ІГОР МИХАЙЛЕНКО, ЕКС-КОМАНДИР ПОЛКУ «АЗОВ», КОМАНДИР ГO «НАЦІОНАЛЬНІ ДРУЖИНИ»: НАЦІОНАЛІСТ — ЦЕ ЛЮДИНА, ЯКА ЛЮБИТЬ ТЕ САМЕ, ЩО Й ПАТРІОТ, АЛЕ ГОТОВА ЖЕРТВУВАТИ ЗАРАДИ ЦІЄЇ ЛЮБОВІ СВОЇМ ЖИТТЯМ.

Йому 31. Позивний «Черкас». Так колись називали козаків Правобережної України. Так нарік його керівник «Патріоту України» Андрій Білецький задовго до війни, у 2005-му році, коли активісти встановлювали під Харковом пам`ятний козацький Хрест. Та й місцина, звідки Ігор родом, на таке прозвання натякала — Гуляйпільський район Запорізької області.

Завжди ймення впливає на долю. Козацька доля сміливого любить. Але й лихом не обходить. У 2008 році, за участь у марші до 66-ої роковини УПА, Ігор був затриманий і дві доби відсидів у Київському СІЗО. За проукраїнську діяльність в Ігоря стріляли. Стріляли впритул, у шию. Куля чудом не забрала «Черкаса» в безодню.  У 2011 році, разом з Андрієм Білецьким, був кинутий режимом Януковича до в`язниці. Вийшов на волю 25 лютого 2014-го року, після ухвалення Верховною Радою постанови «Про звільнення політвʼязнів». А потім почалася війна…

Фронтовий шлях Ігоря — від «чорного чоловічка» до командира полку «Азов» — вже в історії. За плечима — успішні знакові битви. За поясом — нагородна зброя. Так відзначена державою особиста мужність «Черкаса» під час виконання бойових завдань. У серці — туга за героїчно загиблими побратимами і бажання помсти. В очах — рішучість, віра у щасливе майбуття. У всьому його козацькому єстві — щоденна кропітка праця, щоб це майбуття не залишилось тільки мрією…

— Ігоре, а ким Ви мріяли стати в дитинстві?

— Я жив у селі. До школи був кілометр. За 15-20 хвилин, поки я ходив туди — сюди: зранку на уроки, в обід додому, увечері на тренування і з тренування, я передумав дуже багато. Це занадто великийий список професій, ким я мріяв стати. І космонавтом, звичайно, і військовим… Але не було такого, щоб я був впевнений точно в якійсь одній  спеціальності…

— А як Вас батьки називали?

— Ігорем. Ну, ще Ігорчиком. Мене мама і зараз Ігорчиком називає.

— Коли Ви стали націоналістом? Що або хто вплинули на Ваш світогляд?

— З самого дитинства батьки говорили, на мій сьогоднішній погляд, правильні речі — про українську нашу славну минувшину, про  сьогодення. Дуже багато дало мені знань і почуттів спілкування з моїм дідом Яковом. Він весь час прожив у Запорізькій області, в  середовищі палких любителів комунізму. З часу незалежності України  дід переглядав свої погляди, приділяв мені дуже багато часу,  розповідаючи, що таке насправді Радянський Союз, що таке Україна, хто такі українці… Тож найбільший вклад у мою націоналістичну  свідомість саме зі сторони діда був.

— Пам`ятаєте той день, коли Ви вирішили йти на війну?

— Це був день мого звільнення з Харківського СІЗО. Ми з Андрієм   Білецьким вийшли за ворота в`язниці і вже були чітко переконані, що  весь свій час віддамо боротьбі зі зброєю в руках. Відбулася  Революція Гідності, вбивства на Майдані, почалая агресія Росії у Криму. Це дало розуміння, що спокійно не буде довгий час. В якості «чорних чоловічків» ми взялися за діло…

— Що для Вас значить полк «Азов»?

— Це дім! Полк «Азов»- це дім, це сім`я, це близькі люди, до яких завжди хочеш приїхати у гості. Спостерігаючи нинішню розбудову полку, його якісний ріст: база, кадри, вишкіл бійців, переможний дух — туди завжди з радістю повертаєшся.

— Ви — до війни і зараз — дві різних людини? Що у Вас змінилося?

— У мене змін світогляду не відбулося на війні. До неї я готувався завчасно. У «Патріоті України» не було рожевих сподівань щодо Росії. Я завжди був впевнений, що вона захоче відібрати нашу територію. Так у 14-му році і вийшло. Відповідно, ми відреагували в тому форматі, як і мали відреагувати. І жодну хвилину свого життя я не жалкував, що роблю щось не так. Якихось змін всередині в мені не відбулося. Як вважав до війни, що Росія — ворог України, так вважаю і до сьогоднішнього дня.

