Як тримається Україна?
Як військовий (хоч ніколи не планував ставати ним) я іноді ставлю собі це питання. Знаючи трішки більше, ніж деякі політики та «псевдорадники-клоуни» в процедурі прийняття рішень військової верхівки нашої країни, це питання стає все частіше і частіше. Армія тримається на максимум 10ти відсотках ентузіастів… ні, на 10ти відсотках богів війни. Це молодші командири , це солдати та сержанти. Ті речі, які вони роблять, неймовірні. Тому дехто (скоріш за все весь генералітет та політики) і вважає, що неможливо провести деблокаду.
Логічним для себе я вивів те, що деблокада як військова операція більш ніж можлива, але є пару “але”. Напочатку повномасштабного наступу: не знаю насправді, як розташовувалися всі збройні сили, та питання Херсону, Бердянську, Мелітополя і інших міст, в які противник зайшов без бою – дуже болюче для мене.
Проте, навіть за наявності такої фатальної помилки, Бердянськ можна було б легко врятувати ще десь протягом днів так 5 -7. І, перше “але” – це те, що на початку ніхто навіть не цікавився питаннями Бердянська та Маріуполя.
О’кей, два тижні очікувань та сподівань, що десь там в «голові» є мозок і вони все пютримають під контролем нічого не дав. І, по всім канонам, старший начальник, який повинен підтримувати- мовчав.
З оточення ми підняли інформаційне досить логічне питання: «Що по деблокаді, хлопці?», на що отримали формальну відповідь по типу: «Ой, а ви там? Живі? Ну ок, красавци, зараз все буде, щас, щас…». Це є друге “але” – коли деблокада була також реальна, втім трішки проблемніша.
В цей час почались політичні баталії у виконанні довбаного виблядка – типу «Ой, це неможливо, хлопці молодці, але заспокойтесь». Хоч пізніше ,звичайно, всі побачили Бучу, але питання до дегенерата, який постив пряники та заспокоював, що все під контролем, в той час, коли вбивали та гвалтували цивільне населення, ніхто так і не ставив. Це досить напрягає, проте головні в цій справі військовики, котрі знову-таки розповідали: «Ну так, щось будем планувати, зараз, тримайтесь».
І знов нічого.
О’кей, нема питань, ось вам пропозиція, оформлена графічно, офіційно, зі всіма формальностями та навіть пропозиціями командування даної операції, з досвіду знайомств в бойових діях.Час іде, а відповідь – не дослівно, проте поміж рядків: «Ой, парні, ви там красавци, але нам видніше».
В цей момент противник вже побудував оборону в напрямку Запоріжжя, визначив планові цілі на основних напрямках, виставив мінні загородження, налаштував систему вогню та спостережних постів. Чи важко в таких умовах провести операцію деблокади – так , чи неможливо це – ні.
І є питання, на яке я не зміг собі відповісти: чи є в Україні генерал, який зможе провести таку загальновійськову операцію? Думав, що так, проте зараз сумніваюсь.
Впевнений, що є безліч молодших командирів, які б спланували це та провели, які знають, що керування на полі бою іноді відходить від системи і треба приймати ручне керування.
Вони знають що зробити, щоб після малих втрат особовий склад не побіг з поля бою. Але…, але. Але я, нажаль, не дивлячись на свою не досить велику посаду, знаю як планувалась оборона Маріуполя, знаю як планувались операції в зоні ООС командуванням.
Я особисто із командиром полку та своїми офіцерами оперативного відділу неодноразово писав накази та розробляв плани операцій, які потім спускались нам «зверху» підписані «командуючими».
Багато з нас це бачили неодноразово і зараз ми маємо ну… прикольних генералів: кожен з них іноді співчуває, проте не може нічого зробити. Це коли під час планування оборони Маріуполя тобі не додали жодного, повторюю – ЖОДНОГО патрона та снаряду.
