Микола Кравченко, позивний «Крук», начальник партизанського штабу «чорних чоловічків»: На Римарській ми отримали перемогу, а росіяни — перші свої трупи.

Народившись в не зовсім проукраїнському грунті Харківщини, Микола примудрився зрости націоналістом. Маючи чотири вищі цивільні освіти — став військовим фронтовим офіцером. Він юрист, економіст, історик, політолог. Кандидат історичних наук. Так склалося, що Кравченко пожиттєво на передовій. З 2005-го року, поруч з Андрієм Білецьким — член Організації «Патріот України». Активний учасник Революції Гідності. Начальник штабу партизанського загону «Чорний Корпус», учасник оборони Харківської ОДА та знакового бою на Римарській. Начальник кадрової служби батальйону, а згодом полку «АЗОВ», ветеран російсько-української війни, один з засновників «Козацького Дому», «Цивільного Корпусу «АЗОВ», ідеологічний референт Центрального Штабу політичної партії «Національний Корпус», член її Вищої Ради, заступник голови партії Андрія Білецького і його помічник, як депутата Верховної Ради. Прихильник і активний популяризатор ідей  Націократії та Інтермаріуму, співзасновник видавництва «Орієнтир».

— Ти народився і зростав на Харківщині, можна сказати, в проросійському, «ватному» регіоні. Як вийшло, що ти став націоналістом? 

— По-перше, Харківщину варто називати не проросійським, а скоріше зросійщеним регіоном. Історично й природно там завжди була і буде Слобідська Україна. А по-друге, саме те, що там вирують проросійські настрої, і сприяє росту націоналізму.  Адже саме на лінії боротьби, на фронті зростає все найкраще, бо там все справжнє — агресивно-дієве. Там виживають лише ті, що справді здатні боротися. У спокої, в тилу такого зростання ніколи не буває. Справжніми воїнами можна стати лише на справжній війні. А у повному спокої можна лише повністю зіпсуватися.

Мій шлях у націоналізм розпочався в родині. Мої батьки, а особливо діди націоналістами не були, але вони виплекали в мені головний націоналістичний стрижень — відчуття свого. Це своє для них поширювалося передусім на родину. У моїй родині, навіть в радянські часи, не було іншої ідентифікації, ніж українська. І мої україномовні дідусі-бабусі і мої російськомовні батьки завжди чітко знали, що вони українці. Здобуваючи освіту я глянув дещо ширше і охопив відчуттям свого всю націю і країну. Так я і став націоналістом.

Організаційно ж для мене все почалось у 2005 році. З нашої тоді ще невеличкої організації «Патріот України». Вона найбільше розвинулася саме в Харкові, бо там реально було з ким боротись. Організацію було засновано ще на помаранчевому Майдані, коли стало зрозуміло, що Ющенко – це «не те, за що Майдан стояв». Тоді гурт молодих харків’ян зрозумів, що майбутнє, якого вони прагнули, можна створити лише своїми власними руками. І от цей самий гурт, вже тоді на чолі з Андрієм Білецьким,  почав  активно діяти по поверненні в рідне місто. Починаючи від протистояння «ваті» на вулицях (ще тоді, коли це не було мейнстрімом) і закінчуючи купою культурних і спортивних заходів: від пробіжок на голому торсі до презентацій книжок.

Ще на помаранчевому Майдані волонтери зробили новоствореному «Патріоту» символічний подарунок – велику хоругву, хрестоподібне жовто-синє знамено з назвою нашої Організації. З нею Організація і пройшла всю свою історію. Для нас ця хоругва стала реліквією. Вона була нашим символом і втіленням організаційної честі. Тим, чим для бойового підрозділу є бойовий прапор. Коли в часи Януковича розпочалися репресії проти нас, СБУшні сексоти розкидали в Інтернеті оголошення, де обіцяли $1000 тому, хто викраде у «Патріота» його велику хоругву. Розуміючи, що навряд чи найближчим часом ми понесемо хоругву перед собою, ми розробили цілу схему порятунку наших реліквій: хоругву і ще кілька символічних для нас речей запакували й передали одному з наших цілком надійних, але зовсім невідомих назагал прихильників. Він мав виїхати в ліс і закопати все це до кращих часів. Причому в нього була чітка інструкція: повернути реліквії «Патріоту» він міг їх тільки мені (особі, що давала наказ на цю «операцію схрон») або особисто Андрію Білецькому, коли він буде звільнений з ув’язнення (а він в ті дні як раз щойно став політв’язнем). Це завдання було виконане і наш побратим закопав все десь у лісах Харківщини.

