«Ми — поруч із Росією, тому маємо бути готовими до всього» — азовець Доцент після полону планує повернутися до викладання

Редактор: Кіра Гіржева | NV

Легендарний Владислав Дутчак із позивним Доцент, сержант бригади НГУ Азов — не професійний військовий, який після 24 лютого опинився серед захисників Азовсталі у Маріуполі, побував у полоні РФ.

Владислав народився і виріс у Жовтих Водах, місті козацької слави, де 16 травня 1648 року військо Богдана Хмельницького здобуло перемогу над військом Речі Посполитої. Його мама викладала історію в школі. Уже в три роки хлопець вмів добре читати, а в п’ять — відвідував міську бібліотеку. У восьмому класі зрозумів, що після випуску вступатиме на історичний факультет, бо відчував у цьому своє призначення. Викладав в університетах, став кандидатом філософських наук.

Навіщо і за яких обставин Дутчак потрапив у Азов, чи здивував його масштаб наступу росіян у 2022-му, і чого бракує українській освіті, на його думку? Далі — пряма мова.

У 1998 році я закінчив Кіровоградський педагогічний університет за спеціальністю «Історія та народознавство», а вже в 1999 почав читати факультатив в Інституті підприємництва «Стратегія».

У 2005 році захистив дисертацію за темою «Рефлексія метафізики держави Іммануїла Канта» й у 2014 отримав звання доцента. Тому й позивний у мене «Доцент» — не з відомого радянського фільму «Джентльмени удачі».

У 2017 році я почав активно співпрацювати з окремим загоном спеціального призначення «Азов». У свій час у Києві я познайомився з кандидатом історичних наук Миколою Кравченком. Його позивний — «Крук». Він був одним з тих людей, які заснували батальйон «Азов», а до того — ще й партизанський загін «Чорний корпус», який у 2014 році брав участь у боротьбі із сепаратистами та російськими агентами на Харківщині та в областях Приазов’я.

Спершу ми з ним спілкувалися на історичні теми, а потім плавно перейшли до політичних і світоглядних. Вислухавши мене, він сказав: «Слухай, ти нам підходиш. Попрацюймо разом?». У той час «Азов» гримів на всю Україну, тому я одразу погодився. Так я став викладати азовцям військову історію.

Коли відчитав першу серію лекцій для освітнього проєкту «Школа націократії», ми з Миколою та ще двома науковцями запропонували командуванню полку провести курси з роботи з особовим складом для заступників командирів, або «хорунжих», якщо за козацьким звичаєм («Азов» — це ж спадкоємці славного Азовського козацького війська, яке проіснувало з 1828 по 1864 рік).

Зрештою, ми розгорнули серйозну програму «Хорунжа школа імені підполковника Миколи Сціборського» (одного з фундаторів ОУН і теоретика українського націоналізму), яка тривала 45 днів. На той час в «Азову» вже була своя повноцінна військова школа для підготовки сержантів, названа на честь засновника ОУН Євгена Коновальця. У нашої ж школи був трохи інший напрям роботи — гуманітарний. Викладачі з різних університетів України (абсолютно не пов’язані спільними націоналістичними поглядами) викладали військову педагогіку, військову психологію та військову історію України і світу.

У 2020 році, після чергової «Хорунжої школи», мені стали наполегливо пропонувати підписати контракт з «Азовом». Єдине, що мене зупиняло, — це проблеми зі здоров’ям. У мене ж поганий зір і травмована нога після подій так званої російської весни. Проте командири мене заспокоїли та сказали, що потребують не військового, а лектора. У грудні 2020 я прибув у полк із речами, а в січні 2021 підписав контракт на три роки. Планував перевезти сім’ю до Маріуполя. Так почалася моя офіційна робота в «Азові».

Коли мене питали: «Яке ваше звання?», я, бувало, відповідав: «Кандидат філософських наук». Усі сміялися, бо у військовому квитку було написано, що я — солдат. Насправді військової спеціальності в мене немає.

Я передчував, що буде війна, ще з відомих подій на острові Тузла у 2003 році. Єдине, що здивувало мене у 2022, — це масштаб наступу. Я гадав, що росіяни завдаватимуть ударів ракетами, спробують розбити нашу ППО та воюватимуть під прапорами квазіреспублік. Проте не очікував, що в таку авантюру влізе весь путінський режим. Здоровий глузд — це явно не про росіян.

Коли Україна переможе, планую знову повернутися до викладання в університеті та продовжити наукову роботу над докторською дисертацією. Ще коли я був у полоні, окупанти постійно запитували: «Ти такий дорослий, у тебе дві вищі освіти за плечима, науковий ступінь. Як ти можеш бути не офіцером?» У відповідь я спокійно пояснював: «Не бачу себе військовим. Я вступив в „Азов“, щоб три роки відпрацювати за контрактом і підготувати нове покоління здібних лекторів, які продовжать мою справу».

Ще напередодні повномасштабного вторгнення ми з колегами планували відкрити на базі хабу «Азову» на Донеччині дискусійний клуб для особового складу. Я думав, що побуду там півтора року, а потім передам кермо новоспеченим лекторам, демобілізуюся та повернуся до університету. Про яке офіцерське звання могло йтися?

