Головна Інтерв'ю "Азов" 2022

«Мужність, яка межувала з божевіллям»: інструктор полку «Азов», який вирвався із «Азовсталі»

У стовпі світла. Військовослужбовець Збройних сил України на комбінаті «Азовсталь» у Маріуполі, 7 травня 2022 року. Автор фото: боєць «Орест» Дмитро Козацький з полку «Азов»

Катерина Лихогляд | Радіо Свобода

Підполковник грузинської армії у відставці, а нині – громадянин України й інструктор полку «Азов» Георгій Купарашвілі, один із тих, хто обороняв Маріуполь з початку широкомасштабного вторгнення Росії. Він отримав поранення, його оперували у підвалі заводу «Азовсталь» і, попри великий ризик загинути, він зміг звідти евакуюватися. Георгія, разом з іншими пораненими бійцями, забрав гвинтокрил, приземлившись прямо на територію комбінату, який обстрілювався звідусіль – з неба, землі та моря. Радіо Свобода записало інтерв’ю із Георгієм Купарашвілі.

  • Нещодавно президент Володимир Зеленський заявив, що Україна втратила велику кількість льотчиків, які вирушали на порятунок гарнізону в Маріуполі. З його слів, гвинтокрили летіли туди, «знаючи, що 90% не повертаються». Однак багатьом вдалося неможливе: під обстрілами сісти, розвантажитися і забрати поранених. Георгію Купарашвілі був одним із них.
  • Грузинський офіцер з 20-річним досвідом, Купарашвілі пройшов вишкіл у НАТО, був у гарячих точках світу. Вже вісім років він навчає «азовців». Він був з ними в Маріуполі з першого дня повномасштабного вторгнення Росії, отримав поранення у бою.
  • Георгій Купарашвілі – інструктор, який створив військову школу як для солдатів, так і для офіцерського складу «Азову», був наставником командира полку Дениса Прокопенка, був з ним на зв’язку до виходу останнього військовослужбовця із «Азовсталі».
  • В інтерв’ю Радіо Свобода Купарашвілі розповів про те, як розпочалося широкомасштабне вторгнення російської армії з Криму, яке завдання стояло перед оборонцями Маріуполя, в яких умовах військовим довелося воювати, а медикам – оперувати, а також повідомив деякі деталі спецоперації з евакуації поранених із заводу гвинтокрилами.
  • Купарашвілі вважає, що рішення вивести бійців із «Азовсталі» було правильним. Він сподівається, що за безпекою українських військових, які потрапили під контроль Росії, цілодобово стежать міжнародні організації.
Інструктор полку «Азов» Георгій Купарашвілі (праворуч)

– Ви отримали поранення. Як це трапилося? І як ви себе зараз почуваєте?

 Зараз я почуваюся краще. Проходжу реабілітацію, входжу в нормальний ритм життя. Але на це ще знадобиться час. Місяців зо два.

Поранення я отримав 17 березня, ішов бій. У противника були танки та легка піхота. І зіштовхнулися в лобову, зачистили будинки. І під час цих боїв я отримав кульові поранення у живіт, які також зачепили нерв. Мені важко було пересуватися. Тепер уже нога більш-менш відчувається, але раніше вона не рухалася, м’язи атрофувалися.

– Це сталося у самому Маріуполі?

 Так, це у Маріуполі відбувалося, у місті.

– Ви там були на момент початку повномасштабного вторгнення?

 Так. Я перебував у цей момент у Маріуполі.

22-го та 23-го лютого ми побачили, як це все насувається. Ми почали готуватися до цього, і було видно, що, на жаль, із південної частини Кримського півострова російські окупанти дуже швидко рушили. Дуже швидко!

Чомусь, на жаль, їм не було надано відповідного опору.

І вони швидко дійшли до Бердянська і, як ви знаєте, взяли Бердянськ. І почали йти на Маріуполь. Також одночасно поблизу Широкиного йшли бої, там вони посилили свої дії. Я пам’ятаю, людей евакуювали.

Хтось їхав, хтось – ні, а хтось просто гуляв у місті.

І, на мій жаль, після початку війни, мер міста, який добре працював у мирний час та допомагав своєму місту, він залишив місто. А треба було евакуювати цивільних.

І це потім дуже вплинуло на всі ці події.

У цей час російські війська вже почали наступати з напряму Волновахи, почали наступати зі східного боку, з кордону. І наближатися із західною – з боку Бердянська.

Хлопці евакуювали свої сім’ї – хтось погодився, решта родин сказали, що вони будуть зі своїми чоловіками в місті до кінця.

Незабаром зникло світло. Як світла не стало – зник і зв’язок. Разом зі зв’язком у місті через кілька днів після бомбардувань було небезпечно мати газ у трубах. І вирішили його відключити.