— І коли повернув?

— Лише наприкінці осені 2014-го, коли я повернувся до Києва зі Сходу. Знайшов я того побратима аж під Волновахою. Він служив тоді в батальйоні «Київ-2». Під час однієї з ротацій він з’їздив і відкопав «патріотівські святині», а потім передав їх мені вже в Києві. Отже, під  землею хоругва пролежала два роки, з зими 2011/2012 по кінець осені 2014 рік. Тепер вона зберігається в центральному офісі «Національного корпусу». Сподіваюся, що колись здамо до історичного музею.

Дехто зі «старих» азовців за цю історію навіть зве мене «генеральним хорунжим». Доречі, саме з історії розпочинається один з наших військово-волонтерських проектів — хорунжа служба. У 2015-му ми вперше започаткували навчальний курс для офіцерів по роботі з особовим складом. Така собі школа націоналістичних політруків. Саме їх ми і назвали хорунжими. Адже їх головна задача — берегти честь підрозділу і її матеріальне втілення — бойовий прапор. На відміну від радянських аналогів наші хорунжі — не штабні, а бойові офіцери. Вони завжди мають бути в місці дислокації свого підрозділу. Доречі такий інститут хорунжих запроваджено не тільки в «Азові». З 2017-го хорунжі є і в добровольчій роті «Схід», там донедавна комадиром був колишній «азовець». Ветерани і волонтери «Азову» запровадили хорунжу службу і в громадських структурах. Є хорунжі у Юнацькому Корпусі і в Національних Дружинах. Вічно живим символом хорунжих відтепер є Дмитро Пругло, позивний «Круглий». Цього літа він загинув у бою на Світлодарці. До останнього подиху він був зі своїм підрозділом.  Його ховали з шевроном «Азову», його рідної 3-ї сотні і хорунжими відзнаками. Тож, у кращому світі відтепер також є хорунжий.

— Пам’ятаєш той день, коли вирішив піти на війну? Як на це відреагували твої рідні?

— У мене не було такого дня. Моя війна розпочалася задовго до революції. А тоді, коли війна стала вже регулярною, я не сидів в окопах, а був вже штабним працівником. Можу сказати, що на війну я пішов ще взимку 2011/2012, після того як Андрія Білецького ув’язнили. Звідти він передав нам повідомлення, що наступними затриманими будуть я та «Гал» – Данило, молодший брат Ігоря Михайленка, позивний «Черкас». Ігор на той час також уже був політв’язнем і його планували зламати, ув’язнивши брата. Згодом Ігор був другим командиром полку «Азов», а сьогодні командує Національними Дружинами. А його брат Данило до сих пір служить в полку. Тоді ж Андрій дав нам з Данилом наказ «переходити у підпілля». Таким чином, підпілля у мене плавно перетекло у Майдан, Майдан – у партизанку навесні 2014-го, а партизанка – у воєнну кампанію літа-осені 2014-го. Батьки та дружина були щасливі, що я тоді перейшов у підпілля, а не потрапив у в’язницю. Тож, альтернатив участі у війні у мене просто не було. І моя родина розуміла це.

— Тобто сім’я була готова до такого розвитку.

— Так. В мене ще була надзвичайно цікава історія, коли я дружину фактично викрадав з пологового будинку. Я ж був у всеукраїнському розшуку, і мене хотіли затримати при спілкуванні з дружиною. Вона на той момент була вагітна та жила у своїх батьків. Я знав таємну доріжку через городи, зустрівся із нею та домовився, що вона забере (практично викраде) свої документи з жіночої консультації, а я в цей час підшукаю інше місто для пологів. Одного прекрасного дня я таким чином «вкрав» дружину (сміється) та відвіз її у Полтаву, де попередньо ми зняли квартиру. Так моя перша донька народилася в підпіллі. І моя дружина разом зі мною жила у підпіллі та порахувала, що ми за 2 роки 13 разів переїжджали з місця на місце.

