ОЛЬГА КУЧЕР: ГОЛОВНЕ – НЕ ЧЕКАТИ ЩАСТЯ, А ЛОВИТИ ЙОГО ЩОДНЯ У ДРІБНИЦЯХ

Ведуча програми «Вікна-новини» на СТБ Ольга Кучер переконана, що на щастя чекати не потрібно – воно завжди поруч. Ольга, енергійна та позитивна, черпає натхнення звідусіль. Вона встигає вести новини, працювати кореспондентом, відкривати для себе нові країни, подорожуючи, та навіть вже знялася в кіно! Ми поспілкувалися з ведучою про нову студію «Вікон», найцікавіше інтерв’ю, автоперегони, її дебют у короткометражці та неймовірні подорожі!

— Ольго, нещодавно вся команда «Вікон» переїхала на нове місце,  де працюють ваші колеги з ICTV. Чи складним для вас був переїзд з рідного ньюз-руму?

— Звичайно, для всіх нас це був стрес. Адже приміщення старого ньюз-руму було «намолене». Там два десятки років росли й розвивалися кращі журналісти країни. Які згодом пішли в політику чи очолили провідні медіа. Але все має властивість закінчуватися, а отже час починати нову сторінку в історії «Вікон». І ми її починаємо спільно з ICTV. Ми ще поки звикаємо один до одного. Бо навіть професійний сленг у нас інакший  — одні і ті ж речі ми називаємо по-різному, тож бувають кумедні ситуації. Навіть у прямому ефірі, коли наш режисер дає команду, а тут так взагалі не кажуть. То ми ще й буває насміємося поки зрозуміємо, що хочемо один від одного (усміхається).

— Тепер Ви працюєте у студії з віртуальними декораціями. Розкажіть, чи довго звикали до них?

— Я зі сльозами на очах ішла з останнього прямого ефіру в  старій студії. Адже там я вперше сіла у прямий ефір, там я знала кожен куточок і почувалася розкуто, там я була ніби у себе вдома. Зараз треба звикати до всього заново. Тим більше, там я була сам на сам із глядачем. Лише оператор і камера. Я вела прямий діалог із аудиторією. Тут трохи інакше – тут студія знаходиться в оупен-спейсі. І поки я веду прямий ефір поруч живуть своїм життям люди, працюють, телефонують, активно пишуть сюжети. То це для мене новий досвід.

— Які переваги роботи в новій студії особисто для Вас?

— Головна перевага цієї студії у тому, що вона цифрова. Адже трошки згодом, коли ми вже більше адаптуємося, ми зможемо додавати цифрові ефекти просто у прямий ефір до ведучої. Тобто, навколо мене зможуть бігати динозаври, а під ногами – палати вогонь. Це додасть інтерактивності ефірові і цікавого візуального ефекту, а глядачеві – наочності тієї новини, про яку іде мова.

— Які ще зміни відбулися в вашій роботі після переїзду?

— Ми тепер працюємо в інших програмах і це теж виклик. Ми спеціально перед тим як вийти у прямий ефір тренувалися два тижні, вивчаючи кожну нову кнопочку. Бо це все дуже делікатно. І один неправильний титр, або чиясь неуважність коштують надто дорого, коли мова іде про прямий ефір.

— Розкажіть трохи про роботу «Вікон» та Вашу особисту в період виборів. Що давалося найскладніше?

— Вибори – це завжди «гаряча пора». Передовсім, через величезний об’єм роботи. Доводиться працювати по 12 годин на добу. Цього разу – у мене особисто – це ще й чергування ведення ефіру з підготовкою сюжетів і записом інтерв’ю. Останній місяць часто без вихідних працюємо. Там ми писали інтерв’ю з Петром Порошенком у Івано-Франківську. В ніч на суботу після робочого тижня я поїхала на інтерв’ю, в неділю вже назад і в понеділок на ефір. Тож журналісти не люблять виборчий період, бо в день голосування ми вже валимося з ніг.

— Під час спецвипусків «Вікон» до виборів у Вас були прямі ввімкнення з ЦВК. Розкажіть про цей досвід. Які нюанси існують? Можливо, траплялися форс-мажори?

— Якщо на виборах Президента ми працювали у студії разом із Тетяною Висоцькою, то під час голосування за народних депутатів вона вела ефір, а я працювала на виїзді. Я взагалі люблю вмикатися наживо із місця події, позаяк ти перебуваєш у епіцентрі подій, тут і зараз можеш розповісти, що відбувається. Та ще й додається адреналін – встигнути «перегнати» відео, щоб встигли змонтувати і вчасно поставили в ефір поки на коліні дописуєш текст. Тож я отримала купу задоволення від цього випуску.

— Ольго, цікаво дізнатися, яке у Вас ставлення до нового правопису української мови?

