Головна Інтерв'ю "Азов" 2022

Дружина азовця Наталія Зарицька: “Для мене найстрашнішим був день, коли оголосили, що проти захисників Маріуполя застосували хімічну зброю”

Щоб урятувати чоловіка, який разом з іншими захисниками Маріуполя був до останнього на “Азовсталі”, Наталія Зарицька поїхала разом з дружинами і матерями інших бійців до Туреччини, бо тоді вони ще сподівалися на процедуру екстракції і просили про допомогу президента цієї країни. Саме тоді у Туреччині вона й дізналася про коридор, який окупанти влаштували, щоб вивезти азовців до колонії на окуповану територію.

“Мій чоловік вийшов на зв’язок, йому дали 10 хвилин інтернету. Він сказав, що виконуватиме наказ командування – рятувати своє життя і це нелегке рішення для них усіх. Мій чоловік сказав, що це шлях від пекла до пекла”,- розповіла журналістам Зарицька у Стамбулі. А повернувшись в Україну, вирішила діяти, щоб повернути з цього пекла свого Богдана і допомогти іншим родинам бійців, які потрапили в полон. Вона стала співзасновницею громадської організації “Жінки зі сталі”. Зараз у ній тисячі жінок, які не припиняють боротьбу за найдорожчих їм людей.

Ми говорили з нею про перспективи обміну, умови утримання військовополонених, про події на “Азовсталі” і велику силу любові, яка рятує життя.

– В одному з інтерв’ю керівник Головного управління розвідки Міністерства оборони Кирило Буданов заявив, що звільнення “азовців” планується здійснювати поетапно. Головне завдання — звільнення з російського полону командного складу “Азова”. Як ви ставитеся до того, що воно буде поетапним і може розтягнутися на тривалий час?

– Цю заяву обговорювали у нашому телеграм-каналі, бо вона досить обнадійлива для родин полонених. Ми довіряємо владі, усвідомлюючи, що обмін буде поетапним, тому що масштаби горя великі. І як би нам не хотілося одразу всіх наших хлопців і дівчат обійняти тут вдома на українській стороні, розуміємо, що одночасно всіх повернути складно. Тому спершу потрібно обмінювати важкопоранених, як це вже робиться, потім дівчат, а вже далі – решту бійців. Водночас ми розуміємо, хто є нашим противником і що наш ворог ниций, підступний, у нього свої плани і своє бачення, відповідно він може блокувати обмін тих чи інших осіб.

Ми не знаємо, на яких умовах наші бійці склали зброю, знаємо лише, що вони військові й виконали наказ. Тож аби не нашкодити, не хочемо втручатися в перемовини щодо обміну.

– Але ж ви розумієте, що до вашого чоловіка черга може дійти ну дуже нескоро.

– Так, розумію, паніки й істерики у мене через це немає. Які можуть бути критерії того, кого міняти першим, і хто їх визначатиме? У нас може бути бачення, що після поранених і дівчат наступними треба міняти тих, хто тримався до кінця і не складав зброї, а в окупантів навпаки – тих, хто першим здався в полон для того, щоб стимулювати в подальшому здачу в полон наших воїнів. Тому мені важко все це коментувати, не знаючи, якими були домовленості щодо виходу захисників з “Азовсталі”.

Окрім того, поза “Азовсталлю” теж є полонені, які тривалий час перебувають у руках окупанта. І от кого міняти першими: бійців, які витримали 82 дні блокади, які виснажені й потребують реабілітації, чи тих, хто раніше потрапив у полон і кого там утримують роками, бо війна триває вже дев’ятий рік?

До того ж, росія часто порушує правила і віддає на обмін не військових, а цивільних, хоч це заборонено Женевською конвенцією.

– Ви непогано тримаєтесь. А що ви б порадили іншим родинам військовополонених? Звідки брати на все це сили?

– Я в певному сенсі фаталістка і вважаю, що якщо це твоя історія, то так воно і буде, ти хоч гопки скакай, і це треба прийняти. Мій чоловік завжди каже, що воїна цікавить зміцнення духу. Якщо треба пройти певну ситуацію і вона допоможе тобі набути якихось певних рис, з якими ти надалі маєш жити, і це сприятиме зміцненню твого духу, то треба це зробити, набравшись сили й терпіння.