— Який день на війні запам`ятався найбільше?

— 14-15-го лютого, розпал Широкінської операції, час найбільших втрат «Азову». У нас було 8 загиблих і близько сотні поранених. Ті події сильно вплинули на мій внутрішній моральний стан. Так чи інакше, але саме я давав команди на виконання бойових завдань. Це були найважчі дні у моєму житті, самі знакові, що закарбувалися у пам`яті назавжди.

— Ви успішно командували полком «Азов» в найгарячішій стадії війни. Як Вам вдавалося керувати в боях запеклими дядьками, часом набагато старшими, за плечима яких була і служба в армії, і війна?

— Чесно кажучи, командувати було не важко. Бо всі люди, які прийшли у «Азов», я впевнений, що і до цих пір така сама історія, ідуть воювати за покликом серця. Їхнє бачення життя відповідає нашому баченню життя. З ними досить легко спілкуватися. Це люди, які думають однаково. Вони чітко усвідомлюють, що виконувати бойові завдання — це не моя забаганка, як командира. Так, є дисципліна, є порядок відповідальності один перед одним, але коли все будується не навколо совдеповської аксіоми «я начальник — ти дурень», а на побратимських принципах взаємоповаги, якщо командир має не тільки права, а й обов`язки, якщо він переживає життя своїх підлеглих, як своє власне, то відповідно відношення легко вибудовувати в різних групах з різними людьми. І виконувати разом найскладніші завдання.

— Кажуть: «Війна все спише». Проте, відомо про сувору дисципліну в полку «Азов». За що можна було отримати палиць?

— За вживання алкоголю на бойових позиціях. Були такі спроби… Нетвереза людина на передовій — це втрати особового складу. Кожна людина, яка йде в бій, розраховує не тільки на себе, а й на свого побратима. А якщо побратим не в ладах зі своїми рухами тіла, або зі своїм психологічним станом — він стає обузою для підрозділу. І підрозділ має покарати його зі всією суворістю. Так само дуже жорстко мають присікатися будь-які спроби мародерства. На щастя, у нас не було серйозних «зальотів», як у інших підрозділах…

— «Азовці» — ще ті балагури! Щось веселе пригадати можете? На війні ж без почуття гумору — взагалі дупа …

— Без смішного, справді, ніяк! Смішного достатньо. Наприклад, коли блокпост зайняв кругову оборону і почав стріляти по своїх же. Добре, що не попадав… Хлопці випадали з машин, ховалися по кущах, виходили на зв`язок, красномовно пояснюючи, що вони-свої, а в цей час приймався величезний бій… Або, під час спостереження за сірою зоною, коли у населенному пункті ввімкнулися ліхтарі нічного освітлення, було сприйнято це як танкову колону, як атаку, напад і негайно викликано додаткові резерви протитанкових підрозділів… Одним словом, здійнявся великий кіпіш… Поруч зі смертю, кров`ю, каліцтвами завжди повинен бути гумор. Без гумору тяжко. Люди зійдуть з розуму, якщо не сміятися, не сприймати різні життєві ситуації просто як жарт.

— Ви прийшли з війни. Довкола масса громадян, яким взагалі пофіг, чим полк «Азов» там займався. Як Ви адаптувались до такої дійсності?

— Я не скажу, щоб мене особисто якось таке відношення займало. У будь-якому суспільстві є люди, які не хочуть бачити насилля. Вони живуть своїми інтересами. Звичайно, хочеться, щоб усі українці були національно свідомі, щоб насправді розуміли, що таке війна і з ким. У 14-му році вся нація переживала військовий бум, всі жадали допомогти фронту, докладали рук, хто як міг. А потім, починаючи з 15-го року, люди охололи, заморилися від постійного трактування тими ж засобами масової інформації позиційної війни, як чогось не надто суттєвого, другорядного, де вже не знайшлося місця добровольчому руху. Ті, хто врятував країну в самій гарячій стадії війни, зображалися в медійному просторі мало не злочинцями…  Коли у 39-му році радянські війська вторглися до Фінляндії, на вулицях країни можна було зустріти тільки жінок — все чоловіче населення пішло на фронт! Це була справжня консолідація суспільства проти загарбників. У нас в 14-му році нація теж консолідувалася, але вітчизняний політикум не дав людям достойно зустріти ворога і дати йому належно по зубах. Політикум все зробив для того, щоб до 2019-го року знищити чесне ім`я військового, добровольця — захисника України.