— Цікаво, що Організація існувала навіть тоді, коли лідери були «зв’язані по руках».

— Фішка нашого формування в тому, що наш кістяк сформувався задовго до революційних подій. У нас вже тоді була структура і ми навіть у найскладніші часи зберігали постійний зв’язок. Організацію добряче «побило» репресіями, але у 2014-му ми дуже швидко відродилися й перезавантажилися. На Майдані ми розуміли, що в нас було недостатньо сил, щоб взяти владу в свої руки, тож поставили собі задачу мінімум – визволити політв’язнів. І з цим ми впоралися. Причому, Андрій Білецький як і належить командиру він поставив умову, що вийде тільки тоді, коли звільнять всіх наших побратимів. Так і трапилося. Він переступив поріг тюрми останнім з політв’язнів.

Тоді ж перед нами постала нова задача — не допустити захоплення нашого рідного Харкова. Після звільнення з в’язниці Андрій одразу ж поїхав у захоплену майданівцями облдержадміністрацію, а не додому. За три дні він зібрав в місті близько 200 людей. Я і ще кілька хлопців поїхали на Київський майдані і привезли звідти ще сотню. Вогнепальної зброї в нас тоді ще не було. Але ми приїхали такою загрозливою бандою зі щитами, із шоломами й палками, перемотаними ізолентою, із ланцюгами – майданівська класика! Для Харкова тоді це було в новинку. На той момент це була незвична подія, можна сказати, то був перший майданівський бойовий флешмоб на Сході. Зібралися в ОДА. Буквально за півкілометра був «ватний» бійцівський клуб «Оплот», фактично штаб сепаратистів. Ми отримали інформацію, що на наступний день планується ввіз великої партії «вати» з Росії в наше місто. Одним з польових командирів у них був тоді ще нікому невідомий «Моторола» (згодом будемо зустрічатися з ним і на Римарській, і в Іловайську і в Широкиному). Вони планували 1 березня 2014-го взяти Харків. ОДА була для нас невигідною позицією, тому ми вирішили зайняти найбільш зручний для нас клуб «Оплот», що й зробили достатньо швидко. Сепари неочікувано швидко втекли, безцільно стрельнувши в наш бік кілька разів. В «Оплоті» наших засіло десь під 50 чоловік, а ми з Андрієм та невеликою групою людей перемістилися в ОДА для того, щоб налаштувати  координацію з майданівцями всередині. Там була достатньо еклектична публіка, а організації ніякої фактично не було.

Наступний день був мабуть найнебезпечнішим у моєму житті. Доречі, мій побратим «Черкас», який війну, на відміну від мене, пройшов не в штабі, а на полі, також називав 1 березня 2014-го найнебезпечнішим днем і свого життя.

Зранку ми організували нараду активістів. Андрія було представлено як керівника «Правого Сектору — Схід» (про це він домовився з Ярошем телефоном), а я за рекомендацією Андрія став керівником «Правого Сектору»-Харків. І от прокерував я мабуть хвилин з двадцять, як забігають двоє хлопців (сьогодні це доречі відомі блогери – брати Яковлеви) і кажуть: «поки ви тут собі посади вигадували, нас штурмувати почали!»

— А хоч якась зброя у вас була?

— Зі зброї в нас був лише один травматичний пістолет у «Черкаса». Нападаючих було просто неміряно: увесь центр міста був заповнений автобусами із російськими номерами. Ми вибігли у головний хол ОДА і в нас полетіли якісь газові гранати. Кільком людям одразу ж стало погано, їх почало вивертати прямо на сходах. «Черкаса» ранило в руку уламком бруківки, що закидали ззовні. Йому розрізало вену на руці і кров заструміла фонтаном. Я вихопив його пістолет, випорожнив його у обличчя кількох типів, що лізли на нас через розбите вікно. Однак ті 8 пострілів, не особливо покращили наше становище. Для того, щоб «Черкаса» змогли перев’язати нам з ним доведося завалити сейфом вікно у медпункті.

