МИРОСЛАВ ВАНТУХ: КОРОЛЕВА АНГЛІЇ БУЛА У НАС НА КОНЦЕРТІ ДВІЧІ

5 грудня в Києві, в Національному палаці мистецтв «Україна» відбудеться концерт Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського. Спеціально для читачів «TV-Парку» керівник цього приголомшливого колективу — народний артист України, Герой України Мирослав Вантух дав ексклюзивне інтерв’ю.

— Наскільки пандемія змінила Ваш звичний ритм життя?

— Безперечно вона дуже негативно впливає на все. На мистецтво, на творчість, на роботу, на стан душі, на психіку. Це світова трагедія! Якщо танцівник не репетирує один день — ще нічого. Коли два — він вже відчуває цей пробіл. А як три — вже і глядач бачить. Бо танець вимагає системної і дуже інтенсивної роботи — до десятого поту щодня! Коли були карантини, ми займалися щодня, тільки вдома — онлайн. Але в квартирах нема де стрибати, нема де рухатися — це має велике значення. Можна сказати, що це була своєрідна зарядка з хореографічним ухилом. У нас чотири балетних зала, і коли можна було займатися, ми ділили людей на групи, щоб дотримуватися дистанції. Я розумію — чим більше скупчення людей, тим більше ризик захворювання. Ну а в масках не затанцюєш, бо задихаєшся. І це страшна проблема. Прийти у форму важко, а втратити її можна швидко. Страждає рівень виконавської і технічної майстерності та психологічний стан. Ясно, що не було концертів — не було заробітку. Ми не виконували план з концертної та фінансової діяльності. Згідно з планом, затвердженим міністерством, нам потрібно дати мінімум 75 концертів за рік і заробити 3 мільйони. За комунальні послуги потрібно платити – частково, звичайно, дає міністерство, але не повністю.

— Хвороба Вас торкнулася?

— Так. Я лежав у Олександрівській лікарні — Феофанія не приймала хворих на ковід. Вже три тижні, як виписався. Вийти з палати не можна, кисневі маски і вдень, і вночі. Організм звик до кисню. Коли виписали — бракує дихання. Мені дали трубочку, пляшку води, щоб я робив бульбашки і якось допомагав організму (сміється). Після виписки я був ще два тижні вдома, ходив щодня кілометр-півтора, більше було важко. Сьогодні вже вільно ходжу 4-5 кілометрів, на роботі кожен день. Мені здається, що без роботи я би не вижив. Перехворів і схуд на 15 кілограмів! Тепер, щоб підтримувати форму, почав займатися зарядкою, по 100 разів прес качаю. Вже буду ходити в зал, підтримувати форму. Зараз в мені 62 кг — стільки, як коли я був танцівником. Хочу скинути ще два. Я 30 років поспіль кожного дня бігав 10 км. А коли ми їздили на гастролі, зі мною бігав і балет, і оркестр. Правильний образ життя — велика справа. Я зараз не вживаю алкоголь. А раніше не пив більше 2 рюмок. В мене не п’ють ні син, ні жінка. Моя посада мене організовує. Я відчуваю обов’язок — перш за все перед собою.

— Як зараз йдуть справи з графіком гастролей?

— 5 грудня 2021 року відбудеться велике довгоочікуване шоу ансамблю в Києві, у Палаці «Україна» з дотриманням всіх карантинних вимог. Окрім вже легендарних постановок на глядачів очікують й зовсім нові, які ще ніхто не бачив. Щодо ситуації загалом, сьогодні я переписав контракт з Чилі, де ми мали бути ще у 2020 році. У нас були підписані контракти зі шістьма країнами світу, де ми ще ні разу не були: Саудівська Аравія, Арабські Емірати, Чилі, Сербія, Катар, Хорватія. Але всі шість країн перенесли концерти. Ми вже побували у 85 країнах світу (у багатьох по кілька разів), могла бути вже 91. Зараз у нас уже заплановані гастролі в Канаді та Америці у 2023 або у 2024 — в залежності від ситуації. Слава Богу, ми затребувані в цілому світі. Ми нікого не шукаємо, вони нас самі запрошують. Наприклад, в Америці ми будемо вже у дванадцятий раз. І щоразу три місяці гастролей, за які проводяться 75 концертів. Це адова робота. Вже набридають готелі, чемодани. Але ми працюємо із задоволенням, тому що у кожній країні ансамбль Вірського приймають, аплодуючи стоячи. Нашу культуру любить світ. І коли в кінці концерту я виходжу на сцену — у мене на очах сльози гордості і радості. Всі світові газети в один голос пишуть, що на сьогодні ансамбль Вірського — номер один у всьому світі! Королева Англії була у нас на концерті двічі і приймала нас (сто чоловік!) — у Букінгемському палаці. Королева Данії теж була у нас на концерті і наступного дня запросила у свою резиденцію. Фідель Кастро був тричі. Жак Ширак, коли був президентом, теж був в залі конгресу палацу на Єлисейських полях у нас на концерті і потім запросив до себе. Ден Сяопін в Китайській опері був зі всіма членами політбюро. І після концерту запросив мене на чай і дуже хвалив нас. До речі, нас в Китаї дуже здорово приймали — як урядовців! Навіть зробили спеціальний потяг із восьми вагонів — по два артисти у СВ. Було декілька поварів, які нам там готували їжу. На вокзалах зустрічали з оркестром. Наш колектив дуже люблять у світі, це для нас велика честь. Хочеться працювати і творити! Служити своєму народу — це найбільше щастя для будь-якого достойного громадянина і митця. Освіта і культура — дві сили, які виховують нації. Треба любити свою землю і зберігати наші пісні, танці, мову. Я народився в селі на Львівщині, і коли був молодим хлопцем, телебачення не було, тільки на стовпі було радіо. І була передача «Театр перед мікрофоном». Я дуже хотів бути драматичним артистом. Я мав гарний тенор, і мене навіть рекомендували поступати в консерваторію, але танець переміг. Пам’ятаю, як парубки збиралися на краю села і до півночі співали народні пісні. Я знаю мінімум сотню пісень, пам’ятаю слова, мелодії. Мені це в житті допомагає. Я знаю, що таке традиції, обряди, мудрі народні пісні, у яких нема жодного поганого слова, а мелодії прекрасні.