Місто залишилося без зв’язку. Неможливо було викликати швидку допомогу цивільним. Місто закрилося дуже швидко. Місто було оточене дуже швидко. Його оточили за кілька днів.

Питання: чому оточили? – це обговорюватиметься після війни. Сподіваюся, люди, які відповідальні – понесуть відповідне покарання, ну, або дадуть відповіді на запитання.

– Як багато військових було у місті?

 Гарнізон був: полк «Азов», 3057 частина Національної гвардії, патрульна служба поліції (хлопці з патрульної служби до кінця із нами залишилися), була частина якась прикордонників і два батальйони від 36-ї бригади морської піхоти.

Загальну кількість я точно не знаю, але приблизно до трьох тисяч. Проте – маю сумнів щодо точної цифри.

Перед «Азовом» було поставлене завдання – захистити місто і цивільне населення, це – основна мета.

Але було й три бойові завдання. «Азову» було поставлено завдання дати можливість Збройним силам України підняти оперативний резерв, викликати людей, підготувати оперативний резерв.

Друге завдання було – перегрупування сил, які б відбили російських окупантів, тим більше – у цей час вони натискали сильно на Київ. Ми своїм опором відтягнули на себе велику кількість сил противника.

Отже треба було прийняти їх на себе, щоб дати можливість виконати три бойові завдання: підготувати оперативний резерв, друге – це перегрупувати сили та третє – дати можливість країні виграти час, щоб завести від наших міжнародних друзів та партнерів те озброєння, яке нам потрібне.

Країні потрібно було виграти час. І «Азов» ось ці всі три завдання виконав ідеально. На жаль, з важкими втратами, але «Азов» вистояв. Це було неможливо. Але хлопці це зробили.

Георгій Купарашвілі навчає полк уже вісім років

– Як ви опинилися на «Азовсталі»?

 На «Азовсталь» мене привезли пораненим. Місто стискалося, звужувалося. У місті вже не було лікарень. Майже всі лікарні та шпиталі були спалені та знищені. І так я опинився тоді на заводі.

Уявіть собі: підвал, так званий бункер, просто кілька поверхів під будинком.

Мене швидко стабілізували. Я почав втрачати багато крові, тяжкі поранення. Провели операцію у тяжких умовах. Те, що я бачив, коли я був у свідомості і лежав там – наші лікарі майже не спали, поранені «заходили та заходили».

Вони проводили операції, не зупиняючись. Я зупинив нашого хірурга і запитав: «Ти взагалі спиш?». Він просто глянув на мене. Він не мав часу спати.

Була невелика кількість лікарів, це були «азовські» хірурги та хірурги з Збройних сил. І дівчата з 51-го військового шпиталю у Маріуполі, який розбомбили. Мені провели операцію – дістали дві кулі.

Хлопці провели операцію ідеально. Я вдячний тій системі, що у нас була в «Азові», медичній службі, яку вони створили у нас.

Кожен «азовець» був готовий стабілізувати пораненого. Через це багато наших поранених, які могли б стати дуже важкими і навіть загинути, завдяки цій підготовці – їхні життя врятували.

– Як виглядали ті умови? І яких поранених ви бачили?

– Через те, що в місті не було жодної лікарні, яка могла би провести важкі хірургічні операції, наші медики встановили шпиталь там.

Вони створили свою систему евакуації, передачі пораненого, стабілізації. Госпіталь, який розгорнули, невдовзі зруйнували.

Довелося перевести до бункера. Умови тяжкі. Це була проста кімната у підвалі. І майданчик, де на лежанках чи землі лежали люди.

Все було переповнено. Як рибки в консервній банці. Туди надходили і «азовці», і морпіхи, й поранені з поліції, й із прикордонників.

Наші хірурги робили операцію, не дивлячись, хто з якого підрозділу.

Пам’ятаю, як авіаударами зруйнували один із бункерів, де була медична частина, де проводили операції. Там були поранені.

Зруйнували всю операційну, завалило кімнату з медикаментами, продуктами, людьми. Люди, поранені, кілька людей загинуло. Там і цивільні загинули у цей момент.

Але те, що мене мотивувало, коли я був тяжко поранений, це те, що всі піклувалися одне про одного. Однорукий боєць, якому провели операцію, відрізали руку, він з однією рукою, вже наступного дня, ледве вставши на ноги, годував свого побратима.

Ходячі годували лежачих. Виводили на природні потреби. Там згуртувалася сім’я. Раніше це був підрозділ, то була команда. Але команда згуртувалася у сім’ю.

– Як довго ви провели час на «Азовсталі», будучи пораненим?

 По-перше, там важко було контролювати час. Тому що перебуваєш у бункері, у темряві. І не знаєш – день минув, два чи три. На мою думку, я там провів десь п’ять днів.