Коли до нас приєднався Андрій, ми вирішили спробували досвід з київського Майдану, коли штурм «Беркутом» КМДА був зупинений брандспойтом. Ми залетіли на другий поверх, дістали брандспойт, викинули його з вікна, хоп – а води нема! Мабуть її вже перекрили на захоплених нижніх поверхах. Покинути будівлю, як ми зрозуміли, не було ніяких шансів, стрибати з вікон не було сенсу. У прочинене вікно ми наче бачили кадри з фільма «Володар Перснів». Там ніби вирувала площа орків. Ватніки виглядади приблизно так само. Ми зібралися на другому поверсі, з усіх боків огородилися щитами. Наперед вибіг герой ютубу «Топаз» із пропозицією здатися йому. Але хтось кинув в нього дрючка і він знову заховався в натовп. В натовпі були «афганці», які намагалися встановити мир – вони домовлялися із «ватою», і ми здалися міліції, яку вони підтягнули з собою. Нас почали виводити. Андрій вирішив зімпровізувати — схопив якогось «ватника» без георгієвської стрічки і з криком «Ах ти ж укроп!» дав йому в пику. Люди навколо почали битися між собою, а в цей час Андрій просто зник у натовпі.

Мене, «Черкаса» і «Галайду» (зараз служить у роті «Схід») з заломленими вивели на сходи ОДА. З натовпу почулися крики «На коліна!». Ми схопилися один за одного і не дали нас розірвати і принципово не стали на коліна. У нас полетіли палиці й бруківка. Це був дуже неприємний момент, бо ми знаходилися серед повністю неадекватного натовпу якихось люмпенів. Але завдяки тому, що ми трималися на ногах, зберегли собі здоров’я, а може й життя. Якщо не встаєш на коліна, це викликає злість, але не бажання тебе добити. Харківська міліція, через відсутність грошового стимулу до роботи, не знала, що з нами робити, тому на краю площі просто опитали нас і відпустили. Тут можна подякувати харківським сепаратистам, які за чутками розікрали гроші, що прийшли із Москви на підкуп міліції.

Андрію також вдалося практично неушкодженим вибратися з ОДА. Він зняв хлопців з «Оплоту» і ми ретирувалися з Харкова. Дісталися закинутого піонерського табору під Полтавою, і там почав формуватися наш партизанський загін. На той час в нас вже з’явилася пару одиниць мисливської зброя. Після кількох днів самоорганізації було вирішено повернутися у Харків. І перше, що ми зробили — це віджали назад свій старий офіс у «Просвіті» на вулиці Римарській. Тепер ми вже розуміли, що ми партизани.

— А коли назва з’явилася?

— Набагато пізніше, та й чорна форма також була пізніше. У Харкові на той момент була повна плутанина: в ОДА під російським прапором сиділа «ватна вата», під нею сидів Антимайдан — ще більш неадекватна «вата», десь у півкілометра від них ми, партизанський загін українських націоналістів,через Інтернет майже офіційно оголошував мобілізацію та приймав людей. А ще через 500 метрів від нас сидів Кернес та робив вигляд, що міськрада працює, а в місті нічого не відбувається. Українська міліція не знала на чию сторону стати, СБУ не розуміло, чи варто взагалі щось робити, і продовжувався весь цей сюрреалізм майже місяць. На Римарській ми зробили свою фортецю: завезли туди купу мішків із піском, позакладали всі вікна, понабирали туди мисливської зброї, зробили імпровізовану кухню, де нам готували їжу дівчата-волонтери. Я став керівником цього партизанського штабу, організував мобілізацію добровольців. Ми навіть започаткували власний документообіг.