За останні 18 років я майже не змінював свого підходу до викладання, бо він показав свою ефективність. Спершу я зацікавлюю студентів матеріалом, а потім заохочую їх формувати групи однодумців і долучатися до позакласних занять — гуртків, клубів, секцій.

Коли я працював у Жовтих Водах, мене завжди тішило, що багато учнів підтримують зі мною зв’язок ще довго після випуску. Вийшовши з полону 21 вересня 2022 року, я потрапив до військового шпиталю. Мої випускники одразу мене навідали, привезли ноутбук для роботи та подарували телефон.

Увімкнувши ноутбук, я побачив десь три десятки відео, які спеціально для мене записали колишні студенти, які зараз на передовій або на військових навчаннях. Тоді я справді розчулився та зрозумів, що не марно їх навчав.

Мабуть, для своїх учнів я — як старший товариш. Ми дружимо, але між нами все одно залишається субординація, зумовлена взаємною повагою. У полоні окупанти, бувало, допитували мене: «Як вважаєте, скільки ваших студентів зараз взяли зброю до рук?». Я чесно відповідав: «Сподіваюся, що багато». Як добре, що вони не знали, що в їхньому полоні я перебував в одному бараці зі своїм колишнім студентом, тепер лейтенантом «Азову».

Також пригадую випадок, коли ще до початку великої війни, у 2017 році, відкривав пам’ятник «Воїнам, що віддали свої життя за Україну» у Жовтих Водах. Неочікувано на подію прийшов мій випускник — весь у військових орденах. Він привів із собою дев’ятирічного сина, який, як мені розповіли згодом, займався козацьким бойовим мистецтвом. Ця зустріч мене сильно розчулила, адже я побачив, як те, що я вкладав у своїх учнів, проросло вже в їхніх дітях.

Я ж насамперед навчав їх аналізувати варіанти розв’язання кожної проблеми крізь призму відомого вислову Миколи Сціборського: «Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює».

Як би дивно це не звучало, але я вірю в те, що з початком повномасштабної війни українці повернулися у свій природний стан. Усю історію ми були прикордонним народом, який, часто сам того не усвідомлюючи, виступав щитом для Європи. Ми — нація воїнів, козацький народ фронтиру. Наш хлібороб ішов за плугом, але біля себе завжди мав шаблю та мушкет, щоб оборонитися від неочікуваного нападу кочівників.

Українська жінка споконвіку була самодостатня та могла дати відсіч найлютішому ворогу. Наприклад, коли нападали татари, українки, які жили на хуторах і чиї чоловіки були на Січі, брали в руки мушкети та відбивалися. Навіть наші князівни вели між собою феодальні війни. У цьому сенсі досвід українського жіноцтва — унікальний для всієї Європи.

Для того щоб вибудувати свій єдиний гуманітарний простір, нація має визначитися зі своїми фундаментальними цінностями, які мають стати основою для освіти та політики. Україна, нація, сім’я — цінності? Для мене — безумовно.

Свобода — це наша релігія. Нам, українцям, не можна нічого нав’язати силою. Ми — народ вільних. Професіоналізм, дисципліна, працьовитість — ось цінності, які мають стати інструментами для побудови сучасної України. Разом з тим, маючи такого божевільного сусіда — а він, на жаль, нікуди не дінеться — нашими цінностями мають стати вірність, обов’язок і честь захищати Батьківщину.

Потрібно пристосовуватися до нових обставин і повертатися до своїх витоків. Саме тому я щиро вірю, що середньостатистична українська дитина має вивчати не лише загальноосвітні, а й профільні предмети з раннього віку. Державі необхідні фахівці. Тому я підтримую ідею, щоб уже із шостого класу учні починали здобувати спеціалізацію.

Крім того, вони обов’язково мають вивчати основи медичних знань. Зараз українці живуть у таких умовах, коли конче треба знати, що робити, якщо людина поранилася, пошкодила хребет або в неї стався епілептичний напад. Додатково всі школярі мають вміти користуватися зброєю та знати, як поводитися з вибухонебезпечними предметами.

На жаль, ми не Британія, що розташована на острові, і не Франція, оточена цивілізованими сусідами. Ми — поруч із Росією, тому маємо бути готовими до всього.

Всі карти — в руки вчителям, які працюють з учнями та виховують нове покоління. Величезна проблема лише в тому, що Україні буде важко повернути дітей, які разом з мамами виїхали за кордон. Нашим політикам доведеться добряче помізкувати, щоб зрештою повернути молодь додому. Це — питання реального виживання українців як нації.

Головне наше завдання після перемоги — розбудувати успішну державу, яка в майбутньому стане лідеркою Східної Європи, але не втратить свою унікальну ідентичність. Сьогодні ми вже почали рухатися до цієї мети.

Історія Владислава Дутчака є частиною збірки вчительських історій «Жити, щоб навчати», яку створила ГС «Освіторія» у межах національної премії Global Teacher Prize Ukraine. Прочитати та завантажити збірку можна за посиланням.

NV

Джерело

Головне фото: Владислав Дутчак (Фото:фото надано героєм)