Ми зустрілися з Галиною Голіциною на Софійській площі в Києві, на вуличній виставці “Полк Азов – Янголи Маріуполя“. Пані Галина прийшла сюди насамперед як мама загиблого героя-“азовця”. Її син Денис Дудінов “Фантом” поліг у боях за Маріуполь в березні цього року. Але це не єдина страшна втрата матері.
“Я унікальна мати, яка виховала двох красенів-хлопців. І вони обидва загинули на цій війні, тільки з різницею у вісім років, – каже Галина Голіцина. – Старший мій син (Дмитро Голіцин) загинув у серпні 2014-го, в Іловайському “котлі”. А молодший пішов у полк “Азов” і служив там усі вісім років. Денис згинув на “Азовсталі”.
Хлопці пані Галини не встигли одружитися, не мали дітей. Тож мама героїв тепер геть самотня: “Розповідати про синів, те, якими вони були – це все, що мені лишилося…”
Сини сказали: “Нашу малу батьківщину від нас відривають!” – і одночасно пішли добровольцями воювати
Галина Голіцина – письменниця, авторка десятків іронічних детективів. Вона з Донецька, там народилися й виросли її сини.
“Ми переїхали до Києва в 1999 році, це ніяк не було пов’язано з війною, бо до неї було ще далеко, – розповідає Голіцина. – Старший син Дмитро саме закінчив школу в Донецьку, а в Києві вступив до університету імені Тараса Шевченка, на юридичний факультет (у мене обоє синів – юристи). Молодшому Денису було тоді вісім років. Коли ж в Україну прийшла оця російська навала у 2014 році, мої хлопці дуже розгнівилися. Казали: “Як це, нашу малу батьківщину від нас відривають?” І пішли добровольцями на війну. Одночасно пішли”.
Дмитро Голіцин пішов у “сотню Ісуса Христа” партії “Братство” Дмитра Корчинського (пізніше це був батальйон патрульної служби міліції особливого призначення “Свята Марія”).
Молодший Денис – пішов у батальйон “Азов”, бо там були його друзі і потрібні були військові перекладачі.
“Денис – унікальна людина: він знав п’ять мов, – розповідає мама. – Ще з дитячого садочку говорив англійською, мав хист до цього. І спеціальність в університеті отримав відповідну – “міжнародне право”. Тож в “Азов” він пішов як військовий перекладач. Зі всього світу їхали допомагати нам. Дуже багато було шведів. І моя дитина швидко стала говорити із ними шведською – тобто фактично в “Азові” він вивчив свою п’яту мову”.
Сини Галини могли не йти на війну, але навмисне зробили все для того, щоб туди потрапити.
“Коли Дмитро сказав мені, що йде воювати, я здивувалася: “Тебе призивають чи що?”. Він каже: “Ні, мам. Ми, всі юристи, приписані до військової прокуратури. Тобто нас будуть призивати хіба тоді, коли стане необхідно організовувати трибунали. Але до цього навряд чи дійте. А зараз треба боронити свою землю. Тому я йду добровольцем”. Він навіть не хотів проходити КМБ (курс молодого бійця) – так поспішав на війну, в бої. Дмитро мав офіцерське звання, стріляв з двох рук, курси з виживання проходив – підготовлений був. І не хотів навіть місяць часу втрачати десь на полігонах – “прохолоджуватися”, – згадує мати.
Обидва мої хлопці були кремезні, зростом під два метри. Але в молодшого Дениса були вади здоров’я. Він мав поганий зір, мінус 6. А ще аритмію серця. Тож у нього був “білий білет”: ані в мирний час, ані у воєнний він був не придатний до військової служби. Інші, пам’ятаю ті часи, відкупалися від армії, щоб їм приписали неіснуючі хвороби. А в нас усе навпаки: Денис із дитинства мріяв стати військовим. Але його не брали, бо він за станом здоров’я не проходив. Однак коли прийшла війна, Денис, як і багато хто, побіг добровольцем. І проскочив”, – розповідає пані Галина.
Денис мріяв саме про бойові дії, тому вивчився на танкіста. Згодом, коли танки відвели від лінії зіткнення на Донбасі, юнак перевівся в інший підрозділ, який брав безпосередню участь у боях.
Останні кілька років Денис був заступником командира батальйону по роботі з особовим складом, багато працював із молоддю.
“Він приїжджав у відпустку, показував мені на телефоні відео боїв. Боже, це так страшно! Я дивлюся, як біжить моя дитина з автоматом: і він стріляє, і по ньому стріляють. Це не пейнтбол, це війна!” – згадує Голіцина.
“Коли я втратила старшого, кажу молодшому: “Повертайся, Денисе! Ти в мене один лишився”
Пані Галина не вмовляла синів змінити свої рішення воювати, хоч як боляче їй було.
“Я спершу не розуміла старшого, коли він пішов. Ніхто з мого оточення навіть і не думав іти, а він став добровольцем. Він, столичний адвокат, був знаний у Києві. За дев’ять років своєї практики не програв жодної справи, а це для адвокатів дуже багато чого варте. І загинув… У мене так було багато емоцій, думала: “Нащо ти, сину, це зробив, нащо? Це нічого не змінило! Ми Донецьк не повернули, ми Крим не повернули…”
Дмитро Голіцин “Адвокат” помер 29 серпня 2014 року від поранень, отриманих у боях за Іловайськ.