А одного «прекрасного» дня ми дізналися, що нас сьогодні почнуть штурмувати. У нас були свої вуха у таборів Антимайдану. Додатково туди поїхав «Рембо» (наприкінці 2014-го воював у ДУК під позивним «Рем»). Але у нього щось не заладилося, і штурм почався раніше, ніж ми розраховували. У нашому приміщенні знаходилося близько 30 людей, більшість з яких прийшли мобілізуватися, і ми їх бачили вперше. А частина наших побратимів не змогла потрапити всередину. Наприклад, «Черкас» засів на верхньому поверсі в будівлі напроти і став нашими «зовнішніми вухами» у цьому нашому першому бої. Головне, що серед людей всередині була чергова зміна — хлопці, які знали, знали, що робити. Андрій попередньо чітко розподілив обов’язки і я розписав графік чергувань. Тож в приміщенні постійно перебувало півтора десятки підготовлених людей. І кожен з них був на своєму місці. Ми забарикадувалися та дали потужну відсіч. В результаті зовні «Черкас» нарахував 8 трупів зі сторони «вати». Хоча за офіційними даними вбитих було лише 2. Потім ходили чутки, що в ту ніч ми постріляли росіян і їх загибель ніхто не афішував. А ми обійшлися без втрат. Такого ще не було: зазвичай втрати були зі сторони українців. А в той день, ми вперше завдали відчутного удару. Вперше загинули росіяни.

На переговори до нас присилали парламентерами Кернеса та керівника місцевої міліції. Патрони закінчувалися, і нам треба було якось виходити із ситуації. Ми намагалися висунути свої умови, але вранці довелося скласти зброю, але не перед сепаратистами, а перед формально українською міліцією. Нас розвезли по харківських райвідділах, а Андрія та «Рембо» (яких назвали головними організаторами) – допитували в СБУ. І слава Богу, бо СБУ виявилося настільки недієздатним, що хлопці попросилися в туалет і тупо втекли звідти. Не виключено, звісно, що втекти їм дали, але навіть це не «відбілить» Службу.

У нас було все не настільки весело – нас покидали у різні райвідділи і вже по-різному стали спілкуватися. Кільком хлопцям сильно порозбивали обличчя. Нам дуже пощастило, що Андрію вдалося так втекти, бо потім він організував і наше звільнення.

— Після цього ви передислокувались у Київ?

— Не зовсім, був ще один етап. Із в’язниці нас теж цікаво визволяли. Андрій зібрав у Києві хлопців із «Правого Сектору» з серйознішею зброєю та приїхав до харківського міськвідділу. Він виставив ультиматум, щоб нас перевели на суд у Полтаву. А там вже нас як героїв випустили. Після цього ми ще деякий час дислокувались у тому самому піонерському таборі, періодично влаштовуючи «наїзди» на харківську «вату». Потім Андрій дізнався, що на Майдані стоїть напівпорожня будівля – готель «Козацький», в якому ми і вирішили зробити свій всеукраїнський штаб. Нас тоді ще було близько сотні. Я поступово перетворювався з начальника штаба в керівника тренувально-мобілізаційного центру. Звідти були і наші рейди. Тоді ми вже стали «Чорним Корпусом», з’явилась перша чорна форма. До речі, чорна – не тому, що викликає жах, а тому, що найдешевша. Харківські ультрас, надихнувшись нашим протистоянням на Римарській, почали встановлювати порядок у місті. Тож коли ми востаннє приїхали в Харків як «чорні чоловічки» в місті вже відбувся ідейний перелом. Це було 1 травня 2014-го. Нас приїхало два автобуси та кілька легковиків. «Ватники», які на «пєрвомай» знову обіцяли захопити місто просто розбіглися і з того дня перейшли в підпілля. Тоді ми поставили собі нову ціль – відновити український контроль над Маріуполем, щоб не дати утворитися суходільному коридору між анексованим Кримом і окупованою частиною Донбасу. Ми поїхали туди вже у співпраці з МВС. Міліція тоді була абсолютно небоєздатна: були окремі люди на щось здатні, але сама система не працювала. Уявіть собі: нелегальне збройне формування пропонує свою допомогу цілому Міністерству внутрішніх справ, для того, щоб їх міськвідділ не захопили терористи. Це щось нереальне! Але так було. І ми поїхали туди не за державні кошти. І без державного озброєння. Я тоді залився в Києві. Моєю задачею було сформувати новий загін, адже не було зрозуміло чи повернуться хлопці взагалі. Але хлопці з Маріуполя повернулися. І повернулися переможцями. Треба відзначити, що зі зброєю у нас і тоді були великі проблеми – весь наш мисливський інвентар залишився на Римарській. У нас було кілька дробовиків та карабінів. І все. Ну з вогнепального все. Ми купили арматуру, порізали її на рівні шматки, пофарбували в чорний колір і зробили ізолентами ручки.  Жартівливо ми почали називали себе «арматурні війська України». Ці люди в чорному з однаковими чорними палицями викликали непорозуміння та водночас страх. І саме «арматурні війська» тоді врятували Маріупольський міськвідділ. Декілька «ватників» отримали по голові, і всі швидко заспокоїлись. І тоді ж у наш полон потрапив перший «міністр оборони ДНР» разом з усім своїм «міністерством». Він спробував влаштувати засідку. Серйозну таку, з кулеметом. Просто дивом якимось з того кулемета було розстріляно наш автобус з людьми всередині, але поранений виявився тільки один – водій з Василькова, якого найняли довезти хлопців у Марік. «Чорні чоловічки» виявилися вправнішими за все сепарське «міноборони». Тоді ж на паперах ми перетворилися з нелегального збройного формування у добровольчий батальйон «Азов».