– Коли вас евакуювали?

 22 березня.

Інструктора «Азова» Георгія Купарашвілі разом з іншими пораненими бійцями з «Азовсталі» евакуював гвинтокрил, приземлившись прямо на територію комбінату, який обстрілювався звідусіль – з неба, землі та моря

– Як це виглядало? Як на територію, яку обстрілюють на 360 градусів, зміг прилетіти гелікоптер?

 По-перше, це героїзм як пілотів, так і хлопців з «Азову» і особисто командира полку – «Редиса» (Денис Прокопенко).

Тієї ночі, я пам’ятаю: був наказ вивести тяжкопоранених. Це було о четвертій ранку, ми мали бути на точці, але до цієї точки треба було ще дійти.

Він особисто прийшов, я пам’ятаю, переконуватися в тому, що операція пройде у суворій таємності та за планом. Але не все завжди йде за планом.

По-перше, треба було цих поранених евакуювати зі шпиталю «Азовсталі» на точку евакуації з гвинтокрилами. І цю дистанцію треба було пройти так, щоби не помітили, не обстріляли і не розбомбили. У цей час і авіація літала, бомбила, бої йшли.

Але хлопці зробили максимум, щоби довести до точки евакуації. Гвинтокрили зайшли та евакуювали поранених.

І це було божевілля. Я за свою кар’єру, де тільки не брав участь, що тільки не бачив, але ось такого божевілля я не зустрічав.

Передусім, треба було розвантажити гвинтокрили. Потім завантажити поранених. І це ж було таке місце, де нас бачили. У цей час наші хлопці, «азовці», нас оберігали: вели тяжкий бій.

Там таке діялося!

Там бомбили постійно: авіація не зупинялася, важка реактивна артилерія. Але вони не давали можливості обстрілювати та знищити точки евакуації…бо там були поранені, які чекали на евакуацію.

На цьому кадрі з відео, яке недатоване, але було оприлюднене 15 травня 2022 року, видно падіння на територію заводу «Азовсталь» великої кількості яскравих запалювальних снарядів (праворуч у повітрі) у час вторгнення Росії до України. «Азовсталь» обстрілювався на 360 градусів

Вони просто стали стіною та дали можливість вибратися людям. Я вдячний усім хлопцям! Вони створили щит, щоб захистити гелікоптер. Він зайшов та хлопців евакуювали. Пілоти, люди, що перебували на борту, зробили героїчний крок, вони ризикнули життям, щоб вивезти хлопців з оточення. Вивезти поранених та ще й привезти постачання.

Але це було божевілля, я вам скажу! Проте це божевілля себе виправдало.

– Коли ви летіли у цьому гелікоптері, ви взагалі вірили, що долетите?

– Щиро кажучи – ні. Я взагалі не вірив, що дійду до гвинтокрила. Усім пояснили, що це – величезний ризик. По-перше, дістатися до гвинтокрила, по-друге, почекати, сісти у нього, і шанси долетіти до місця призначення – дуже низькі.

Але вже не було різниці, де ти загинеш – на землі чи у повітрі. Проте це – був шанс. Хлопці, котрі це неодноразово провели, – герої.

Це була мужність, яка межувала з божевіллям. Це було неможливо. Тому що сам супротивник спочатку був шокований. Це була операція найвищого класу..

– Що ви відчули, коли гвинтокрил приземлився на точку евакуації?

 Описати це неможливо. Два почуття. Перше: ти евакуюєшся, і тобі допоможуть одужати, є шанс на життя – це гарне почуття. Але більше мене долала друга емоція – це небажання залишати своїх хлопців.

Я шкодую, дуже шкодую, що мене евакуювали. Що я зараз не з ними.

– Ваша думка щодо нещодавнього виходу бійців із «Азовсталі». Як ви ставитеся до цієї спецоперації?

 «Азов», якому у підпорядкуванні були ще віддані сили – з поліції, Національної гвардії, прикордонників, морських піхотинців – гарнізон завдання виконав.

Ви уявіть: якийсь маленький підрозділ дав ляпаса плану Путіна та його генералам. Вони не чекали. Ми стягнули на себе всю цю силу, щоб дати можливість іншим перегрупуватися, відновити оперативні резерви.

Це – довгий час. І «Азов» перетягнув цей час на себе.

Генштаб РФ, який хотів за три дні взяти Київ та захопити Україну – йому дали по пиці. І вони дуже розлютилися, бо не вийшло і зганьбилися перед усім світом.

Відтак – вони почали нас просто бомбити та максимально кидати всі сили, що в них були.

