Наталія Зарицька, дружина бійця полку Азов, який до останнього боронив Маріуполь і зараз знаходиться у російському полоні, розповідає історію свого шлюбу, переказує листи чоловіка з підвалів Азовсталі та розмірковує над варіантами повернення його додому
З початку березня Маріуполь опинився в оточенні – за три місяці війни війська агресора буквально стерли місто у попіл і вбили щонайменше 20 тис. цивільних. Ті ж, кому пощастило врятуватись, разом із військовими Маріупольського гарнізону (спецпризначенці, прикордонники, поліцейські й бійці полку Азов) з квітня тримали оборону у підземних бункерах заводу Азовсталь без медикаментів, питної води й продуктів.
До їхнього порятунку долучилась уся світова спільнота, і врешті росіяни дозволили спочатку евакуювати кілька сотень цивільних та поранених, а 17−19 травня дали можливість вийти з території заводу 2,5 тис. бійців. Щоправда додому вони так і не дістались: російські військові взяли українців в полон і за деякими даними вивезли у в’язниці на непідконтрольні території. До сьогодні точне місце їхнього знаходження достеменно невідоме.
Богдан, чоловік 36-річної киянки Наталії Зарицької – один із захисників Азовсталі. Пара разом три роки, стільки ж, скільки 31-річний хлопець присвятив службі в лавах полку Азов. У свій день народження на руїнах заводу Азовсталь Богдан освідчився і пара побралась через Telegram: командир склав акт та надіслав фото до київського РАГСу, поки юристка полку робила інші необхідні документи просто у підвалах Азовсталі.
Тепер Зарицька очолила раду дружин і матерів захисників Жінки зі сталі і відчайдушно намагається повернути чоловіка та його побратимів додому. Як їй це вдається Зарицька розповіла НВ.
— Як для вас з чоловіком почалась повномасштабна війна?
— Майже весь час нашого знайомства Богдан служив, і це були відносини здебільшого дистанційні. До повномасштабної війни він знаходився на службі у Маріуполі, куди я востаннє приїздила на День закоханих. Це був останній раз, коли я бачила чоловіка.
А вже 24 лютого вранці отримала від нього повідомлення «Мала, війна!». Морально ми були готові до неї обидва. Перші дні настрої були нормальні: хлопці і до того бували на фронті.
Серйозно я занепокоїлася вже коли чоловік почав писати, що їх беруть в оточення легко і без супротиву та дивувався, чому не відводять. Потім час показав, в чому була їхня величезна місія — утримувати на собі вогонь супротивника і концентрувати найбільші його сили, щоб не пустити їх іншими напрямками.
Богдан був одним із тих, хто з самого початку знаходився на Азовсталі. Його ж побратимам довелося йти туди на прорив з правого берега, перепливаючи річку і зазнаючи величезних втрат.
— Як вам вдавалося підтримувати зв’язок у блокаді?
— Спочатку ми листувалися в месенджері, але згодом зв’язок обірвався на два тижні. Якомусь журналісту тоді вдалось вийти з Маріуполя, і від нього була звістка, що завод дуже сильно пробомбили і з ймовірністю 99% мій чоловік загинув.
Але я продовжувала писати Богдану повідомлення у те пекло: щовечора, щоранку, щодня і щоночі. Вони звісно залишались непрочитаними. Аж раптом дзвінок, щоправда голос вдалося почути лише з п’ятої спроби — його глушила постійна робота артилерії.
Потім стало зрозуміло, що виходити на зв’язок — кожного разу шалений ризик для життя. Бо для цього треба було дістатись конкретної точки з інтернетом та забратись на гору. Я попросила краще обрати безпеку. Тоді телефонний зв’язок зник взагалі, й днів 15 від чоловіка не було ніяких звісток.
А потім з’явився Starlink, і мені завантажило під дві сотні повідомлень. Це була своєрідна хроніка війни: маючи досвід спілкування на дистанції з поганим інтернетом, ми звикли зазначати дату й час на початку кожного повідомлення. У них Богдан описував події, місця, людей, зізнавався у коханні та надсилав відео. Мені у пам’ять врізалось одне: «Мала, по мені сьогодні прилетіла ракета, впала до ніг і не розірвалась. Я знаю, що це ти, так працює любов».
Найтяжче підкосило надіслане на початку квітня фото, перше за тривалий час — на ньому було видно, що чоловік схуд кілограмів на 20. Тоді я зрозуміла, що з їжею там дійсно халепа повна.
— Що чоловік розповідав про своє перебування в оточенні на Азовсталі?
— У травні він написав, що ходити у підвал до поранених це просто «пекло з поеми Данте». Важких там були сотні, й більше половини з них не могли рухатися самостійно, бо не мали кінцівок. Їх відпилювали наживо без знеболювального, бо інакше людина могла померти або сконати від ран.
Сам Богдан потрапив під обстріл касетними бомбами, але, на щастя, зміг сховатись у воронках, які наробили росіяни до того. Чоловік описував це детально, як маленьку пригоду. Вочевидь, для того, щоб, якщо в Києві застосують такий вид зброї, я знала як діяти.
