Головна Новини Азов

Катерина Калюжна розповідає про те, як до останнього не хотіла виїжджати з Маріуполя

Молода мама маленького синочка Катерина Калюжна розповідає про те, як до останнього не хотіла виїжджати з Маріуполя і досі вірить, що зможе повернутися назад:

Полк Азов

“Ще 23 лютого я і не думала, що росія так цинічно увірветься в нашу країну. Ми з родиною планували, як проведемо вихідні. Звичайно, вже тоді було ясно, що ситуація досить неспокійна, але те, що близько 5-ої ранку наступного дня майже по всій країні почнуть лунати вибухи, я геть не очікувала.

В той день ранок почався не з кави. Мені зателефонувала подруга, яка з родиною була в Одесі і сказала, що в країні почалася війна. За декілька хвилин надійшло повідомлення від сестри чоловіка з Дніпра з подібною ж інформацією. В той же момент чоловіка підняли по тривозі на роботу.
Майже весь день я не випускала з рук телефон. Постійно моніторила новини, спілкувалася з друзями та знайомими з усіх куточків України. Було дуже важко усвідомити, що в країні війна. На той момент був страх, ненависть, віра та надія.

У нас була можливість евакуюватися в перші дні. Але ми з чоловіком прийняли тверде рішення залишитися в місті Марії. Відчували, що тут ми будемо потрібними, зможемо зробити все, що в наших силах.

Майже кожен день був схожим. Обстріли були постійними, ми жили без комунікацій та зв’язку. З дитиною сиділи спочатку в коридорі, потім — в підвалі.
Попри страх, віра в наших захисників не покидала ні на мить. Я й досі впевнена, що ми вистоїмо і обов’язково повернемося в український Маріуполь.
Ми дуже зблизилися з сусідами. Разом розпалювали багаття, пиляли дрова, готували, їли, сміялися і плакали, ховалися під час обстрілів, вірили і молилися. Навіть пообіцяли, що обов’язково після перемоги всі зберемося в нашому дворі, запалимо вогонь миру і влаштуємо справжнє свято.

Найбільше мене шокувало, як по-звірячому російські військові розстрілювали житлові будинку. Вони ж прекрасно знали, що там живуть мирні люди. Ми жили на проспекті Будівельників і з вікна бачили, як снаряди влітали в квартири, як за декілька діб вигорав будинок. В нашій окрузі наш будинок був ледь не єдиним, куди снаряд все-таки не влучив.

Десятирічний син куми дуже боявся вибухів. Майже весь час він проводив в коридорі — там він почувався безпечніше. Коли вночі ми вкладали дітей спати, він казав: “Не буду роздягатися. На вулиці війна, а я без штанців”. Мій син ще маленький і, дякувати Богові, не розумів, що відбувається.

15 березня був перший ранок, коли люди не вийшли на вулицю готувати їжу. Обстріли були настільки сильними і близькими, що побороти страх вже не вдавалося навіть міцним горішкам.

Тільки-но я погодувала сина, почалися чергові обстріли десь біля дому. На здивування, зв’язок, якого не було дуже давно, запрацював. Київстар зловив в кухні, і на телефон пробилася подруга з Києва. Я розмовляла з нею, стоячи неподалік від вікна. Почали бити з “Градів”. Я їх побачила — і за секунду я штовхнула сина і впала разом з ним на підлогу. Летіло скло, а ми проповзли в коридор.

Годину син сидів на руках і не ворушився. А я дивилася в одну точку і молилася. Мені не було страшно. В голові пролетіла думка, що це кінець. Але роздуми перервав чоловік. Він приїхав з роботи, спустився в підвал і видохнув: “Живі. А тепер швидко піднімайтеся в квартиру. Ми їдемо”. Куди — я не знала. Мені було байдуже. Я знала одне: це пекло скоро закінчиться.

Коли ми виїжджали, я не могла впізнати Маріуполь. Навкруги — вогонь, скло, розруха і тіла мирний, ні в чому не винуватих мирних людей. На виїзді в Приморському районі я побачила картину, яка і досі стоїть у мене перед очима: розбита приватна домівка біля якої тіла двох людей, накриті простирадлом, та собака. А поруч — чоловік, який копає могилу, де за декілька хвилин їх поховає.

Коли ми виїхали з Маріуполя і у нас зловив інтернет, в мережі ми побачили будинок моєї мами і бабусі. Фото, де видно, як в нього влучив снаряд, облетіло перші шпальти багатьох іноземних ЗМІ. Як виявилося згодом, за декілька днів до цього ми забрали маму, бабусю та двох їхніх котів до нас. Я навіть боюся уявити, що було б з ними, якби вони там лишилися.

Я досі не можу усвідомити, що Маріуполь перетворився на місто-примару. Просто не вкладається це в голові. Щодня бачу фото розбитого міста і плачу. Росіяни вже вдруге забрали мою домівку. Вперше — в 2014 році в Макіївці (Донецька область), вдруге — зараз в Маріуполі.
Мені навіть важко уявити, як зараз виживають люди, які залишилися в Маріуполі. Постійні обстріли, немає їжі, води, засобів гігієни. Це нереально страшно.

Проте я щиро вірю в нашу перемогу, в кожного воїна, в кожного волонтера, в кожного свідомого громадянина України, в світову спільноту. Маріуполь, як і всі інші міста, які постраждали внаслідок росіян, ми відбудуємо. Але ніколи не пробачимо!”

Автор:Катерина Калюжна

АЗОВ – Маріуполь

Джерело

<<Данило, 10 клас, місто Київ
>>Із блокадного Маріуполя. Історії бійця @diplomat4308 з полку “АЗОВ”