“…І коли я втратила старшого, кажу молодшому: “Повертайся, Денисе! Ти в мене один лишився”. Але він відповів: “Ні, це моє життя, це мені так призначено”. Мені одна приятелька сказала: “Ти народила воїна – змирися”.
Одна мати народила злодія, інша мати народила священика, а я народила воїнів.
Я змирилась і не стала Денисові цю дорогу закривати, бо це його доля. Я розуміла дуже добре його покликання, тому що сама хотіла стати письменницею ще в дитячому садочку. І хоча батьки наполягли на інженерній освіті, я таки стала письменницею, видала понад 30 книг. Хіба я могла дитині обрізати крила?”
“В оркостані таке було святкування – “завалили Фантома!”
Коли почалася велика війна, Денис з “Азовом” був у Маріуполі, разом із побратимами обороняв місто.
“Моя дитина протрималась у цих цілодобових боях майже місяць. Він мені писав, розповідав: кожні 10 хвилин – авіаналіт, падали авіабомби. Із моря, із катерів гатили ракетами, на суші били танки, йшли вуличні бої. Я думаю, що саме вуличні бої – це найстрашніше, що може бути: коли ти бачиш ворога отак, на невеликій відстані, ти бачиш, якого кольору в нього очі, а тобі треба його вбити, інакше він тебе вб’є”, – каже Голіцина.
Увесь цей час пані Галина чекала біля комп’ютера. Коли в месенджері з’явиться зелена цятка – значить, син у мережі, на зв’язку. Значить, живий. І можливо, щось напише.
Денис Дудінов “Фантом” загинув 20 березня 2022 року.
Про обставини того останнього бою мати дізналася від Денисового побратима Тараса, якому пощастило вціліти.
У той день Фантом працював з СПГ (станковим протитанковим гранатометом) і підбив два ворожі танки.
“І тут, розповідав мені Тарас, летить знову бомбардувальник. Вони падають, щоб сховатися. Летять бомби. І літак відлітає. Він дивиться на Дениса, залитого кров’ю. Той каже: “Нічого не бачу”. У нього одне око вибите, а друге ціле. Тарас наклав Денисові пов’язку, його дотягли до медичного бункера. Але мій син помер на операційному столі. Уламок влучив в око так глибоко, що пошкодив мозок. А що могли зробити ті медики в умовах цього бункера? Отак він помер…” – переказує мати.
Денисового побратима Тараса встигли евакуювати з Маріуполя на останньому рейсі гелікоптера. Доправили спочатку в госпіталь у Дніпро, а потім уже до Німеччини. Він втратив руку і перебуває на протезуванні.
“Ми із ним розмовляли довго, майже годину. Я тепер хоч знаю про останній день мого сина, про останній бій… Коли син загинув, мені люди стали скидувати посилання на різні сайти: і “ДНРівські”, і рашистські. Боже, там таке було святкування! “Завалили Фантома”! “Завалили командира”! Звідки вони про нього знали? Вони про нього знали більше, ніж я, – зітхає пані Галина. – У багатьох в пабліках в оркостані це сприймалося мало не як велика перемога російської армії над усім “Азовом”.
“Я не плачу, а сльози самі котяться”
Дмитро похований на Лук’янівському цвинтарі в Києві. Сина Дениса матері ще досі не вдалося похоронити. І вся ця тяганина з документами завдає ще більшого болю.
“Ми з іншими матерями надали зразки своїх ДНК ще в червні, але досі немає збігів [із тілами загиблих, отриманих із Маріуполя]. Ні у кого, не тільки в мене, – каже пані Галина. – Вчора я дізналася, що треба встановлювати факт його загибелі через суд. І робити це треба швидко, бо терміни спливають. Сьогодні я вже почала збирати документи…. Ще й через суди треба проходити! Наче нам і без того мало горя…”
П’ять років тому Галина Голіцина стала лауреаткою премії “Мати року” в номінації “Жінка, яка народила та виховала двох патріотів, двох захисників Вітчизни”.
“Я дійсно виховала двох патріотів на славу України і собі на біду, бо тепер я не маю жодної дитини. Зараз я, як і всі ми, чекаю на нашу перемогу. Я дуже хочу, щоб Путіна вбили не свої, а щоб він поїхав до Гааги, щоб весь світ бачив, як його судять, щоб він цей сором пережив і щоб потім його можна було стратити. Думаю, мені стане легше від цього”, – каже мати.
“Але що я буду робити далі, після перемоги, я взагалі не розумію. Хтось із фронту прийде, хтось з евакуації повернеться, люди відбудовуватимуть країну, своє життя, будуть діточок ростити. А мені що залишається? У мене немає нікого, бо мої хлопці не встигли одружитися, не встигли мені внуків залишити. Я навіть зараз книжки писати не можу, бо мій основний жанр – іронічний детектив. Це детективні книжки, але вони смішні. Ну, який сміх зараз? Тільки горе. Тобто моє життя зупинилося”, – зітхає пані Галина.
“Тепер я сиджу за комп’ютером, із кимось листуюся. І раптом зауважую – в мене сльози течуть. Я не схлипую, не б’юся в якихось корчах чи істериці, а воно саме плачеться. Підсвідомість моя плаче.
Я щаслива чи нещасна мама? У мене сини-герої, і я щаслива мати, що вони в мене такими виросли. Але вони загинули. І я нещасна мати”.
Новинарня