— Якби Ви зустрілися з екс-головнокомандуючим Порошенком, що б йому сказали?

— Я б запитав у нього, де ділися гроші на армію?! Хай повертає їх. І бажано, щоб він відповів на це з-за гратів, у залі суду. Це була б найкраща зустріч. А так зустрічатися з ним у мене немає найменшого бажання. Він — злочинець, який дав можливість красти на армії. Він допустив існування Свинарчуків, цілий ряд інших посадових осіб, які розкрадали армію. Він — головнокомандуючий, у якого це відбувалося під носом. Є думка, що це його відповідальність безпосередня.

— Зараз Ви — командир «Національних дружин». Деяких громадян спочатку лякали марші Хрещатиком, форма, смолоскипні ходи… Проте «Національні дружини» закривають наливайки і наркоточки, здають кров, влаштовують толоки, садять дерева, перешкоджають протизаконним забудовам, вирубкам парків та лісів, слідкують за порядком на вулицях, евакуюють людей після вибухів артскладів, активно виступають за подолання корупції, займаються проосвітою та спортом… Чи вдалося конкретними діями подолати настороженість суспільства щодо «Національних дружин»? Чи була права Шапокляк, коли говорила, що хорошими справами прославитись не можна?

— Хорошими справами прокладається шлях у пекло.(посміхається) «Національні дружини» були створені у 2017 році, а марш відбувся у 2018-му. Ми за рік провели досить велику роботу, але всі про це  мовчали. «Національні дружини» позиціонують себе як громадська організація, допоміжна сила на місцевому рівні, що згуртовує людей,  яким не байдуже, що відбувається у них вдома, і яка може вирішувати місцеві питання. І це нам успішно вдається. На загальнонаціональну повістку дня ми також реагуємо. Ряди наші зростають з кожним днем. Кожного дня ми стараємося щось корисне зробити. І що б хто не говорив — люди не сліпі, бачать наші справи, відчувають їх на собі. І дякують.

— Є щось таке, чого Ви боїтеся?

— У кожного є свої страхи. Але з кожним страхом можна боротися. Таких, яких би я не міг перебороти, мабуть, немає. Був у мене страх висоти, а я займався промисловим альпінізмом. Страх проходить, якщо ти з ним борешся. Є страх втратити країну. Те, чим ми займаємося: розбудовою держави, української нації. І якщо раптом колись таке станеться, що держава, нація підуть в небуття — це дуже страшно. Це страх, який від мене не залежить, з ним я не можу поборотися.

— Коли Ви востаннє плакали?

— Як поїхав до Харкова вчитися у 16 років, відтоді не пам`ятаю, щоб у мене були сльози. Вони навертаються, коли приходиться прощатися з побратимами. Сльози потрібно гасить і не показувати іншим, що подія тебе зачіпає. Але щось невимовно-тяжке є всередині. На моральній підсвідомій стороні душі воно дуже почувається…

— Що для Вас в людях найвартніше?

— Честь. Якщо людина живе по честі, навіть коли це противник, вона достойна поваги. Будь-яка людина повинна старатися жити по честі.

— Чого Ви ніколи не пробачите, навіть рідним?

— Зради не можна пробачати. Зрада — це те, чого ніхто не очікує. Люди один одному довіряють, і коли хтось когось зраджує, він вчиняє злочин, що може призвести людину взагалі до розчарування у всьому на світі.

— Як давно і з якої причини Ви билися?

— Останнім часом це, як правило, якісь побутові конфлікти. Непорозуміння тверезої людини з нетверезою. Якщо п`яні теревені зачіпають мою честь. Або коли приходиться захищати сім`ю. Якось дружина з дитиною гралися у дворі, і до дружини доколупалася нетвереза людина, то вона отримала «лящів» і підсрачник. Все  зрозуміла і пішла далі. Не було такого, щоб я використовував кулаки.

— А що для Вас означає сім`я?

— Це те, що розвиває націю. Чим кріпші сім`ї, чим вони чисельніші, тим кріпше наша нація.

— Казочки розповідаєте дитинці?

— Я читаю. Веселі, смішні, дотепні казочки. «Я не боюся», «Про небаченого звіра», «Снігову королеву»… Зараз є багато чудових книжок. Наприклад, видавництва «А-ба-ба-ба-ла-ма-га». Нам би в дитинстві таких.

— Що для Вас гроші?

— Це засіб для існування і втілення своїх мрій у житті.

— Ви часто користуєтеся нецензурною лексикою?