Коли відчуваю, що мене охоплює розпач, відчай чи сильна втома, відразу згадую свого чоловіка, думаю про те, в яких умовах він був на “Азовсталі” й у яких перебуває зараз. Це неможливо порівнювати. Хіба нам може бути важче, ніж їм там?

І ще один рецепт мого психологічного захисту. Я долучаюся до справи боротьби за наших хлопців і до допомоги іншим людям, які перебувають у таких же обставинах, як і я. І ця причетність до спільної справи рятує. Голова зайнята й дурним думкам там не залишається місця, коли ти спрямовуєш свої зусилля на конструктив. Окрім того, розумію, що істерика, психологічний розлад аж ніяк не допоможе повернути чоловіка – зарадить тільки конструктив. Ми зараз проводимо низку зустрічей і з рідними, і з органами влади. Визріває чимало гарних ідей, а на шляху трапляються позитивні люди, які мене підтримують.

Наприклад, я думала, що в мене найбільше горе в світі – чоловік пережив “Азовсталь” і потрапив у полон. А потім до нашої спільноти долучилася жінка, один син якої загинув і похований у Маріуполі, його тіло ексгумували, й вона не знає, де воно, а другий син – у полоні. І вона знаходить сили, щоб нам допомагати. Я дивлюсь на все це й теж черпаю енергію.

І найнадійніший рецепт – треба пригадати, як ми любимо своїх рідних. Мені насправді дає наснагу любов до свого чоловіка. Я переконана, що саме завдяки їй він досі живий. Бо навіть коли йому впала ракета до ніг, він мені написав: “Мала, сьогодні прилетіла ракета, впала біля мене й не розірвалася. Я знаю, що це ти, так працює любов”.

Є така приказка в Україні: я – людям, а Бог – мені. Тому чим більше допомагатиму іншим, чим більше не буду битися в істериці й кричати, щоб мого звільнювали першим, то тим більше небо дає моєму чоловікові. І я думаю, що якраз це – ота запорука, що він досі живий попри оте все пекло, коли їх бомбардували й розкатували просто в надлюдських умовах. Я думаю, що небо нас не залишило саме через те, що ми стали на світлий шлях і усвідомлюємо, що це щось більше, ніж війна, – це битва світла з темрявою. І якщо ти зі злобою реагуєш на новини про те, що обміняли когось іншого, а не твого чоловіка, то ти програєш.

– Як з’явилася ідея створити громадську організацію “Жінки зі сталі”?

– Мене почало захльостувати тим, що я сиджу й нічого не роблю на другий тиждень блокади Маріуполя. Заступник командира полку “Азов”, брат Калина, в публічному зверненні закликав усіх виходити на площі міст і кричати про Маріуполь, про цю трагедію, бо наші хлопці усвідомлювали, що там коїться і чим це може завершитися. Я на той час перебувала в Києві, місто бомбардували. Ми місяць і тиждень прожили з сином у погребі. Тому єдине, що могли з ним зробити, – це намалювати плакат, сфотографувати малого і діяти через соцмережі, а не наживо фізично виходити на Майдан.

Ми це зробили, й багато людей, зокрема відомих, взяли собі на аватарку це фото з моїм восьмирічним сином, який тримав у руках плакат із написом “Врятуйте Маріуполь” українською й англійською мовами. Фото виявилося віральним і швидко розійшлося. Коли я бачила потім у стрічці фото свого сина, знайомилася з людьми, які його розмістили, бо розуміла, що здебільшого ці люди можуть бути причетні до цієї проблеми і також мати там близьких.

Так ми перезнайомилися, об’єдналися і разом вийшли під посольство Туреччини, бо в обговоренні було те, що вона є однією з країн, яка може провести екстракцію й урятувати захисників Маріуполя. Далі, навіть попри заборони проводити акції під час воєнного стану, ми вийшли на Майдан. Так, ми наразилися на супротив, нам сказали, що ми порушуємо закон, та я відповіла, що вийшла на цю акцію за законом серця.