— За останній час у вас з’являлося багато нових номерів?

— Дев’ять. Згідно контракту має бути десять, ще один зроблю до лютого. Але крім цих номерів ми ще поновили вісім тих, які вже давно не йшли. В нашому репертуарі більше 60 номерів. Як мінімум три програми. Є номери, які йдуть вже 40-50 років! Але це — золотий фонд. Це номери Вірського, я повинен їх зберегти.

— У Вас багато нагород. Які з них для Вас мають найбільшу цінність?

— Перш за все хочу сказати, що жодної нагороди я не просив. В мене їх дійсно багато — 22. Остання з них — «Національна легенда України». Безперечно, я вдячний. Але я не марнославна людина і працюю не заради нагород, а заради любові до мистецтва, до свого народу, до держави. І отримаю від цього колосальну енергію. У нас аншлаги по всьому світу, і нас всюди розуміють. Двадцять років назад я створив хореографічну спілку, яка стала національною. Вона зробила свою справу: піднялася виконавська та технічна культура по Україні, з’явилися нові колективи, нові постановки. Наша спілка звернулася до ЮНЕСКО, щоб вони включили в програму український гопак, бо його танцюють майже по цілому світу. В гопаку — квінтесенція всієї хореографічної культури. Недарма ми ним закінчуємо програму, бо там є трюки, а вони повинні бути приголомшливими. Їх можна вивчити тільки якщо з дитинства займатися хореографією. У нас є унікальні танцівники, які мають унікальну техніку. Одним із критеріїв з оцінки танцівника є легкість. Він повинен побороти земне тяжіння. Це коштує дуже багато здоров’я.

— Мабуть, важко керувати великим колективом?

— Я з 1956 року займаюся мистецтвом танцю. Вже 63 роки працюю керівником. Я щасливий, що був знайомий з великим майстром Вірським і тоді навіть не думав, що буду продовжувати його справу. І щасливий, що не завалив роботу, а підняв її. Вірський створив студію, а я створив ще школу. У нас трьох ступенева освіта. Ми беремо діточок у школу з шести років, і у нас навчається 180 діточок, яких відбирають на конкурсній основі. І вони десять років тут, потім два роки у студії, а потім я їх беру на стажування в ансамбль. Тому такий рівень — і технічний, і акторський. Можна сказати, що у нас фабрика! В колективі має бути залізна дисципліна. А для того, щоб вимагати щось від людей і примушувати щось робити, треба на це мати моральне право і самому жити достойно і бути уважним до них. Я сам ніколи не спізнився ні на одну хвилину, ніколи не сказав неправду, ніколи не поступив нечесно. І колектив у нас такий. Ми багато чого разом пережили. Я люблю артистів, але не пропускаю жодного штриха і після кожного концерту роблю розбір. Колись я попросив Кучму підняти всім танцювальним колективам заробітну плату. Чому? Коли упала та залізна завіса, у мене виїхали за кордон два склади. Уявляєте? Для того, щоб підготувати танцівника, потрібно мінімум 15 років! Я ціную талант, але потрібне виховання. Слава Богу, у нас в колективі зараз усе добре, я вдячний своїм артистам, і вони мене називають батьком.

— Вы щаслива людина?

-Так! Мене у всьому світі люди поважають і цінують. Наше мистецтво дивує і радує світ. У нас в колективі зараз працюють 36 заслужених артистів, було 8 народних. В жодному колективі такого нема! Мені здається, я живу на роботі, а дома ночую, мені це не набридає. З дитинства не боюся роботи, мої руки знають мозолі до крові, бо я ріс сиротою. Мені було шість років, коли помер батько, а коли перейшов в десятий клас — мати. І ми жили вдвох із сестрою, яка була старша за мене на два роки. Я знаю ціну хлібу та ціну людям. Я вдома можу взяти пилосос у руки, після себе ніколи не лишаю тарілку брудною. Сніданок готую собі сам. Я до 33 років був холостяком, бо був зайнятий на роботі з десятої ранку до дванадцяти ночі. І думав — хто ж зі мною буде жити? І я звик до самодисципліни.

— А Вам ніколи не хотілося виїхати на ПМЖ за кордон?

— Мені десятки разів пропонували залишитися за кордоном. Навіть у 1979 році мені запропонували мільйон доларів, щоб я лишився в Америці. Це був українець-мільярдер, який займався нерухомістю. У нього вдома був портрет Тараса Шевченка, а біля нього — мішечок із землею, як він казав, «з великої України». І я йому сказав, що не хочу, щоб у мене біля портрету Шевченка також був мішечок з землею, я хочу по цієї землі ходити і дихати цим повітрям.

Наталія КРЯЖ