Світлана Черномиза про жовто-сірий колір маріупольського неба і людей там, які все ще чекають на спасіння:
“Ми не знали, що нам робити взагалі, був страх за дітей, за родичів, я не могла до кінця уявити, що все дійде то таких масштабів.
Нам друг пропонував поїхати до них на інший кінець міста на 23 мікрорайон перечекати, бо з нашого краю міста не було змоги спокійно знаходитись.
Ніколи не забуду сусідку друга, тітоньку Надю, яка розповідала свій сон, коли ми ще на 23 мікрорайоні сиділи у коридорі, та близько вибухало. Каже: приснилась подруга з Талаківки, та вона давно вже не жива. Каже мені: “Надю, чого ти до мене прийшла, ти вибач, в мене стільки гостей, стільки, що для тебе немає місця”. В мене мороз по шкірі пройшов від тої розповіді.
Тоді ще був зв’язок, ми постійно одне одному телефонували, питали по районам що і як. Ми бачили жахливі кадри з разбомбленої Волновахи, було страшно, що таке скоять з нашим містом, та до кінця була надія, що такого не станеться.
Тоді ще був зв’язок. “Найстрашніше — літаки-бомбардувальники, які зкидають бомби в житлові будинки, такий жах та розуміння, що не вижити” — розповідала подруга з Лівого берега телефоном. Я не могла зрозуміти як це можливо, я дивлюсь новини, показують Київ, там вони збивають літаки, а в нас літаки агресора спокійно знищують усі будинки, школи, дитячі садки, усе?
Я дзвонила колезі Дмитру, він живе у селі Старий Крим, у момент мого звонка він кричав, що зайшли російські танки, він ховав дружину та трьох діточок у підвал. З того села потім почався масовий обстріл артилерії по нашому мікрорайону, в якому ми знайшли захист. Навіть зараз не чутно від мого колеги ні звісточки.
В наш дім влучив снаряд, люди з 13 поверху прибігли на наш поверх, розповіли, що в них підлога піднялась. Та й зв’язку, світла, газу, води — нічого цього не стало. Ще перед влучанням, ми пару раз підіймались на 14 поверх, щоб зловити будь-який з’вязок. Звідти було видно, як горить Лівоберіжжя та завод «Азовсталь», як розриваються бомби на заводі «Ілліча».
До рідних не дозвонитись, ми почали думати, як забрати всіх до себе.
Мій чоловік зранку пішов пішки до нашого дому, щоб спробувати забрати мою маму, вмовити виїзджати батьків та якісь речі зібрати з нашого дому. Коли він йшов — снаряди долітали та вибухали навколо. Він йшов під обстрілами, ховаючись та падаючи. Розповів, що деяких будинків взагалі немає, деякі зруйновані. В нашому домі були військові, чоловік про це знав, бо за день відвозив собак до батьків, його питали, чи можна. Йому дали шість бійців, які разом з ним пішли за мамою, це близько 700 метрів, також під обстрілами, стрибаючи під парканами. Чоловік тоді знайшов маму у ямі, бо підвалом це місце не назвати. Сусіди побачили, що прийшов мій чоловік та також з ними пішли.
Назад було важко повертатись, бо, здається, що ще більш стали стріляти. Часу вже речі збирати не було.
Насправді більшість маріупольців потрапляли під обстріли, коли по воду ходили, готували, та всюди, де пересувались. Сходити по воду та вмерти від снаряду було дуже легко.
Наші чоловіки, а нас було дві родини, в перші дні війни допомагали зміцнювати лікарні, возили пісок, шини. Коли поїхали заправити машину — друг купив бочку пального. За ним була величезна черга, а потім палива зовсім не стало. В той момент біля магазина друга стався обстріл, вони ховались у магазині, та снаряд залетів усередину, розірвався. Все скло висипалося на одного з них, а від уламків зберегла бетонна колона.
Чоловік дуже хвилювався, що не зміг добратися до своїх, коли мою маму вивозив, бо з їхнього боку градами били тоді.
Ми розуміли, що вже не буде жодного місця в Маріуполі, де буде спокійно, ми вирішили спробувати на наступний день виїзжджати.
Колонна збиралась біля Драмтеатру, ми рухались колоною близько 50 автівок, через виїзд «Порт сіті», мій чоловік посадив деяких жінок з собаками та мою маму, вони рухались першими, я десь десятою з дітьми, навколо стирчали снаряди прямо у асфальті, розбита, згорівша техніка, цивільні авто. Величезний супермаркет так вигорів, що одні стіни залишилися, будинки чорні.
В бік українських військових почався мінометний обстріл, вони показували жестами “повертайте”, та дали вгору автоматні постріли, колонна почала повертати, я тоді так кричала: Боже допоможи! Діти мої мене заспокоювали, та я була спокійна, просто голосно молилась. Час тоді ніби зупинився.
Хочу додати, що деякі кончені люди, коли ми повернулись до Драмтеатру, так істерили, кричали, що це «Азов» стріляв, щоб не випустити нас. Хоча і були десь всередині колони, нічого не бачивши.
Для себе ми зрозуміли, що треба знайти укриття, у Драмтеатрі місця вже не залишилось, нам віддали знайомі ключі від квартири в центрі міста, мені здавалось, що там дуже небезпечно — в цій квартирі. Але варіантів не було, повертатися не хотілось під обстріли.