Ще по ним гатили важкими протибункерними бомбами та якимось різновидом фосфорних, які випалювали все довкола. Чоловік писав, що за один такий вибух загинуло десь 70 осіб — просто згоріли до кісток. Загалом всі побратими, з якими він жив в кімнаті після переведення в Маріуполь, загинули.
Ну і великим обтяженням, казав, була наявність цивільних і поранених, яких треба було доглядати та не можна було полишати. Через них не вдавалося здійснити, як він називав, «останню спробу у відчаї пробити блокаду».
— Як відбувався вихід азовців з заводу і наскільки ви були залучені у цей процес?
— Мій чоловік військовий, живе командами і наказами. Якщо був би наказ битися до останньої краплі крові – він би його виконував. Мені ж п’ять разів підкреслив, що полону не буде. Бо полон — то є вірна смерть, і просив, щоб я його навіть не шукала у списку полонених.
Тому, коли надійшов наказ про складання зброї, я дуже боялася, що Богдан не здасться, і щось собі заподіє. Як тільки підтвердили, що він його виконуватиме — видихнула з полегшенням. Доки до свідомості не дійшло, що я нічого не знаю про домовленості та умови утримання, і взагалі чи не буде полон гіршим, ніж та катівня на заводі.
Вихід хлопців тривав кілька днів — як я зрозуміла із розмов з іншими дружинами, мій чоловік виходив одним з перших. Після того зв’язок обірвався, і я досі не розумію, де мій Богдан є і у якому стані.
— Чи вдалося вже зараз з’ясувати, де знаходяться бійці Азову та в яких умовах їх утримують?
— В день виходу Богдан написав мені, що ймовірно це буде Оленівка — в’язниця на території так званої ДНР. Але чи дістався він того місця, чи не перевезли хлопців далі та чи живий він взагалі – наразі мені достеменно невідомо.
Я передивилася кожне відео і кожну фотографію, яку викладали російські джерела, але чоловіка на них не знайшла. Та ми розуміємо, що людей там не 10 і не 100, не всі були зафільмовані. Отже станом на сьогодні офіційно підтвердженої інформації все ще немає.
— Але ж була інформація, що деякі бійці виходили на зв’язок?
— Була звістка від дружини командира. Але це не є достовірна інформація — я не знаю її джерело, чи дійсно це говорив він та чи не робив він це під примусом. Якби мій чоловік зателефонував, то я б точно впізнала його по нашим втаємниченим елементам спілкування та за ключовим словам. Але поки маємо інформаційний вакуум і жодної звісточки. Днями померла його мама, а я навіть не знаю як його про це сповістити.
До цього всього Богдан написав мені прощального листа і сказав читати або після підтвердженої звістки про загибель, або через три місяці після того, як з ним обірветься зв’язок. Ось на цьому шляху третина часу вже минула: останній раз він писав 17 травня в день виходу з заводу Азовсталі: «Мала, люблю тебе, біжу».
— Хто зараз опікується долею азовців та допомагає з їх визволенням з полону?
— Є два органи, які уповноважені відстежувати долю бійців. Перший — Національне інформаційне бюро [з питань військовополонених, примусово депортованих та зниклих осіб], на їх гарячу лінію я додзвонювалась кілька днів. Там мені підтвердили, що чоловік є у списках військово-полонених. І все.
Другим органом є Міжнародний комітет Червоного Хреста. Через п’ять днів після виходу хлопців з Азовсталі мені зателефонували з Женеви й повідомили, що зафіксували вихід мого чоловіка, але подальша його доля невідома. Я розумію, що масштаб трагедії зараз величезний, і, можливо, на все не вистачає офіцерів Червоного Хреста, але віри не втрачаю.
Це питання передано до компетенцій ГУР та СБУ. З нами владні органи комунікують вправно, але розуміємо, що не всю інформацію вони можуть зараз висвітлювати. Ми будемо знати, що їхня робота виконана ефективно, тільки коли почуємо голоси наших чоловіків, а ще краще — коли обіймемо їх вдома на українській землі. Доти виважено чекаємо.
— На ваш погляд, які перспективи повернення військовополонених з Азовсталі додому?
— Найбільш реальній спосіб — обмін на полонених росіян. Навряд чи тепер так просто Росія їх [украинских захисників] віддасть, але все ж тиск міжнародних спільнот та санкцій можуть вплинути.
Я не скидаю з оберту такого сценарію, коли визволення хлопців через їхню медійність буде тривати роками. Хоча ця медійність й виступає гарантом збереження життя. Але з іншого боку, чим більше вони будуть страждати в полоні – тим більше вкарбовуватиметеся на тисячоліття їхній подвиг. Не думаю, що Росія в цьому зацікавлена. Першочергове завдання зараз зрозуміти, де вони, тому відбувається ряд відкритих та закритих зустрічей, звернення до міжнародних спільнот.
Тим часом в Україні активізувалися злодії, які розсилають жінкам військовополонених повідомлення: продають місце у черзі на обмін, обіцяють повернути чоловіка з полону за викуп або, наприклад, за 200 тис. грн., які потрібні начебто на військове обладнання. Це звичайно жах, і цими випадками вже займається поліція.
НВ
Головне фото: Дружина бійця полку Азов Наталія Зарицька досі достеменно не знає місцезнаходження свого чоловіка Богдана (Фото:DR)
