Маріупольський журналіст Максим Грабовський про роботу в оточеному російськими військами Маріуполі:
“23-го лютого в Маріуполі був масштабний проукраїнський мітинг. На ньому люди виказували своє обурення рішенням ліліпутлєра визнати так зване “ЛДНР”, консолідувалися та планували спротив. Після цього я повернувся додому в піднесеному настрої. Але десь о 5-й годині ранку мені подзвонила шеф-редакторка і сказала, що почалася війна. Я промоніторив новини і рушив на телеканал. Ми зробили за день декілька спецвипусків, розвінчували фейки та оповіщали людей про стан у Донецькій області та Маріуполі (“Сігма” та “Донбас”). Не хотілося вірити, що все ж відбулося повномасштабне вторгнення, але було не до сантиментів. Поки люди стояли у черзі до банкоматів і скуповували їжу, ми з командою намагалися максимально збирати та подавати актуальну та правдиву інформацію. Про евакуацію, удари військових терористів по мирним українським містам тощо. Хоча на роботу більшість колег не вийшло. Думок було небагато. 1 — Це все ж сталося. 2 — Я маю бути максимально корисним. Настав час, коли ми нарешті розповідаємо не про 5 метрів побілених бордюрів, а можемо допомогти врятувати чиєсь життя.
Кожен день, коли рашисти щось бомбили я думав “Це вже край”, але потім, наступного дня, вони ще більше посилювали свій цинізм та мою до них ненависть. Удар по пологовому будинку, по станції переливання крові, по 66-й школі, по Драмтеатру, в якому ховалося декілька тисяч людей, а інші стояли у черзі за водою, по “Дзеркальному”, в якому до останнього людям продавали їжу… Удари по пожежним частинам, через що станом на 13 березня у місті було лише дві пожежні машини, місто горіло, а щось зробити було просто неможливо. Але переламним моментом для мене стало, коли окупанти спершу скинули 17-го березня авіабомбу на волонтерський центр у “Халабуді”, а потім прицільно били по тих координатах з мінометів, арти та касетними снарядами. А ми ховалися поруч у підвалі. Коли вони все це знищили, я вирішив, що настав час забирати рідних та вибиратися з міста. Досі не знаю, чи правильно вчинив і чи міг би я бути більш корисним там. Але вдалося вмовити та вивезти маму. І хоча б за неї я поки що спокійний.
Вперше я побачив техніку окупантів на власні очі 17-го березня на перетині проспекту Миру та вулиці Митрополитській. Потім — коли виїжджав з Бердянська до Запоріжжя через їхні блокпости. Я мовчав. Не через те, що боявся за себе. Але я був не сам. Чесно — вони себе поводили менш зухвало, ніж ДНРівські рагулі. Але… Не знаю, чи вважають вони себе правими, чи ні. Та нема їм чого тут робити, хіба що в наших чорноземах удобрювати майбутній врожай.
Я вважаю, що Маріуполь мають відбудовувати російські полонені 24/7, без нормальної їжі, води, ліків, у холоді та без можливості щось дізнатись про своїх рідних. А ми, можливо, і кинемо їм у багнюку пару шматків хліба. Крім того, решта має здохнути та годувати наших українських хробаків, а ми обов’язково маємо поласувати нашими українськими черешнями, які виростуть на їхніх могилах.
Величезні сподівання на наших захисників та захисниць та титанічні спроби не впадати у зневіру. Це передусім. А так — холод, відсутність ліків, страх за близьких… ненависть до мародерів, які тягнули комп’ютерну техніку затьмарювалась ненавистю до рашистів, які нищили наші оселі та інфраструктуру. Гордість за медиків, рятувальників, волонтерів та представників міськради, які залишились…
Я весь час думав, що роблю замало. І пишався людьми, які нехтуючи своєю безпекою, намагалися допомагати іншим. А так — миття вологими ганчірками, щохвилинні обстріли, сон з думками “Ну і нехай їбане насмерть, аби хоч не скалічило” та переймання долею наших захисників, а скільки в них набоїв, а чи є ліки…
Перемога буде за нами. За вами. За всіма, хто протистоїть навалі рашистів. Ми праві і ми переможемо. Лише не забувайте, що без підтримки цивільних армія не впорається. Тільки разом. Тільки спільно. Тільки Україна”.
Свою історію розповіла нам і нині біженка Вікторія Остапенко, що пробула в окупованому росіянами Маріуполі до 16 березня. Спочатку — вона з рідними ховалася в підвалі, та далі відчуття страху притупилося, вони стали частіше виходити, тож на власні очі бачили звірства російської армії.
Далі — текст мовою оригіналу:
“Я постоянно наблюдала за обстрелами авиацией мирного населения. Наш дом ходил ходуном, но страшнее было, когда ночью просыпаешься из-за тишины и тебя одолевает большой страх. Затишье перед бурей. Видела, как люди шли искать связь на море и двоих убило снарядом. Они лежали двое суток, девушка ждала, пока ей справку привезут. Я говорю: “Никто не привезет, хороните там”.
Из-за дыма и пожаров нос буквально был чёрный. Стабильно раз в 2–3 дня к нам на Слободку прилетал снаряд. Я под пулями бегала на связь, чтобы сообщить хоть кому-то, что я жива, и, слава богу, мне написали сообщение о коридоре.
После того, как фашисты ударили по Драмтеатру я поняла, что нужно срочно выбираться, чтобы выжить. Родители остались в городе и, к сожалению, я понятия не имею, что с ними”.
Далі жінка подолала непростий шлях до Запоріжжя: “…когда уже ехала в Запорожье на гуманитарных автобусах с Красным крестом, в серой зоне на Васильевке русская сторона начала стрелять через наши автобусы, хотя все знали, что мы едем. Нам пришлось ночевать в селе среди поля. Мы с девочками вышли и 10 часов сидели на холоде, потому, что мы уложили детей, и чтобы люди, которым стало плохо, хотя бы присели.
Когда мы доехали до Запорожья в центр для беженцев, я увидела наших военных, они кушали с нами. Увидела пиксельную форму, заплакала и сказала: “Мальчики, вы не представляете как я рада вас видеть”.
АЗОВ – Маріуполь
