Ганна Курцановська | СВОЇ.CITY
“Азовець” Денис Парфьонов у дитинстві мріяв стати футболістом. Та склалося так, що у 2015 пішов захищати українську землю від російських окупантів. Через три роки “Море” пішов з війська. Та за рік до повномасштабної війни Денис повернувся до лав “Азову”. Разом з побратимами з перших днів великої війни боронив Маріуполь. Після виходу з “Азовсталі” потрапив до Оленівки. “Море” загинув у ніч на 29 липня 2022 у бараку, де росіяни влаштували теракт.
Свої спільно з платформою Меморіал зібрали історії десяти українських захисників, які загинули в Оленівці. Вони мужньо захищали країну, кожен мав мрії та майбутнє. Але тепер герої живуть лише у спогадах близьких.
Дізнатись імена загиблих у Оленівці захисників можна на сайті спецпроєкту за цим посиланням.
Денис Парфьонов — єдиний син в родині. Він був цілим всесвітом для своєї мами. Інна Олексіївна згадує, з дитинства Денис був наполегливим, любив справедливість і завжди йшов до своєї мрії. Пішовши до школи, хлопець мріяв стати футболістом.
“Грати професійно, їздити містами та займати призові місця. Коли став старше, захопився боксом та змішаним бойовим мистецтвом, де також мав успіхи та перемоги. У 2015 році, закінчивши технікум, став на захист країни”.
В “Азові” він служив з 2015 по 2018 роки. Повернувся до цивільного життя, у рідному Дніпрі зустрів майбутню дружину. Денис і Вікторія одружилися 22 жовтня, за чотири місяці до повномасштабного вторгнення. Мати бійця каже, що у молодят були чудові стосунки, вони завжди один одного розуміли і підтримували в усьому.
У 2019 році у подружжя народився син Матвій — це була маленька копія тата. Денис став підтримкою та опорою своїй дружині у вихованні дитини.
“Денис та Віта — це була зразкова сім’я, де чули один одного та усі негаразди проходили разом”, — каже мама бійця.
У 2021-му Денис вирішив продовжити військову службу й повернувся до лав “Азову”. Дружина його підтримала. “Море” мріяв забрати сім’ю до себе в Маріуполь, але плани не здійснилися.
росія підступно вночі 24 лютого напала на Україну. Тоді ми ще до кінця не розуміли, що відбувається
Потім був прорив на “Азовсталь”, де Денис зі своїми побратимами та іншими підрозділами 86 днів тримали оборону під ворожими кулями, авіацією, артилерією, корабельною артилерією, авіабомбами без достатньої кількості їжі, води, ліків та боєприпасів. А росія безбожно перетворювала металургійний гігант на руїни.
“Навіть у таких жахливих умовах син знаходив хвилинку для смс-повідомлення, щоб написати, що з ним все добре. Підтримував дружину і завжди молив її, щоб вона берегла їхнє маленьке щастя, яке він так безмежно любив. Матвійчику тоді виповнилося лише 2,6 року”.
Потім був наказ від президента про почесний полон та гарантії від міжнародних організацій про збереження життів. Денис виходив з “Азовсталі” 20 травня.
“Гнітючі кадри, де ти бачиш свого рідного синочка, в якого навіть сил немає йти, а ти не можеш йому нічим допомогти. Потім Оленівка, потім теракт. Страшні світлини, списки загиблих і в них прізвище твоєї дитини. Потім довгі місяці надії та очікування. Потім здача ДНК і знову надія та очікування, що, можливо, це помилка, і мій син зараз у полоні і скоро повернеться живим”.
16 січня Інні Олексіївні зателефонували і викликали до Києва на упізнання. Мати впізнала сина за татуюванням: на стегні правої ноги ледь виднівся корабель.
“росіяни підло вночі підірвала барак, де знаходився мій син, який тихо спав зі своїми побратимами. 22 січня в Києві попрощалися з Денисом за усіма традиціями “Азову”, а наступного дня поховали синочка у Дніпрі, де він народився, зростав і жив”.
СВОЇ.CITY