На Майдані були журналісти, чи почали давати інтерв’ю й кричати на весь світ про цю проблему. Від одного з воєнних журналістів я отримала пораду зробити брифінг, і ми його зробили. Потім з іншими родинами захисників Маріуполя почали думати, що ще зможемо зробити. Ми ж як рідні могли долучатися до дипломатичних місій і їздити в інші країни, просити допомоги. Й ми звернулися в органи влади, просили, щоб нас до таких місій також долучали. З часом ми зрозуміли, що потрібно об’єднатися на юридичному рівні. Тому на початку червня й створили організацію “Жінки зі сталі”.

І куди б ми зараз не стукали, нам відчиняють і хочуть допомогти. Та масштаби горя великі, а готового рецепту немає, тому ми спільно єдиним щитом продукуємо нові ідеї й генеруємо алгоритми, за якими треба діяти. І вже маємо певні комунікаційні перемоги. Понад 80% рідних уже знають, куди і як звертатися, щоб бути почутими.

На цю мить ми вже напрацювали низку оперативних і тактичних кроків, а також загальний стратегічний план.

– Женевською конвенцією прописано певні правила поводження з військовополоненими, але ті, кого вдалося звільнити, розказують, що російська сторона їх не дотримується. То які ж тоді можливості у вашої організації, на що ви загалом можете впливати?

– Ніхто не може більше, ніж усі разом. А всі разом ми можемо нагадати світові, а він своєю чергою – росії, що норм міжнародного гуманітарного права треба дотримуватись. Зараз ще не всі країни до кінця усвідомлюють, що російська федерація руйнує архітектуру світової безпеки, загальноприйняті цінності. Наразі ми як організація можемо генерувати смисли й інформаційний контент, щоб утримувати резонанс навколо цієї проблеми. Тобто не лише навколо військовополонених, безвісти зниклих і загиблих, а навколо проблеми руйнування світових гуманітарних цінностей і світової архітектури безпеки. Ось наразі ми над цим і б’ємося.

По-друге, можновладці звісно діють, роблять дипломатичні кроки, та дипломатія іноді не спрацьовує так потужно, як жива людська емоція. Коли ми поїхали в Туреччину до Ердогана і говорили з його першим заступником у правлячій партії чи радником, а я описувала ситуації, в яких опинилися наші чоловіки, то плакала і перекладачка, й радник.

Також я переконана, що маючи любов і родинні зв’язки, ми не відступимо в цій боротьбі. І якщо чиновники можуть змінюватися, перекладати один на одного відповідальність, то ми точно будемо боротися до кінця.

Зараз намагаємося добитися того, щоб можна було надсилати нашим хлопцям посилки, адже конвенція передбачає створення належних умов перебування військовополонених. Думаємо і на перспективу. Розуміючи, що після полону багатьом знадобиться реабілітація, вже зараз працюємо над розробленням програм і підготовкою спеціалістів.

Посилюємо юридичний напрям, уже запустили консультаційну лінію, де можна отримати консультацію адвоката.

Ми також фіксуємо звернення, які до нас надходять, щоб мати підстави звертатися далі й акумулювати пул проблемних питань. Ми вже це робимо, та хочемо збільшити масштаб. Наприклад, ми бачимо, що є багато звернень про підтвердження статусу військовополоненого. Бо багатьом присвоїли статус зниклих безвісти, і в суспільстві виникає непорозуміння. Це забирає час у рідних військовополонених на збір даних, вони питають, а чому саме ми це повинні робити, це ж очевидно, що чоловіки в полоні. З’являються й інші запитання. Наприклад, щодо синхронізації баз даних. Якщо ми бачимо, що це непоодинока проблема, а назагал, то теж як організація формуємо пул цих проблем і передаємо далі нагору, щоб ці питання було вирішено.

Є й інші домашні завдання, які ми зараз виконуємо, та щоб не провокувати ворога, поки що тримаємо це всередині організації, не виносимо на загал.

– Люди, які звертаються по допомогу, повинні щось платити? Наприклад, за консультації адвоката?

– У нас статутом передбачено, що є членські внески, але поки це нуль гривень. Ми діємо на волонтерських засадах, тому будь-яка допомога безкоштовна.

– Є якась комунікація з російською стороною?