Люди там вже пристосувались до готовки на вогні, туди хоч і прилітало, але не так часто, як на 23 МКР. Цей дім неподалік, близько 400 метрів від роддому.
Ніколи цього не забуду, коли прилітали ті страшні 4 бомби з літака біля роддому та на проспект Миру. Ми знаходились на вулиці, ближче до проспекту, шукали зв’язок, там було місце, у центрі, де можливо зловити. Я навіть не зрозуміла спочатку — це прям біля нас, у дворі, бо такого потужного вибуху я взагалі ніколи не чула. Перед цим я почула гул, глухий протяжний свист, земля просто пішла з-під ніг. Ми присіли під стіною, та ударна хвиля зносила, хотілось заритися у той асфальт і стіну, потім зверху сипались каміння та уламки.
Ми побігли до квартири. Чекали, чекали… Друзі вирішили побігти через лікарню до інших, щоб дізнатися про них, та коли бігли, побачили, що жінок окривавлених виносили, повний хаос, крики, та ту воронку страшну в глибину близько п’ять метрів.
Після цього ми знайшли підвал у домі. Однак знали, що ніякий підвал не врятує від цих авіабомб. Було почуття тоді повної безнадійності, що в кожну хвилину це може статися, нічого від нас не залежить, мінімум, який ми могли зробити, щоб зберегти життя, не виходити з підвалу.
Почались обстріли безперервні, працювали гради, я ходила провідати подругу через проспект, коли стихало. Кутову квартиру зі сторони її під’їзду розбомбив саме він.
Нас вже було більше в підвалі, були дві двійняшки бабусі старенькі, вони їли одну картоплину на день, бо боялись, що прийдеться виходити в туалет на п’ятий поверх. Ми як могли їм допомогали, чоловіки зробили їм ліжка. Люди там були хороші, всі старались допомогти один одному. Я навіть дивувалась такій турботі від не знайомих мені людей. Потрібни ліки, навіть просити не треба, пропонували, віддавали все, там нічого ніщо не коштувало, тільки день прожитий був і Слава Богу, що живі.
Було холодно на вулиці, спали одягнуті, та все одно багато хто захворів. Ще пам’ятаю, як з подругою підтримували одна одну, обіймались, та мріяли прийняти душ, то була така дуже не досяжна мрія. З підвалу ми виходили постояти на ганку, між обстрілами, та побачити небо, але небо у Маріуполі не було блакитним, воно мало жовто-сірий колір з попелом. Люди з баклагами води, котрі проходили повз, розповідали, що йти потрібно через мертвих людей, котрі ліжать по вулицях.
15 березня, цей день був дуже страшний. Нас бомбили з винищувачів, та здавалось, що усю зброю застосовували, бомбили до полудня дуже міцно, а потім потрохи, було дуже-дуже страшно. Я хотіла загорнути своїх дівчаток, як птаха крилами. Та вони в мене дуже сильні, вони самі могли заспокоїти та усе розуміли, що нічого від нас не залежить. До нас забігав друг, казав, що їхній будинок розстріляли, що вони виїзджають, до тих пір вони трьома сім’ями жили у коридорі.
Ми чекали, бо боялись, а потім сусід отримав повідомлення, що є коридор, ми зрозуміли, що це шанс, треба було поребороти страх, вийти з підвалу та сісти за кермо моєї маленької машинки. Якимось дивом вона уціліла. Чоловік побіг за мінібусом, який добрі люди допомогли поставити у паркінг. Швидко зібрали, що змогли, та поїхали.
Місто я не впізнала, усе в диму, будинки без рам, чорні, мертві, усе розтрощене, дроти, ями від снарядів. Доріг немає, є щось сіре навколо, страшне. Ніяких кольорів, одна смерть… Навіть не уявляєте, що я відчувала коли ми з колоною виїхали з самого Маріуполя, з цього пекла. Що ми усі відчували.
Але комусь з російських фашистів здалось цього мало. В районі, там, де закінчилися російські пости, окупанти відкрили вогонь прямо по колонні. Ми їхали повз палаючу автівки з людьми. Люди не живі були поруч. Ми проїжджали повз розбиті долі, мрії просто жити…
Я розумію — це диво, що ми живі. А ще розумію — людям, котрі зараз там, досі страждають. Коли ми там були, друг донечки, який зараз теж виїхав, розповідав їй страшенні речі: як закопував чоловіка, ні, не так… частину від нього, голову з передпліччям, а хлопцю 16 років, розумієте?
Там кожен день тягнеться, стає ще гіршим за попередній. А ще там купа моїх рідних людей, знайомих, про котрих нічого, ніякої інформації.
Я молюсь за наших захисників, за усіх них, я не можу передати словами, як я пишаюся тим, що є такі люди в нас. Вони не покинули місто, як і мій дідусь, колись, воюючи з фашистами, не залишив місто, захищаючи його. Я вірю в нашу перемогу, бо з такими людьми по-іншому ніяк не може бути. Та я не розумію, чому окупованому місту не дають підмогу. Але я все одно вірю та молюсь! Молюсь за простих людей, простих героїв!”
АЗОВ – Маріуполь