«Азов» зробив усе, щоб евакуювати цивільних, які залишилися на «Азовсталі», яких ми забирали з міста під час бойових дій і туди їх сховали. Їх треба було евакуювати. Підрозділ не здався, він зробив все, щоб дати час країні змусити міжнародне співтовариство натиснути на Росію, щоб ці окупанти дали можливість евакуювати цивільних людей. «Азов» зробив усе, що від нього вимагалося – і навіть більше. Настільки більше, що це увійде у світову історію.

На цьому фото, опублікованому 10 травня 2022 року полком «Азов», видно пораненого українського військовослужбовця на металургійному заводі «Азовсталь».

Уявіть собі: у вас немає їжі, у вас немає води, у вас немає боєприпасів. Ви в оточенні. Гатить авіація, гатять з моря, із землі. Усе, що можна – по вас стріляє. У вас лише стрілецька зброя. І, що найбільша проблема, дуже багато поранених, які з тяжкого стану переходять у критичний. І в тебе люди вже починають гинути на руках.

Я думаю, що ухвалили правильне рішення. Я знаю, що була духовна складова та готовність боротися до кінця. Але було дуже багато поранених – не тільки з «Азова», але й з інших підрозділів, яким не дають змоги вийти, вони в тебе гинуть на руках, у бункерах, бо в тебе вже немає медикаментів – всі ресурси були витрачені.

Хлопці зробили надлюдський вчинок: ухвалили морально тяжке рішення – здатися в полон. Але життя наших хлопців, думаю, важливіше. Це війна, ми знали це. Ми знали, що «Азов» може загинути. Але це робилося для тієї ідеї, заради якої ми створювалися – для нашої держави. І, я думаю, мети ми досягли.

– Останнім часом перед цим виходом ви спілкувалися з командиром полку? Який настрій був у військових?

 Я майже щодня спілкувався із хлопцями. Настрій був тяжкий. Там легкого настрою бути не могло. Уявіть собі, яка важка відповідальність була у «Редиса» (Прокопенка – ред.) та командирів: захистити місто, захистити цивільне населення, захистити своїх хлопців.

Найголовніше для нас було також – як ти увійдеш в історію. Просто людина, яка здалася в полон або втекла. Або людина, яка попри всі свої болі, поранення, можливості – переступила та захистила місто. І хлопців хвилювали ці думки. І хлопці зробили все.

«Азов» досяг своєї мети. Сам Маріуполь уже стратегічного значення жодного не мав. Ухвалили рішення, що найголовніше – життя наших хлопців.

– Як, на вашу думку, вся ця ситуація має розв’язатися зараз?

 Ну, насамперед – держава і всі будуть залучені до цього, працюватимуть. Я не можу розкрити всі деталі цієї операції, але намагаються зробити так, щоб відбувся обмін військовополонених. Але це дуже довгий процес, це швидко не буде.

«Хлопці піклувалися одне про одного. Однорукий боєць, якому провели операцію, відрізали руку, він з однією рукою вже наступного дня, ледве ходивши, уже годував свого побратима. Ходячі годували лежачих. Виводили на природні потреби. Там згуртувалася сім’я. Раніше це був підрозділ, то була команда. Але команда згуртувалася у сім’ю», каже інструктор полку «Азов» Георгій Купарашвілі

– Чи існують якісь гарантії, що військових не катуватимуть? Адже, як відомо, зокрема, до «Азова» ставлення російської сторони є, так би мовити, особливим.

– Так, російська сторона представляє «азовців» як «терористів, людожерів, фашистів, нацистів». Вони самі цю пропаганду створили. Ця пропаганда була потрібна. Так, особливе ставлення російської сторони до «Азову» є. Це однозначно.

Для них – знайти «азовця»… Вони були як шалені, настільки ненавиділи «Азов», бо цей підрозділ давав тяжкі бої.

Після того наказу – ви все одно можете побачити – як наші хлопці з гордо піднятою головою виходять з автобусів. Це – не поразка.

У нас є дві основні вимоги. Ми працюватимемо з усіма організаціями. Тому що довіра до Росії копійки не вартує. Вони не можуть тримати слово. І це люди – без честі.

Але я сподіваюся, вони хлопців не чіпатимуть, не порушуватимуть свого слова.

Ми звернулися до Міжнародного Червоного хреста та Міжнародного Омбудсмена з прав людини, щоб вони протягом 24 годин вели моніторинг. З однією метою – для збереження життя та гідності наших військовополонених. Ми цього вимагаємо. Має бути збережено честь та здоров’я військовополонених.

Радіо Свобода

Джерело

<<Родичі бійців з Азовсталі створили Раду дружин і матерів захисників України “Жінки зі сталі”
>>“Богдан освідчився на Азовсталі: “Люблю тебе більше за життя. Чи згодна зі мною одружитися?”