– Ми ставимось до цього дуже зважено. Мені пишуть волонтери з росії, та я критично сприймаю цю інформацію. І тут нам теж потрібна взаємодія з органами влади, щоб розуміти, як правильно діяти. Є комітет солдатських дружин і матерів росії, який теж зацікавлений у співпраці, тому що на території України утримуються і російські військовополонені. Ми наразі опрацьовуємо цей вектор, далі подумаємо, як діяти, щоб не нашкодити, тому що теж розуміємо, хто може стояти за такими організаціями в росії.

– Що саме вам пишуть російські волонтери?

– Є пані, яка регулярно пише, що звертається до російських органів влади щодо розв’язання проблем. Наприклад, було вкидання інформації в російські ЗМІ, що командування, яке перебувало на “Азовсталі”, було перевезено в москву. Ці волонтери повідомляють, що робили запити на московське СІЗО з питанням, чи справді там утримуються такі особи, пишуть, що, мовляв, наша організація теж може робити такі запити.

– У вас є інформація, в яких мовах і де наразі утримують полонених бійців полку “Азов”?

– Мій чоловік під час виходу з “Азовсталі” вийшов на зв’язок і сказав, що це буде колонія в Оленівці на окупованій території. З комунікації з органами влади ми розуміємо, що хлопці там. Та в яких умовах їх утримують, я не знаю. Ми знаємо, що там колонія розрахована максимум на тисячу місць. А з території заводу вивели 2,5 тисячі бійців. Тому там або нестача ресурсів, або якось розосередили наших хлопців і дівчат у цій і прилеглих колоніях. Переконана, що умови там кепські.

– Чому ви так думаєте?

– Представники Міжнародного комітету Червоного Хреста кажуть, що росія частково блокує доступ до місць перебування наших хлопців і дівчат. Якби там було все нормально з умовами і дотримувались міжнародних конвенцій, то росія про це б уже давно трубила скрізь, і їхні телеканали обов’язково це  показували б. Та не показують, значить, умови погані.

– Що означає частково блокують? Куди вони їх пустили?

– Нам про це не кажуть, тому що Міжнародний комітет Червоного Хреста працює в модальності конфіденційності й не розголошення інформації, як нам пояснюють, бо якби принципи роботи були іншими, представників цієї організації нікуди б не допускали. А так вони нині можуть потрапляти до тих місць, куди більше ніхто не може.

Ми знаємо, що представники Червоного Хреста були під час виведення наших бійців з “Азовсталі”. Особисто мені через чотири дні після того, як чоловік вийшов із заводу, зателефонували з Женеви й повідомили, що зафіксували такий вихід. Тобто цю міжнародну організацію було допущено. Та понад місяць тому я зробила запит до них і попросила відвідати чоловіка в Оленівці, якщо він там, перевірити, в яких умовах його утримують. Обіцяли, що повідомлять, щойно буде доступ до нього. Проте досі іншої інформації від них немає.

– Процитую вам заяву Людмили Денісової, яку вона зробила незадовго до відставки з посади омбудсмена. “В Оленівці 750 місць, а там понад 4000 людей. Вони по черзі сплять, їх майже не випускають на повітря. Води надто мало дають, годують якоюсь баландою. Для того, щоб помитися, є лише умивальники, – і все. Це здається тортурами”. Якщо туди пускають представників Червоного Хреста, вони можуть якось вплинути на те, щоб ці нелюдські умови поліпшили, щоб людям давали нормальну їжу й воду?

– Представники цієї організації кажуть, що готові зібрати гуманітарний вантаж і передати. Але, на жаль, ми стикаємося з блокуванням росією такої змоги.

– Женевською конвенцією також передбачено, що військовополонені мають право двічі на тиждень зв’язуватися телефоном із родичами. Вам вдалося хоч раз поспілкуватися з чоловіком, коли він уже був у полоні?

– Ні, ми не спілкувалися.

– Можуть до вашої організації долучатися люди, рідні яких потрапили в полон у різні роки війни, ще до повномасштабного вторгнення росії, й чи будете ви займатися такою проблематикою?

– Звісно можуть. Ми будемо займатися і цими питаннями. Для мене дивно, чому цією проблемою раніше системно і на загал так гучно, як це зробили ми, ніхто не займався.