— Я його гаряче підтримую. Українська мова і так мелодійна, але тепер ніби зазвучала по-новому. Я дуже довго вчилася казати слово «проєкт», а воно ж у кожній підводці! (сміється). Але тепер – залюбки!

— Як ставитеся до нових фемінітивів (директорка, філологиня тощо)?

— Я вважаю, що українські жінки заслуговують на новий правопис. Бо нарешті зникнуть суто чоловічі посади – депутат, мер, міністр. Наче жінки не займають ці посади! Як тепер соковито звучить — депутатка, мерка, міністерка!

— Розкажіть про Ваше найцікавіше інтерв’ю за останній час. З ким його записували і чим запам’яталося?

— Одне із таких інтерв’ю – це розмова із Убою Батлером. Це відомий британський журналіст. Він прославився після того, як провів неймовірний соціальний експеримент. Уба вигадав ресторан у Лондоні і зміг зробити його за версією сайту TripAdvisor номером один у Лондоні! Серед 18 тисяч закладів! Уявіть? А його ж навіть не існувало! Він просто писав гарні вигадані відгуки, просив друзів лишати якісь коментарі, запостив фотографії ніби-то страв,  а насправді там була піна для гоління і яйце, що лежало на його власній пятці! А люди усе це сприймали за високу кухню, вірили всій дурниці, що він писав і відчадйушно намагалися потрапити у цей заклад. Уба  ніби сміється над нами, бо ми тепер більше віримо тому, що написано в соціальних мережах, аніж власному здоровому глузду. Він сам майстер «фейків», тож ми з ним поговорили і про російські фейки про Україну. Навіть він, дурисвіт, був шокований розмахом фантазії російської пропаганди – про розіп’ятого хлопчика і роздачу українським воякам двох рабів і ділянки землі.

— Нещодавно у Вас відбувся дебют в кіно – Ви знялася в короткометражному фільмі «Людина з фотоапаратом» Віталія Кікотя. Розкажіть про перший акторський досвід.

— Це сталося випадково. Ми з Віталієм працювали разом над спільним проєктом у відрядженні. Так от він був весь час заклопотаний, вони разом з операторами Андрієм Шуріним та Срегієм Сивко постійно обговорювали зйомки свого фільму. Мені стало цікаво, я пожартувала, що готова попрацювати на знімальному майданчику волонтером. Бо завжди було цікаво потрапити за лаштунки знімального процесу саме фільму. А він каже, ми як раз шукаємо дружину головного героя. Спробуєш? Особливість стрічки – ні в кого з героїв немає імен, лише в головного героя – він Арістарх. Тож я була безіменна дружина. Самі зйомки були для мене складні, бо атмосфера самого сюжету – страшенно гнітюча. 90-ті, нікчемний одяг, дивний макіяж, чоловік-невдача, що зловживає алкоголем. Я ледь витримала такі зйомки, передовсім, через моральну складову.  Для мене, жінки, яка пережила розвал радянського союзу, ніби втілився в життя страшний сон – про жахливу бідність і безвихідь. Але сама атмосфера зйомок була страшенно весела – ми насміялися і от саме від цього я отримала масу задоволення.

— Ніколи не було бажання податися в кіно в якості акторки чи режисера?

— Я вважаю, що під час зйомок наших спецпроєктів, які виходять у «Вікнах» регулярно я теж певним чином режисер – ми мізкуємо про те, як побудувати кадр, як записати інтерв’ю, як журналісту вести себе. Все це – вимагає режисерського підходу. Ми маємо режисерів, які працюють з нами під час зйомок, але часто доводиться вдаватися до режисури самотужки (сміється). А щодо акторства… Я надто люблю свою роботу, щоб проміняти її на будь-що.

— А ким мріяли стати в дитинстві?

— Я завжди мріяла багато подорожувати. Пам’ятаю, у п’ятому класі нам вчителька запропонувала написати записки про майбутню професію. Потім вже після школи під час зустрічі випускників, вона їх дістала і показала мені мою, де так і було написано – я не знаю, ким я хочу бути, але я хочу побачити світ.

— До речі про подорожі. Літо – період відпусток. Знаємо, що Ви вже встигли відвідати Австрію. І не просто Австрію, а побували на «Формулі 1»! Поділіться враженнями від поїздки.

— Ми з чоловіком Ярославом останні років сім-вісім щороку їздимо на якесь одне гран-прі.Минулого року це було в США, перед тим Італія, Угорщина, Іспанія, Німеччина, Бельгія. Цього разу Австрія. Я дуже люблю цю країну, вже була тут кілька разів. Високорозвинена інфраструктура в поєднанні з розкішною архітектурою й неймовірною історією. Тут дуже смачно і завжди цікаво. Але треба бути готовим до натовпів туристів. Тому ми цього разу тікали з центру, бо ще й було дуже спекотно, і ховалися у парках поруч з палацам Бельведер та Шенбрунн. А ще й втілила свою давню мірю і побачила на власні очі картини Пітера Брейгеля старшого у віденському Музеї історії мистецтв. Це неймовірна робота! На неї можна дивитися годинами і роками і весь час помічати щось нове.