— Намагаюся не користуватися, але в сфері моєї діяльності колектив чоловічий і тому іноді без кріпкого слівця не обходиться.

— У вільну хвилину чим займаєтеся? Ваші улюблені: пісня? Фільм? Книга?

— Читаю без обмежень, все що хочеться читати. Починаючи від книг, пов`язаних з українською визвольною боротьбою, закінчуючи працями з розвитку особистості. Недавно прочитав про звички людини: як вони формуються, що означають, як впливають на життя.  Фільми я намагаюся дивитися у кінотеатрах. Фентезі, бойовики. Вони далекі від реальності, виривають тебе з буденності, дають змогу відпочити. Люблю також відвідувати філармонію, органний зал. А важку музику слухаю у машині, в далеких дорогах. Їжджу часто уночі — рок тримає в тонусі, не дає заснути.

— Як Ви розумієте слово «патріот»?

— Патріот — це людина, яка любить свою країну у будь-яких проявах: національних, культурних, територіальних. Милується її красою. Патріот відрізняється від націоналіста. Патріотом може бути будь-хто, а націоналіст — це вже людина, яка любить те саме, що й патріот, але готова жертвувати заради цієї любові своїм життям, часом, енергією — всім.

— У Вас багато друзів?

— В дитинстві другом був той, з ким у пісочниці багато часу проводиш. А сьогодні — це велика кількість побратимів, які пройшли далекий шлях зі мною, з якими ми постійно пересікаємося, спілкуємося, завжди раді один одного бачити. Це ті люди, яким ти цілковито довіряєш, які готові прийти на допомогу у будь-який час.

— А що в житті важливіше за свободу?

— Не знаю навіть, що може бути важливіше за свободу. Можливо, зобов`язання, дані тобою людині. І виконання цих зобов`язань.

— Як Ви означаєте для себе слово «любов»?

— Любов — це теплі почуття до того, що тобі близько. Те, що ти готовий бачити кожен день і що не набиває оскому.

— Якою Ви бачите завтра нашу країну? Ваша дитина буде в ній жити?

— Якщо Україна буде як Україна, а не загарбана територія якогось агресора, де моїй дитині буде загрожувати небезпека, звичайно вона буде жити в Україні. Це не обговорюється. Навчатися, рости, розвиватися. Україна має бути соборною авторитарною державою. З елітою, яка відповідає за свої дії перед народом. У нас довгий час не було відповідальності. Людина може накрасти наших з вами грошей, змитися до Іспанії і жити там спокійно, весело та щасливо. А цього не повинно бути. Кожен такий барига повинен відповісти за свої дії перед людьми, які довірили йому посаду, і понести заслужене покарання.

— Про що Ви мрієте?

— Про велику державу Україну, яка дасть нам можливість нарешті забути про політичну, суспільну боротьбу і дозволить кожному спокійно зайнятися своєю улюбленою справою.

— Уявімо, що Вам не потрібно вже воювати, керувати «Національними дружинами», все вже в державі чудово — чим би Ви тоді зайнялися?

— Став би фермером, мабуть. Мені дуже подобається працювати руками, вирощувати на землі щось потрібне людям, що давало б їм почуття ситості, щастя.

— Ви щаслива людина?

— На сьогоднішній день — абсолютно щаслива.

— Що б Ви ще хотіли сказати читачам журналу, про що ми не запитали?

— З задоволенням хотів би бачити у «Національних дружинах» активних небайдужих людей. Країна може розвиватися у будь-якому напрямку, з будь-яким президентом, але все, що відбувається на низовому рівні: безпосередньо вдома, у підїзді, на прибудинковій території залежить  особисто від кожного з нас. Багато людей шукає захисту. А захищатися завжди дієвіше разом. Згуртовуючись довкола якоїсь цілі, довкола захисту своїх інтересів, люди можуть багато зробити. Просто їх цьому треба навчити, щоб досягти справедливості законними методами. Саме цим ми і займаємося.

— Як людині приєднатися до дружнього гурту «Національних дружин»? Або ж звернутися до Вас про допомогу?

— Є наш сайт, інстаграм, фейсбук. Є телефон: (093) 794-74-94.

Приєднуйтесь всі небайдужі! Звертайтесь, без уваги нікого не залишимо.

— З яким запитаннями може звернутися до «Національних дружин» людина і розраховувати на допомогу?

— З усіма запитаннями, що стосуються будь-яких незаконних дій з боку як державних, так і недержавних організацій, а також приватних осіб.

 

Ігор ПОЛІЩУК,
Олексій СУВОРОВ

Оперативная полиграфия на Оболони