Або коли , нікому не сказав старший начальник під грифом «секретно» забрав в іншу частину після ремонту з заводу наших 4 міномета, 4 ЗУ 23-2, 1 СПГ і інше озброєння, котре, звичайно, дало б нам можливість знищити більше ворожих ББМ – ми, звісно, випадково дізнались про це перед самим початком наступу, проте нам так нічого і не повернули.
Коли заступник одного з командуючих після першого обстрілу кинув штаб і весь особовий склад зі словами «нам піздець».
Коли нам не сказали, що міста навколо нас вже зайняв противник, а ми відправляли групу, впевнені що там ще досі стоять суміжні сили , і тільки професіоналізм наших солдат та офіцерів – вивів їх з під обстілу та засади з одним легким 300.
Коли ми поспіхом забирали покинуте старшим начальником на складах бк та озброєння, а 25-річні хлопці з гаубичного дивізіону за день навчились стріляти з БМ-21, який просто кинув старший начальник.
Коли один з командуючих також, в той час, коли його набрали із запитом на підтримку сказав – «нам пізда» і поклав слухавку, а через тиждень йому дали героя України. Коли тобі 28 і ти пояснюєш двом полковникам, що блядь це війна , нехуй нити – вперед в окопи, а вони зі своєю вислугою, погонами стоять мямлять як фіг зна що. Коли норм генерал – це той, хто усвідомлює свою неспрможність керувати і хоча б не заважає, або питає як допомогти.
Це все досить неможливо, проте так воно і є, це реалії. Звідки в них така самовпевненість, я не знаю. В них навіть сміливості немає сказати: «Хлопці, ну вам потрібно загинути за Україну, бо чим довше ви протримаєтесь – тим більше шансів у України на перемогу, прийде більше ресурсів, озброєння та встигнемо провести злагодження », – ні, це з розряду кухарів, які годують “сніданками”, повторюючи “завтра, завтра, завтра”.
Не впевнений, що буде можливість написати книгу, хоч кожен Азовець вже може написати декілька томів. Проте, нажаль, зараз, в стані війни, не можу, хоч і дуже хочу, озвучити список всіх підарасів, винних в цих помилках.
До чого ж я пишу це все? Тому, що з них вже роблять героїв, нагороджують орденами і потім будуть розповідати, що завдяки спланованим заходам ми виграли війну.
Ні, Україна обов’язково переможе, проте завдяки невеликій кількості хоробрих воїнів, молодших командирів, офіцерів та сержантів, які, не дивлячись на те, що керівництво сидить з завищеним чсв та вважає себе богами стратегії, просто самі роблять неможливе.
З першого дня наступу обороною Маріуполя керував тільки Командир полку Азов і ніхто інший, незважаючи на те, що по керівним документам це мали робити інші люди, вищі за військовим званням , також отримавши ордени, за те, що, мабуть, тільки витрачають ресурс їжі, як паразити.
Єдиним генералом, хто дійсно переймався порятунком Маріуполя та завзято допомогав нам скільки міг – це Буданов К.О., за що ми дуже вдячні йому, бо без його допомоги ми б простояли менше.
Звичайно, якби не було такої оборони Маріуполя – 14 тисячне угруповання спокійно увірвалось би в Запоріжжя та увійшло у фланг Миколаєву, або повністю відрізало б угруповання ООС.
Та останнє “якби” – якби керівники спланували все хоч трішки адекватно, ми б простояли довше, противник отримав би відсіч ДО підходу в Херсон . Обов’язково, як буде змога запишу, як все відбувалось та закину родині, щоб опублікували по закінченню війни.
Політичному керівництву можу побажати лише кадрових змін в військовому апараті і жорсткого контролю, обов’язкової підтримки ініціатив, обирати рішучих, завзятих, ризикових, бо тільки такі можуть вести за собою людей.
Насправді особисто я відверто радий, що опинився тут та пройшов цей шлях в лавах полку Азов, найбоєздатнішого підрозділу у світі.
Der _erste_fruhling
