Головна Інтерв'ю "Азов" 2022

Ніхто не вірив, що ми звідти вийдемо. Це дівчина, що жила на «Азовсталі» з новонародженою дитиною

Ірина Виговська | The Village

Дружина та син бійця «Азову», що провели 65 днів у бункері під землею

Ми поговорили з Анною Зайцевою, дівчиною, що 65 днів провела в бомбосховищі на «Азовсталі» із шестимісячною дитиною. Її чоловік, колишній військовий, приєднався до «Азову» і зараз перебуває в російському полоні. Анна пройшла фільтрацію і тепер перебуває з дитиною в умовно безпечному місці, на підконтрольній Україні території.

До війни я була вчителькою французької мови у школі №10 в Маріуполі. Рік тому одружилася, пів року тому стала мамою хлопчика Святослава. Мій чоловік, Кирило, був морським піхотинцем, але після народження сина ми вирішили, що професія військового не сприяє сімейному життю. Так він почав працювати на «Азовсталі». Встиг попрацювати три місяці, і почалася повномасштабна війна.

25 лютого Кирило пішов на роботу на завод, а біля нашого дому почали прилітати снаряди. Ми жили на лівому березі Маріуполя, з боку кордону з Новоазовськом. З першого дня ми чули, що звідти йде наступ.

Кирило написав мені, що родини працівників «Азовсталі» можуть пересидіти бомбардування у сховищі заводу.

Я взяла документи, плед, їжу на кілька днів, підгузки та трохи дитячих сумішей, бо відчувала, що від стресу зникає грудне молоко. Сказати, що цього було недостатньо – нічого не сказати. Разом із батьками і сином ми пішли на «Азовсталь».

Перше наше бомбосховище було не дуже глибоким, призначалося лише для того, щоб перечекати бомбардування кілька годин. Там не було спальних місць, лише лавиці, на яких можна було сидіти. Для нас заготували цивільні сухпаї, але їх було недостатньо. Коли ми зайшли в бомбосховище, там уже було близько 10 людей. Так, на лавцях і майже без їжі ми прожили тиждень. Виходити назовні було дуже небезпечно, бо відразу починалися обстріли. Я з дитиною підіймалася на поверхню на п’ять хвилин на день, щоб постояти і подихати біля входу в будівлю. Навіть у в’язниці більше гуляють.

28 лютого мій чоловік сказав, що він усе ж військовий і не може залишатися тут.

Він вирішив приєднатися до полку «Азов», який уже був на заводі. Обґрунтував це тим, що ми постійно будемо поруч. Але так не було.

Він тоді добу пролежав на бетоні, бо думали, що він загинув.

Навіть передали його в «списки двохсотих». Насправді в нього важке поранення ноги. У неї поцілив снайпер і зачепили уламки бомби. Мені про це, звісно, не розповідали.

Я носила «медальон смертника» – військовий жетон з усіма даними чоловіка. Показувала його «азовцям», побратимам чоловіка, щоб вони розповіли мені бодай щось. Але вони не хотіли, щоб я засмучувалася.

Побут «Азовсталі»

2 чи 3 березня в наше бомбосховище прилетіла ракета. Виявилося, що воно не надто надійне. До того ж доволі гостро стояло питання їжі. Вона закінчувалася, а людей ставало дедалі більше. Робітники «Азовсталі», що були серед нас, через рацію зв’язалися з іншими бомбосховищами. Нам сказали, що можна використати автомобілі «швидкої», щоб переїхати в інший, глибший і трохи більший бункер. З того часу назовні ми майже не виходили.

Приміщення нашого другого сховища, де ми прожили 58 днів, було за площею приблизно як трикімнатна квартира. Його перевага була в тому, що воно видовжене. Ми розмістилися попід стінками. У цьому бомбосховищі нас жило 75 людей, 17 з яких – діти.

Мій синочок був наймолодшим. Коли почалася війна, йому було 3,5 місяці.

