Головна Інтерв'ю "Азов" 2022

Готували їжу на антисептиках, мились під дощем.

Мати азовця про евакуацію і життя сина на Азовсталі

Христина Венгеляускайте | Факти

Плюс (“+”) – бодай на таке коротке повідомлення щодня з початку повномасштабного російського вторгнення чекала від сина Анна. Не повноцінне повідомлення, але навіть плюс – вже значило, що хлопець живий.

Це історія про мати бійця батальйону Азов із Маріуполя. Через ризики під час евакуації із заводу Азовсталь ми переносили інтерв’ю. І ось, коли Анна почула сина і дізналася, що з ним наразі все добре, жінка вирішила розповісти свою історію.

Перше, що розповіла Анна – мати 24-річного Миколи з позивним Фрост, що хлопець живий. Він повідомив: “Я живий, нас годують, ми не голодуємо, як останніми днями на Сталі, нас не катують”.

Після понад 80 днів перебування на заводі Азовсталь Фроста евакуювали та нині утримують на тимчасово підконтрольній Росії території.

– Вони не знають, що зараз відбувається в Україні – чи працюють над їхнім обміном. Для мене з цієї короткої розмови найголовніше було почути, що живий! – каже Анна.

Микола постійно самовдосконалювався та обожнював подорожувати. Навіть до війни, за словами Анни, син мав стійку громадянську позицію. В батальйоні Азов Микола вже 6-й рік.

Анна згадує, що 24 лютого її розбудив дзвінок Миколи, і він вже був у Маріуполі. Відтоді зв’язок із сином ставав усе рідшим, часом лише одне повідомлення на тиждень. А коли бійці остаточно опинилися в підвалах Азовсталі, кожен шлях до місця, де ловить мобільний зв’язок, ставав “шляхом смерті”.

Під постійними ворожими обстрілами та бомбардуваннями цивільні та військові виживали, як могли. Жартома казали, що їх врятував Covid-19, – переказує Анна слова сина.

– Понад 80 днів там! Спасибі Covid-19, адже коли ми відійшли на Азовсталь, нас врятували запаси масок та антисептиків. На антисептиках ми варили їжу. Якось під завалами вдалося знайти борошно, ми смажили млинці зі шматками бетону, але це було так смачно! Запас зробити не вдавалося, через постійні бомбардування доводилося переміщатися. Пішов дощ – прийняли душ, – розповідає Анна зі слів сина.

Анна згадує, що син якось надіслав відео: кілька ложок запареної кашки та шматочок огірка. Це на добу на людину. Навіть було страшно питати, де вони брали воду.

Та питання їжі відходило на другий план. Відсутність медикаментів, антибіотиків та бодай елементарного обладнання стала критичною для людей. Кількість поранених зростала з кожним днем.

– Було дуже багато поранених, а медикаментів та інструментів не було. У нього загинув друг і його не було змоги поховати. Спочатку, коли могли пересуватися містом, то ховали людей. Але потім ситуація змінилася. І це для нього було найскладнішим, – каже мати Миколи.

Щодня Анна розуміла, що ситуація стає дедалі напруженішою. Допомагала триматися донька. Однак, каже жінка, двічі земля йшла з-під її ніг. Одного разу їй зателефонували та повідомили про смерть дитини. Другого, коли син надіслав повідомлення, в якому фактично попрощався. Назавжди.

– На все життя тепер маю відбиток. Те почуття залишиться у моєму тілі назавжди. 12 квітня він вийшов на зв’язок. Мені достатньо того, що моє повідомлення прочитане. А через три дні мені дзвонять (з того часу я боюсь невідомих номерів), я підняла слухавку і почула жіночий сталевий голос: “Зі скорботою повідомляємо – ваш син загинув”. Я не могла в це повірити, у мене не було сліз, намагалася мислити тверезо, – згадує Анна.

Мати почала перевіряти інформацію, підключила наречену. Жінки не спали добу, але телефони з рук не випускали. Інформацію, що Микола таки живий, отримали від побратимів, які, змінюючи позиції, бачили його. Потім через кілька годин надійшла ще одна інформація. А вже ввечері надійшло повідомлення від офіційних служб, що Микола живий.

Та не минуло й кількох тижнів, як Анна отримала повідомлення, після якого буквально не знаходила собі місця. Вперше син подякував Анні за все. Жінка відчула, що це останнє повідомлення від рідного Миколи.

– За два тижні був другий випадок. Він надіслав мені повідомлення, в якому подякував мені за те, що я його виховала, і сказав, що любить мене. Я відчувала себе кілька днів як загнаний звір. Я чекала на його нове повідомлення. І ось після цього почалися розмови про евакуацію, – каже Анна.

Нині про стан сина жінка лише здогадується. Втім знає: він повернеться, а згодом разом з побратимами вони втілять спільну мрію – поїдуть у Карпати та скуштують найсмачнішу грибну юшку. А в момент зустрічі з сином Анна не вимовить жодного слова.

– Хвилина тиші замість тисячі слів – я його обійму, буду плакати і мовчати, – додає мати Миколи.

Фото: з особистого архіву Миколи

Факти

Джерело

<<Пілот ЗСУ, який брав участь у вильотах на «Азовсталь» у Маріуполі, розповів про хід секретної операції
>>Faine Misto проведуть у Львові: зібрані кошти передадуть полку “Азов”