– Чому ж не займався? Матері полонених виходили на різні акції, зокрема й під Офіс президента. Ви сказали, що комітет солдатських матерів росії готовий комунікувати. Ви виходили на них з ініціативою чи вони до вас?

– Ми не виходили на них, але знаємо, що в них проблема в тому, що війни немає, а є так звана “спецоперація”, але чомусь зникають їхні хлопці-строковики, чомусь не повертаються додому військовослужбовці. І матері в росії забили на сполох.

– Звідки знаєте?

– Ми читали статтю секретаря цієї організації.

– Спілкуючись із журналістами про той час, коли бійці “Азова” тримали оборону Маріуполя, ви розповідали, що ваш чоловік вів певну хронологію подій. Скажіть, а для вас який день виявився найстрашнішим?

– Для мене найстрашнішим був день, коли оголосили, що проти захисників Маріуполя застосували хімічну зброю. Мій покійний тато був інструктором з дозиметричного контролю радіаційної розвідки. І я виросла на прикладах того, як діє іприт, зарин, заман, люїзит, синильна кислота. Тато казав, що найчастіше це може бути гірше, ніж ядерна війна. Коли це сталося в Маріуполі, зрозуміла, що раз хлопців уже витравлюють хімічною зброєю, це може бути кінцем. Пригадую той стан, і в мене перехоплює горло спазмом, дихати не можу.

– А ваш чоловік що про це розповідав? Бо спочатку була інформація про застосування зброї, потім її офіційно не підтвердили. Та й перевірити щось в окупованому місті не було змоги.

– Так, експертів не пускали. Бо ці хімічні сполуки леткі. Вони роблять свою чорну справу, і далі важко доводити факти їхнього застосування. Тоді були звернення командирів, показували постраждалих від цієї атаки.

Але на той час у нас якраз обірвався зв’язок із чоловіком на два тижні. На зв’язок від нього виходив його побратим, і хай що я питала, він коротко відписував: “ок”, “норм”.

А чоловік описував застосування кластерних бомб, під обстріл якими він потрапив. Використовувати їх заборонено. Це було 14 квітня. Він тоді дивом залишився живим.

– Що таке кластерні бомби?

– Це дуже підступна зброя для ураження живої сили, коли один снаряд летить максимально далеко, а решта снарядів, які випускаються, накривають квадрат приблизно сорок на сорок або п’ятдесят на п’ятдесят метрів. Причому накривають досить щільно, детонуючи й вибухаючи у невідомій послідовності. Чоловік описував довгими повідомленнями цю свою “пригоду”. Мовляв, добре, що росіяни заздалегідь налупили на території заводу вирв, він упав в одну з них. А потім намагався розгадати, за якою системою ці снаряди детонують, але написав: “Або мені бракує інтелекту розгадати цю систему, або її просто немає”.

Один снаряд пролетів буквально в двох метрах від його вуха і вибухнув. У вусі довго свистіло. Потім йому потрібно було переміщуватися від вирви до вирви, щоб уникнути потрапляння снаряда і вибуху безпосередньо біля нього. Писав, що при таких переміщеннях важливо не впасти у найглибшу вирву, щоб тебе просто не засипало.

Але самі снаряди розриваються не як ті потужні протибункерні бомби. Вони трохи менші за потужністю. Він казав, що це схоже на випуск снаряду з АГС. Але їх багато, вони детонують і накривають велику площу. І в цьому їхня підступність.

Окрім того, 17 травня він надіслав мені два повідомлення. В одному з них описав застосування фосфорного напалму, в результаті влучання якого згоріло заживо 70 чоловік.

Усе це насправді жахливо. Для мене важкою була втрата одного з командирів. Він колись привозив мені кошеня. Мій чоловік урятував це кошенятко, але був невиїзним через службу. А командир був у справах у Києві й мав змогу передати малечу. Цей кіт Василь тепер живе у нас вдома.

Цей командир, позивний Хват, – жива легенда. У нього не було обох стоп, він воював на двох протезах. Коли хлопці були на заводі, його важко поранило. Чоловік писав, що була змога евакуювати його вертольотом, але той відмовився, відправивши замість себе іншого бійця. А 8 травня цей командир загинув.