Як порівняти з іншими дітьми, нашому сину «пощастило». Йому ще не потрібно багато їжі, і військові віддали нам манну кашу. Тож він вийшов назовні навіть із щічками. Щодо інших дітей, яким було від 3 до 5 років – вони постійно були голодні. Усі їхні ігри точилися навколо їжі. Вони малювали іграшкові гроші, за які купували іграшкові продукти.

Ніхто з тих, хто був у бункері, не вірив, що ми звідти вийдемо.

Нас постійно обстрілювали, використовували навіть протибункерні бомби. Сховище здригалося, сипалася штукатурка, генератор відкидало вибуховою хвилею і він припиняв працювати. Часом, щоб підігріти воду для дитини, мені потрібно було пів години нерухомо сидіти над свічкою з металевою чашкою в руці.

Ми знайшли на території заводу годинник на батарейках, який допомагав нам орієнтуватися в часі. Ми суворо встановили термін, коли вмикаємо генератор, щоби заощаджувати солярку. Пальне та воду також знайшли на «Азовсталі». Але щоб їх «добувати», треба було ходити під обстрілами до різних будівель заводу і шукати там. Це було дуже небезпечно.

На «Азовсталі» ми носили заводську уніформу. Вона була дуже теплою і щільною – могла захищати від уламків. Цивільний одяг лежав захований на згадку про дім. Уперше ми одягли його перед евакуацією.

Для сну в бомбосховищі були триярусні дерев’яні ліжка, але їх на всіх не вистачало. Тож ми робили імпровізовані спальні місця з дерев’яних піддонів і пінопласту. Це був дуже твердий і нерівний матеріал, тож спати було боляче – на тілі постійно з’являлися синці.

Згодом, у фільтраційному таборі, за ці синці нам докорятимуть.

Підозрюватимуть, що ми – військові, бо звідки ж у цивільних синці.

Нас дуже врятували антисептики і маски, які зберігалися в корпусах «Азовсталі» з часів коронавірусу. Ми використовували їх як альтернативу душу – протиралися для запобігання антисанітарії. Також серед людей у бункері були ті, хто мав алкогольну залежність. Вони випарювали з антисептиків спирт і пили його, щоб вирівняти емоційний стан.

Евакуація та фільтрація

У нас було кілька невдалих спроб евакуюватися. Про те, що буде евакуація, нам повідомляли військові. Уперше колона спробувала виїхати 15 березня, але на виїзді з міста почався обстріл. Хтось зміг прорватися в бік Запоріжжя, але більшість вимушена була повернутися на «Азовсталь».

До середини квітня спроб виїхати більше не було. Але Орест (Дмитро Козацький, прес-офіцер «Азову» – ред.) постійно наполягав на тому, щоб ми зняли відео. Просив мене робити відеозвернення, бо я з маленькою дитиною. Щоб люди повірили, що ми справжні, цивільні, і ми весь цей час сидимо тут, у бомбосховищі.

Один із найстрашніших днів – 25 квітня. Чергова спроба евакуації.

Ми вийшли на поверхню, один з українських військових зачитував списки тих, хто мав виїжджати першими. Разом із нами мали їхати ще двоє російських військовополонених. Але російські солдати вкотре перервали режим тиші. Було поранено чотирьох наших бійців, убито одного з полонених. Нам довелося швидко ховатися знову в бункер. Над будівлею, де розташовувалося наше сховище, 24/7 літав ворожий дрон. Вийти було неможливо. З нами того дня залишилися на ніч двадцять українських військових та один поранений російський військовополонений. Ми його погодували і напоїли, але говорити з ним було заборонено.

Ми думали, що найгірше вже сталося, але того ж дня на нас скинули величезну бомбу.

Військові кажуть, що вона важила близько трьох тонн. За один «приліт» склалася вся п’ятиповерхова будівля, під якою ми перебували. У нашому бомбосховищі було два виходи, і обидва повністю засипало. Нас відкопали наступного ранку наші військові. Вони розблокували один із виходів.

Від удару цієї бомби і я, і моя мама отримали легку контузію. Мама впала на бік і зламала руку. Це теж у майбутньому стане зачіпкою для російський військових у фільтраційному таборі – вони запідозрять маму в тому, що вона має поранення через участь у бойових діях.