— Коли почали цікавитися автоперегонами?

— Я люблю «Формулу 1» через свого татусика. Скільки себе пам’ятаю, у нас ці перегони у неділю йшли по телевізору. І я якось так до них звикла, що навіть і не уявляю, як вони могли не сподобатися? А поїхати подивитися гонку наживо я вирішила після того як у 2009 році побачила гонку в Об’єднаних Арабських Еміратах в Абу-Дабі. Це неймовірне видовище! Я захотіла таке побачити сама! На сьогодні я поки побувала просто в ОАЕ, не на гонках, але обіцяю собі повернутися туди на гран-прі!

— Вже маєте плани щодо наступної відпустки? Куди збираєтесь?

— Наприкінці липня ми летимо в Албанію. Точніше, спочатку в Скоп’є,в Македонію. Там орендуємо машину і поїдемо в Албанію, на узбережжя. Ми давно хотіли побувати на Балканах, у нас цей напрямок поки не надто популярний, тож я розраховую на пусті пляжі і мінімум туристів.

— «Раз на рік відвідуй місце, де ти ніколи не був», —  радив Далай Лама. А як щодо Вас? Ви намагаєтесь відвідувати нові місця, коли випадає нагода чи полюбляєте повертатись до улюблених?

— Гадаю, ми не свідомо дотримувалися цього принципу. Адже щороку ми намагаємося відвідати нову країну. І відпустку плануємо саме таким чином, щоб поєднати новий досвід і враження з відпочинком. Тому дуже часто ми перші дні відпустки активно подорожуємо і досліджуємо нові місця, а  тоді на фінал лишаємо «лінивий відпочинок». Одна із таких відпусток, де мені найбільше сподобалася – це Португалія. Ми спочатку дослідили Лісабон, а тоді вирушили у передмістя, де є розкішні пляжі атлантичного океану. Так само ми зробили і на медовий місяць. Ми провели на Кубі майже три тижні. Перші два – об’їхали половину острова. А вкінці – у нас був all-inclusive.

— Хто виступає ініціатором поїздок та країн, куди хочете вирушити – Ви чи чоловік?

— Ми ділимо відпустки по-чесному (усміхається). Через постійну роботу у нас  катастрофічно бракує часу на відпочинок. Тому ми вирішили їздити один рік в країну, в яку він хоче, а наступного – куди б я мріяла потрапити. Так, ми полетіли в Бразилію, я завжди хотіла там побувати, тоді наступного разу – в геть інший бік – у Центральну Азію, в Киргизстан. Потім знову за моєю забаганкою – у США. Тепер на черзі – Непал і Тибет. Мій чоловік надає перевагу Азії.

— Назвіть країну, куди найбільше хочеться поїхати і ту країну, яку б нізащо не відвідали. 

— Я з дитинства хотіла потрапити у Велику Британію. Але ця моя мрія настільки відчайдушна, що я ніби боюся втілювати її у життя. Мені здається, якщо я побуваю у Лондоні, то ніби і мріяти буде ні про що (усміхається). Тож я поки максимально відкладаю цю подорож. А щодо країни, куди б я не поїхала, то, мабуть, це країни, де небезпечно, де правлять диктатори. Приміром, Північна Корея. Але це стосується лише відпочинку. Як журналіст, я би залюбки поїхала подивитися на життя там і підготувати репортаж звідти.

— А як щодо улюбленої кухні? Як думаєте, де найсмачніша їжа?

— Спочатку я була, як часто буває, прихильницею італійської кухні. Там такі легкі страви, салати, риба – їх дуже просто готувати і вони мають дуже насичений смак. Але після США я відкрила для себе азійську кухню. Там – це мало не культ. Не просто суші, а й розкішна в’єтнамська кухня, китайська, індійська, тайська. Тож тепер я у Києві шукаю такий же смачний тайський ресторан, де мене зможуть пригостити таким само смачним супом том-ям, який я їла у Сан-Франциско.

— Що робить Вас щасливою?

— Я іноді ловлю себе на думці, що почуваюся щасливою, навіть коли просто ввечері вдома лягаю спати, а поруч чую, як вже сопе чоловік, що заснув раніше. Або ж коли приходжу в пустий офіс, заварюю собі чай, вмикаю музику і пишу сюжет. В такі моменти я теж щаслива. Або, коли їду в поїзді і їм вафлі «Артек» — вони дарують мені відчуття подорожі і очікування чогось нового. У такі миті я теж щаслива. Головне – не чекати щастя, а ловити його щодня у дрібницях. Бо у гонитві можна пропустити стільки прекрасних митей.