– Хочу спитати про одне з оприлюднених вами чоловікових повідомлень. Ви розповідали, що після тривалого мовчання в одній із переписок чоловік написав: “Нехай дадуть нам наказ застрелитись”. Як ви на це відреагували?

– Я розуміла, що мої дії дуже обмежені, що я можу вийти з плакатом, що можу звертатися у посольства, можу кричати і стукати скрізь, і я це робила. Але спитала у нього конкретно: “Богдане, чим я можу тобі допомогти? Що мені зараз конкретно робити?” І він мені чітко відповів. “Наталю, ми розуміємо, що приречені. Ми сподівалися, що до нас пробиваються бригади. Та виявилося, що вони тільки віддаляються від нас. Ми усвідомлюємо, що наша місія концентрувати вогонь на собі й стримувати противника. Але нас беруть у кільце. Ворог вже захопив Шлакову гору на території заводу, з якої дуже легко коригувати вогонь. І просто прицільно лупить. Я не розумію, чому взагалі росія не випустила по нас 500 авіабомб одночасно за дві години і сорок ракет. І потім просто не зачистили нас піхотою. Вочевидь наполеончик отримує якесь збочене задоволення від розтягування процесу катування”. І додав, що раз кільце стискається, хай їм дадуть команду застрелитися. “Я не знаю, наскільки впливові люди є в твоєму оточенні, але проси цю команду. Це було б великим полегшенням для нас. Єдине, що від цього стримує, що сім’ям не виплатять компенсацій”, – написав він. Причому говорив не тільки за себе, а й за інших. Бо, з його слів, перспектива сидіти без рук, без ніг і без знеболення в тому пеклі так званого шпиталю, яким фактично був підвал, і конати, коли тебе бомбардують, завдаючи все нових і нових поранень, така собі перспектива.

– І що ви відчули, коли він це написав?

– Ми люди не того порядку, щоб плакати чи боятися померти. У нас такого не було. Чоловік завжди казав, що воїна цікавить тільки дух. І те, що цей дух загартовує. Тому страждання, які загартовують дух, це нормально. У нас такий був підхід. І з огляду на те, що смерті ми не боїмося, я сприйняла це нормально.

Мене війна 24-го зненацька не застала, бо я весь час знайомства зі своїм чоловіком – це вже понад 3,5 року – живу в цих реаліях. Так, по мені це вдарило, але ні істерики, ні сліз не було. Було усвідомлення того, що рано чи пізно всьому настає кінець. А тут кільце стискалося, й було очевидно, що нічого доброго далі не буде. Саме тому я зверталася до нашої влади й ініціювала поїздку в Туреччину, щоб просили про допомогу президента цієї країни. Ці його слова “Хай нам дадуть команду застрелитися” мене акумулювали.

– Ви мужня людина, Наталіє. Хоч, певно, саме такою й має бути дружина “азовця”.

– На початку війни чоловік сказав мені: “Наталко, ти нікому не кажи, що пов’язана з бійцем “Азову”. Повикидай всі мої речі, знищ усі контакти в телефоні. Якщо тобі прикладом постукають у двері, знищуй і телефон з усіма месенджерами. Питаю: “А чого ти так налаштований?” – А він мені: “Ти ж розумієш, що тобі за причетність буде?” – Я кажу: “Ну, що буде? Дитину місяць ґвалтуватимуть на моїх очах, тоді мене місяць можуть ґвалтувати на очах у дитини. Потім виріжуть нам очі і відріжуть груди. Все, як описано у кіноповісті “Україна в огні”, у книзі Солженіцина “Архіпелаг ГУЛАГ”, у “Солодкій Дарусі” Марії Матіос. На що ж вони ще спроможні, ці ниці тварюки?” – На що чоловік каже: “О, норм, ти до всього готова, я не переживаю”.

– Ми звикли так жити, що щось обов’язково відкладаємо на потім. Думаємо, що не на часі, що є якісь важливіші речі. А коли почалася війна, багато хто писав у соцмережах, що перестав відкладати життя на потім. Скажіть, а якщо все вдасться, чоловік повернеться з полону, чи є у вас спільна мрія, яку ви відкладали раніше, а зараз хочете втілити?