Багато повторних контузій було і серед військових. Я провела день біля одного з наших хлопців після важкого удару. Він не бачив, не чув, у нього не працював жоден з органів чуття. Він намагався запхнути викрутку собі у вухо, так йому там дзвеніло.

Реальна евакуація відбулася 30 квітня. Цього дня було на диво тихо.

Дехто з проросійськи налаштованих сусідів за бункером втік через діру в паркані від снаряду на територію так званої ДНР. Ми ж чекали українських військових. Вони прийшли близько 19:00 години вечора і сказали, що в нас є 10 хвилин на збори. Вони допомогли з речима і порадили одягнути маски, бо на заводі дуже багато шкідливого пилу, а автобус, який нас везтиме, не має вікон і дверей.

Ми виїхали з «Азовсталі», попрощалися з військовими, нас зустріли представники ООН, Червоного Хреста та церкви. За п’ять метрів до автобуса ввійшли двоє російських військових з автоматами, які супроводжували нас усю дорогу до фільтраційного табору.

Це було дуже складно морально. Два місяці на твоїх очах від російських бомб гинуть люди, а тепер російські військові супроводжують тебе в евакуації.

Фільтрацію проходили всі без винятку, але не всі з неї повернулися. Загалом процедура триває близько чотирьох годин.

Фільтраційний табір нагадує звичайний військовий табір. Там багато людей у формі, зброї та білих наметів. Нас розділили: чоловіків і жінок окремо. Провели до першого намету, де треба було повністю роздягтися. У наметі російські жінки-військові обмацували кожну з нас, кожен сантиметр тіла, включно з інтимними зонами. Вони робили це, не змінюючи рукавиці – однією парою всіх.

Оглядачок страшенно обурювало, що ми маємо занадто гарний вигляд як для людей із бункера. Вони чіплялися до того, що в нас чисте волосся, цілий одяг, а в когось навіть нафарбовані вії.

У другому наметі просканували наші документи. Вони знали про нас і наших близьких усе. За моїм прізвищем одразу зрозуміли, що я дружина військового. Про мого чоловіка в них було більше інформації, ніж у мене. Потім забрали телефони, з яких завантажили собі всі дані: контакти, фото, доступи до соцмереж. Вони змогли поновити те, що я видаляла, і зберегти собі. Відбитки брали не лише з пальців, а з усієї долоні.

Після цього в кожного був допит. Там дізнавалися біографічні дані, а також те, що могло б допомогти ворогу: просили намалювати карту заводу, показати, де позиції військових, випитували їхні позивні. Мене, крім звичайного військового, допитував ще й ФСБ-шник. Він підсів до мене і почав щось запитувати про дитину. Хвалив моторику пальців сина, на що я спитала, чи він педіатр. Коли стало зрозуміло, що я нічого їм не розповім, позаду мене з’явився ще один військовий, третій. Вони оточили мене і сказали, що мені було б краще відповідати їм. Дізнавалися, чи мій чоловік – фашист, які в нього є татуювання. Я відповіла, що не знаю, бо ми кохаємося в темряві. Пресинг посилювався, але мене врятувала французька. Повз проходив представник Червоного Хреста. Він був французом. Він побачив, що їх троє на одну мене і запитав, що відбувається. Я відповіла йому французькою. ФСБ-шник миттєво припинив говорити до мене, фиркнув: «Скажіть йому, що ми вас тут не їмо», і від мене відчепилися.

Зараз я дуже сподіваюся на одне – що наші чоловіки, військові, які перебувають у полоні, також мають поруч із собою захист у вигляді представників Червоного Хреста чи ООН.

Я дуже сподіваюся, що з них там не знущаються. Що вони повернуться додому. Під час останньої розмови з чоловіком, за день до того, як їх забрали в полон, я пообіцяла, що коли він повернеться, я народжу йому ще й доньку.

The Village

Джерело

<<Данілов запевнив, що до українських бійців з “Азовсталі” не застосовують насилля
>>“У кожній світлині меседж перемоги” – у Києві відкрили виставку фоторобіт бійця з Азовсталі