люб’язність, простоту, справедливість». Так само справедливість, як головну чесноту скіфів, підкреслював давньогрецький поет Есхіл: «Що з кумису сир їдять, то скіфи справедливі». Більшість інформації про скіфів і їх розуміння світу приходить до нас від давньогрецького історика Геродота з Галікарнасу, який в V ст. до н. е. відвідував Україну і в Ольвії спілкувався з скіфами.

Але є і два скіфських імені, що відкривають мудрість наших пращурів.  Це Анахарсіс і Токсарід. Перший — з царських скіфів (паралат), син царя Гнура, другий — син простого кочівника (траспій), але обидва вони були носіями скіфського погляду на світ. Він лишився в прикрасах звіриного стилю та в записах давніх греків, з якими ви можете ознайомитися в античній збірці «Давньоскіфська філософія».

Філософію скіфів можна визначити, як традиціоналістичний волюнтаризм. Вони не захоплювалися фаталізмом, як давні греки, проте і не відкидали впливу Богів на цей світ. Боги були їх прабатьками: сколоти вірили, що вони походять від першолюдини Таргітая, який був дитиною Бога безкрайнього неба Папая та Богині Апі, доньки Дніпра-Борисфена. Скіфські філософи не заперечують  порядок речей, що існує, і не шукають ідеального державного ладу, як Платон чи Аристотель. Анахарсіс і Токсарід були співцями боротьби: хто сильніший, той і переможе. Недарма меч-акінак був найбільш шанованим проявом божественного (а саме Бога війни Арея) у наших пращурів.

Традиціоналістичний волюнтаризм скіфів чудово проявляється в аналізі міфу про Ореста і Пілада, який здійснив сколот Токсарід і його грецький співрозмовник Мнесіпп. Грек вважав прихильність Богів найголовнішою запорукою їхнього порятунку. Натомість Токсарід звертає увагу саме на прояв особистої сили волі грецьких сміливців: «Вони анітрохи не боялися розповідей про море, не злякалися і того, що воно називалося «негостинним», по причині, думаю я, диких народів, що мешкали на його берегах. Захоплені в полон, вони з великою мужністю скористалися обставинами та не були задоволені однією втечею, але помстилися царю за його зухвалий вчинок і втекли, захопивши з собою Артеміду. Невже все це не дивно і не є гідним божественного шанування з боку всіх, хто взагалі схвалює чесноту… Тому ми і шануємо Ореста з Піладом, які проявилися в цій близькій скіфам чесноті та вирізнялися дружбою — цим ми найбільше захоплюємося. Тому ми назвали їх «Кораки» — нашою мовою це все одно, що сказати «Божества, покровителі дружби»».

В цій інтерпритації відомого міфу ми і бачимо традиціоналістичний волюнтаризм скіфів: людина творить свою долю, але не супроти Богів і встановленого ними сакрального порядку, а діючи в світі створеному Богами, отримуючи можливість після смерті отримати сакральний статус «Корака», перейти з ієрархії смертних людей до вищої ієрархії Богів.

Задовго до Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше, Едуарда фон Гартмана та Вільгельма Вундта скіфські мудреці визначили волю, як рушій долі окремої людини та усієї історії.

Скіфи розповіли Геродоту трагічну історію свого царя Скіла, яка теж показує їх відданість філософії традиціоналістичного волюнтаризму:

«Він побажав бути посвяченим у містерії Вакхічного Діоніса. Але саме на той час, коли  зібрався бути посвяченим, сталося жахливе явище. У Скіла був у місті борисфенітів великий і розкішний палац із великим подвір’ям, про який я казав уже трохи вище, навколо якого були розставлені мармурові сфінкси та грифони. В цей палац Бог жбурнув блискавку. Весь цей палац згорів, незважаючи на це, Скіл продовжував святкувати. Скіфи засуджують еллінів за те, що елліни справляють вакхічні містерії, і це тому що, як вони кажуть, не можна собі уявити, ніби існує Божество, яке б робило людей божевільними. Коли закінчилося посвячення Скіла в містерії Діоніса, якийсь борисфеніт потай пройшов до скіфів і сказав їм: «Отже, ви, скіфи, смієтеся з нас за те, що ми впадаємо у вакхічну несамовитість, і в нас входить Бог. Ну, а зараз Бог увійшов у вашого царя і він охоплений вакхічною несамовитістю, і Бог зробив його божевільним. Якщо ви мені не вірите, ідіть зі мною — і я вам це покажу». За ним пішли старійшини скіфів і борисфеніт потайки привів їх на башту, і там сховав їх. І коли там проходив Скіл з своїм почетом, і скіфи побачили, як він справляє вакхічні містерії, то, вважаючи це за найбільшу ганьбу, зійшовши з башти, повідомили про те, що побачили, все скіфське військо. І коли після того Скіл повернувся до свого житла, скіфи призначили своїм царем його брата, Октамасада, народженого від дочки Тіра, і підняли повстання проти Скіла».

Як бачимо, не верховний Бог Папай особисто позбавив влади царя Скіла або навів на нього смерть. Він лише попередив свого далекого нащадка ударом блискавки в палац. І вже, продовжуючи морально і фізично деградувати, відходити від традицій пращурів, цар Скіл накликав гнів старійшин, був скинутий з трону і згодом страчений. Він сам вирішив свою долю, отримавши від вищих сил лише знак, яким знехтував.

Волюнтаризм скіфів був традиціоналістичним, бо він жодним чином не заперечував сакральних основ світобудови, вищості Богів, надприродного джерела формування стратифікації суспільства, що поєднувались із креаціонізмом і деїзмом їх релігійної системи. Недарма одним з найпоширеніших зображень Богів у скіфів був Сенмурв-Сімург, Бог-охоронець світового дерева, отже і світового порядку, відомий пізніше на Русі, як Бог Семаргл.

Наші пращури-скіфи не лише були ретрансляторами своїх ідей в Греції, але і самі брали участь у становленні античної філософії. Так, одним з найближчих помічників Піфагора під час розбудови піфагорійської філософської школи був скіф Абарід. Філософ Геракліт Понтійський навіть присвятив йому один з своїх діалогів – «Абарід або про душу», а Павсаній в своєму «Описі Еллади» пише, що Абарід став засновником храму Кори Сотери (Діви Рятівниці) у Спарті. Страбон, слідом за Ефором, називає Анахарсіса одним з семи великих мудреців Античності. В дискусіях зі скіфськими мудрецями греки відточували свої концепції, формуючи основи філософії.

Та й скіфські царі шанували не лише гостру зброю, швидких коней та золото. До нас дійшли свідчення про неабияке зацікавлення філософією з боку царя Ідантірса, про якого стоїчний філософ Хрисипп писав у своєму творі «Про образ життя», що мудрець може добровільно прийняти царство і отримає від нього користь. Якщо ж він не зможе царювати, то буде жити та воювати разом з царем таким, як Ідантірс Скіфський. В іншому місці він пише: «Будучи хворим, мудрець платить платню лікарям, а через гроші пливе до боспорського володаря Левкона або прямує до скіфського царя Ідантірса». Отже, при дворі царя сколотів-скіфів завжди були раді філософам і були готові винагородити їх за вічну мудрість і поради.

Саме традиціоналістичний волюнтаризм, який був філософською основою нестримного потягу до боротьби царських скіфів, дав можливість Скіфському царству протягом 500 років відігравати вагому роль в усьому Античному світі та протягом 1000 років в Чорноморському регіоні. Нестримна воля до влади, воля до панування, воля до самоствердження рухала нашими далекими пращурами, вела їх до великих перемог і звершень.

«Давньоскіфська філософія» — це нова сторінка в історії української філософської думки і джерело натхнення для тих, що шукають мудрості.

Замовити книгу

Данііл Коваль, директор Видавництва Орієнтир