— Що для тебе взагалі означає полк «Азов»?

— Це шлях у майбутнє. До того ж, не мій особистий, а шлях наш – загальнонаціональний. Такий собі авангард, за прикладом якого має йти вся країна. А для кожного з нас особисто «Азов» став тим, що змінило і нашу долю, і долю України. Те, що ми визволили Маріуполь та залишили його у складі України, реально вже змінило історію. Це не дало утворити коридор між Кримом і Донбасом, унеможливило появу «великої новоросії» від Харкова до Одеси.

— Ви повернулися з гарячої стадії війни в Київ, а тут багатьом людям взагалі пофіг, що ви там робили, що це за «Азов». Як ти до цього ставишся?

— Звісно негативно! Але тут не можна вимагати від людей того, чого вони не здатні зрозуміти. Взагалі, націоналіст має ставитись до простих людей не зі зневагою, як часто намагаються нав’язати ЗМІ, а із поблажливістю. До народу треба ставитися як до дітей – вони не здатні зрозуміти багатьох речей. Тому не варто особливо звертати увагу на думку більшості. Більшості треба прививати думку. Може комусь це може здатися жахливим, але так є. Якщо не прив’ємо цю думку ми, прив’є хтось інший. Я принциповий противник загального виборчого права і вважаю, що право голосу варто здобувати, воно не має виникати з самого тільки факту народження. Громадянство має бути заслуженим (таким, яке треба здобути) і відповідальним (таким, яке можна втратити). Голосувати мають не всі. І тут мова не тільки про військових. Уявіть собі в сучасній системі голос академіка і голос алкоголіка – рівні. А зважаючи на те, що академіків одиниці, а алкоголіків – мільйони, то саме алкаші впливають на майбутнє наших дітей набагато більше, ніж науковці. І цю систему треба міняти. Але це тема окремої розмови. По поверненню до Києва, однією з моїх цілей стало донесення до ширшого загалу думок, потрібних для будівництва майбутнього України. Саме тому я серед засновників багатьох освітніх проектів. Ми з побратимами заснували перше добровольче видавництво «Орієнтир». Поставили за мету передусім публікацію спогадів наших побратимів. Серед того, що ми видали – збірки спогадів «Визволення Маріуполя» та «Широкінська операція», а також «День провокатора» — це мемуари учасників Першогрудневого повстання – того, з чого власне почалась наша Революція Гідності. У своїх творах ми опонуємо не тільки «ватній» проросійськості, але і такому собі «недоукраїнству».

— Якщо б ти зараз зустрів екс-головнокомандуючого Порошенка, що б йому сказав?

— Про що з ним говорити? Навіщо витрачати час на розмови з тим, чия мотивація й так зрозуміла? Немає про що говорити з людиною, яка була головнокомандувачем під час війни і водночас обкрадала армію.

— А що тебе найбільше вразило на війні?

— Ще під час революції на Майдані мене вразило таке собі ірраціональне піднесення – це те, що люди, які йдуть на революцію чи війну добровольцями, мають таку колосальну енергію, і часто ця енергія запалює сторонніх людей, які взагалі до цього були «овочами». Я особисто знаю справжніх героїв, які до цього були звичайними людьми.

— А найпам’ятніший день на війні для тебе який?

— Один конкретний день назвати складно. Найсильніше враження у мене було від поховань. Поховання було частиною моєї роботи на війні. Якось Андрій мені сказав: «Ти — керівник кадрової служби, тому ти відповідаєш за кадри від прийняття до їх відправлення». Тому коли я побудував вже повноцінну систему мобілізації і передав її своїм помічникам, на мене почали звалюватися гнітючі моменти – це зв’язок із родичами загиблих. Я спілкувався з тими, кому казав про загибель близьких людей. Усі тіла влітку 2014-го приймав я, влаштовував їх у морги, домовлявся про їх відправку та організацію поховань. Та ще й позивний у мене виявився підходящим – «Крук». Я отримав його ще задовго до революції і війни. Просто за зовнішність – чорнявий з поламаним носом. А тут він виявився як ніколи доречним.

Щорічно восени в полку відзначають День Мертвих: на полі мечі (пустир з вкопаними в землю трьома кількаметровими дерев’яними мечами перед головною базою «Азова») шикується стрій, в нічній темряві йде перекличка, запалюється смолоскип, чується позивний загиблого і відповідь «У строю!» як знак відвічної полкової служби наших побратимів.

Значну частину полкових ритуалів, в тому числі «азовський салют» (віддання честі притисканням кулака до грудей) і гуртове читання молитви українського націоналіста, розробив і запровадив я ще навесні 2014-го, в часи «чорних чоловічків».

— Кажуть, що війна все спише. Що можна пробачити солдату, а що – ні?

— Солдатові не варто пробачати недисциплінованості. А командирам не можна пробачати потурання. Саме тому ніхто не може нам закинути мародерку, тому що наші солдати трималися дисципліни, а командири не попускали її. Треба постійного доводити до своїх підлеглих, з якою метою вони прийшли на війну: забезпечити перемогу та майбутнє наше й наших дітей. І треба постійно бути для них прикладом. Без особистого прикладу не буде ніякої дисципліни.

— Як, на твою думку, закінчиться війна?

— Нашою перемогою. Тільки питання — коли і якою ціною.

— Це буде дипломатичний чи військовий шлях?

— Це може бути тільки військовий або військово-дипломатичний шлях, чисто дипломатичним шляхом ми йшли всі ці 5 років, і нічого хорошого з цього не вийшло. Через дипломатичний шлях нам довелося проводити Широкинську операцію. За Першими Мінськими домовленостями Широкине мало стати демілітаризованою зоною і українські війська звідти вийшли, а сепари одразу ж зайшли і обстріляли з артилерії Маріуполь. Жертвами були саме цивільні. Після цього «Азов» не міг не захопити Широкине, адже від цього залежала доля стратегічно важливого півмільйонного Маріуполя. Як на мене, найкращий з прикладів для нас, — це так званий хорватський сценарій. У 1990-х частину хорватських земель захопили серби. Хорвати кілька років вичікували і готували власну армію, а в слушний момент провели блискавичні визвольні операції. Нажаль попередні 5 років власну армію ми готували лише до оборони, а треба готувати до визвольного наступу. Іншого шляху до перемоги просто немає.

—  Є щось таке, чого ти боїшся?

— Боюсь того, що ми програємо. Тому що програємо ми не своє майбутнє, а майбутнє своїх дітей. Більше боятися нема чого.

— Чи є в тебе найзапекліший ворог? Що б ти зробив при зустрічі з ним?

— У мене немає конкретного персоніфікованого ворога. Мій найзапекліший ворог – це ворожа система. Все моє життя — уже зустріч з ним, і я вже 15 років роблю все для того, щоб його повалити.

— Коли ти востаннє плакав?

— Не пам’ятаю. Мабуть, в дитинстві. А, ні, згадав! Коли після перелому робив операцію на носі, якось поперли сльози. А так, щоб свідомо – ні.

— Що для тебе в людях найвартнісніше?

— Цілеспрямованість. Щоб людина розуміла, чого вона хоче у житті і йшла до цього.

— Чого ти ніколи не пробачиш, навіть рідним?

— Не зможу пробачити вихід з нашої національної спільноти, деукраїнізації. Це зрада майбутнього. Мова не про мову чи вишиванку. Це дещо глибше.

— Як давно та з якої причини ти бився?

— Мабуть під час розгонів «ватних» мітингів у 2015-му році. А взагалі я людина не конфліктна, навіть з побутових причин ніколи не конфліктую. Я конфліктую тільки з причин ідейних.  Але тоді конфліктую запекло.

— Що для тебе гроші?

— Гроші – це засіб. Інструмент. Не більше, втім нажаль і не менше.

— А якби їх у тебе було дуже багато?

— Я б таку систему побудував, яка б захопила світ (сміється). Уявіть собі Український Світ заміть рускава міра. А якщо чесно – зробив би Україну космічною державою. Лише так можна забезпечити майбутнє новим поколінням українців. Майбутнє людства за межами Землі. Це розуміють американці, китайців, індуси. Нажаль це не розуміють українці.

— В першу чергу витратив би на армію?

— Не тільки. На кілька речей: армія, економіка, інформаційна політика і обов’язково наука. Без цього в космос не полетимо та й на Землі нічого не здобудемо.

— А що для тебе нагороди?

— Те, що може довести дітям, що їх батько не дарма витратив життя.

— Чи часто користуєшся нецензурною лексикою?

— Постійно. Я вважаю, що нецензурна лексика часто дозволяє більш доступно пояснити людям важливі речі і додає додаткове емоційне навантаження, яке сприяє розумінню. Але це не означає, що я не володію літературною мовою. Взагалі я досить утилітарно відношуся до мови – це передусім засіб донести інформацію.

— У вільний час чим займаєшся?

— Читаю і пишу.

— Улюблена книга?

— Український роман-біблія «Холодний яр». В літературному плані не знаю, що може її перевершити.

—  А яка пісня найбільше подобається?

— Я взагалі не меломан. Але я великий фанат гімна ОУН, особливо у виконанні Зоряни Коновалець.

— А фільм?

— Полюбляю епічні речі, наприклад, є такий іспанський фільм «Капітан Алатрісте», він дуже класно передає мотивацію солдата. І є того ж режисера фільм «Золото» про іспанських конкістадорів, також захопливий та що найголовніше – реалістичний. Ще я фанат Мела Гібсона не стільки як актора, скільки як режисера. Його «Апокаліпсис» дуже круто передає, як моральний занепад цивілізації. Але все це я думаю було передбачувано, а от чим мабуть здивую, то це радянський фільм «Офіцери». Він надзвичайно влучно передає сенс життя військового. Кращого фільму про те, як має думати офіцер складно уявити. Не зважаючи не те, що цей фільм радянський і чорно-білий я б рекомендував саме його майбутнім командирам.

— Як ти розумієш слово «націоналіст»?

— Це той, хто творить майбутнє нації.

— У тебе багато друзів?

— Так. Тому що весь наш Азовський рух – це в тій чи іншій мірі мої друзі. Зі значною частиною цих людей я дружу і співпрацюю більше 10 років. Для мене дружба – це рух в одному напрямку та взаємодопомога на цьому шляху.

— В чому твій сенс життя?

— У такому здобутті безсмертя через своїх дітей і пам’ять про тебе.

— Як ти визначаєш для себе слово «любов»?

— Любов – це природнє почуття свого.

— Яке значення для тебе має сім’я?

— Сім’я – це те, заради чого я роблю все. Але моя сім’я ніколи не житиме у вакуумі. Для того, щоб жила нормально моя сім’я, потрібно, щоб сім’ї навколо і наша велика національна родина також жили добре. Без взаємодії між нами не буде щастя. Мої діти не будуть щасливі серед нещасливих однолітків.

— Озираючись назад, ти щось хотів би змінити?

— Так, але це речі не глобальні, а технічні, які допомогли б нам здобути перемогу.

— Про що ти мрієш?

— Про перемогу у нашому геополітичному протистоянні. Щоб Україна могла стати не об’єктом геополітики, а суб’єктом.

— Ти щаслива людина?

— Так. Я бачу ціль і бачу перешкоди і, відповідно, готуюся їх долати. У мене є ціль у житті, і я йду до неї.

Ігор Поліщук,
Аліса Тітова,
Олексій Суворов.

Фото на обкладинці — Аня Суворова.

Оперативная полиграфия на Оболони