– Мій чоловік із бідної родини. Він завжди казав, що система поки не хоче, щоб він мав дітей. Бо він дуже відповідальна людина і вважає, що народити дитину – це одне, а дати їй раду, виховати, поставити на ноги – це інше. І з огляду на таку відповідальність він це й казав. Звісно, мені хочеться народити ще одну дитину. У мене від першого шлюбу є син. І я хотіла б виконати ту обіцянку, яку дала своєму чоловікові, що народжу йому дитину.

Також ми могли б поїхати у подорож. Чоловік ніколи не був за кордоном. У нього була мрія подорожувати, він вивчив дві мови, німецьку й англійську. У полон він брав із собою підручники. Шкодую, що не сказала їх не брати. Бо це теж тригер для окупанта. Можуть сказати, що він неофашист, бо вчить іноземні мови.

– А він вчив для себе чи були якісь плани?

– Планував давати приватні уроки, щоб мати заробіток і трохи відходити від воєнщини. У мене теж був “шкурний” інтерес забрати його з армії і повернути в цивільне життя, щоб він завжди у мене під боком був (посміхається, – авт.). Бо ми так уже за 3,5 року дистанційних відносин втомилися бути далеко один від одного. І мріяли подорожувати разом Україною, поїхати за кордон. І ще в нас була така мрія… Як вам сказати… Ми постійно проводжали один одного на поїзди, і знаєте, було оце відчуття останнього дотику, поцілунок, рукостискання. Він мене називав малою, а я його – малим. Тому думаю про те, коли цим двом малим на цій планеті дадуть спокійно жити і просто побути разом, щоб ми сіли у поїзд і кудись разом поїхали.

Тому підсумовуючи, можу сказати, що мрію про те, що коли скінчиться весь цей жах, ми б подорожували й народили дитину.

– Хочете хлопчика чи дівчинку?

– Хлопчика (посміхається, – авт). Мій чоловік – людина різнобічна. Він – футболіст, закінчив музичну школу. Кажуть, мрії треба візуалізувати, тому малюю собі таку картинку. Мої діти з моїм чоловіком грають у футбол на подвір’ї.

Чоловік вільно володіє футбольним фрістайлом. Це коли м’яч по-різному перекидаєш, крутиш на пальці ноги. Він це робить віртуозно.

Ну, і зрештою нам треба відсвяткувати весілля. У нас не було нормального. Якось так виходить, що небо підкидає нам непрості квести. То в мене тато помер, то війна, то полон.

– А яке весілля ви б хотіли й де?

– “Азовсталь” якраз те місце сили, де ми побралися. Хоча хотілося б, звісно, це зробити не на уламках заводу і не по інтернету. Тому думаю, на нашому весіллі буде багато друзів, людей, які були з ним там, які підтримують мене зараз тут.

– Ви одружилися на “Азовсталі”? А як це було?

– Була постанова Кабінету Міністрів № 213, яка дозволяла проводити процедуру одруження дистанційно, якщо один або обоє з подружжя військовослужбовці. Мій чоловік – людина вчинків і любить робити сюрпризи. У нього був день народження 14 квітня, це якраз тоді, коли його обстріляли кластерними бомбами. Тоді я йому написала: “Виконай, будь ласка, основну бойову задачу – повертися додому живим і неушкодженим”. А він мені пише: “Я люблю тебе більше за життя. Чи згодна ти стати моєю дружиною?” І через три дні ми побралися, розписав нас командир військової частини.

– Дуже хочеться, щоб ваша красива світла історія любові мала щасливий фінал.

– Так, Таню, дуже хочеться. Я не припиняю посилати добро у простір, щоб він це відчував. Постійно думаю про нього, в думках обіймаю. Ми дуже сильно відчуваємо один одного на відстані. І цей кіт Василь, якого він передав, якийсь індикатор. Із чоловіком погано, на зв’язок не виходить – кіт хворіє. Було, що ледь не помер. Зараз котові трохи краще, я знаю, що й чоловікові краще. Хоч водила кота до ветеринара, кажуть, що він молодий і жодних передумов для хвороби не має. Допустили, що це може бути прояв емпатії у тварини.

Так само й ми з чоловіком пов’язані енергетично. Я в погріб узяла читати книгу Айн Ренд “Ми живі”, та йому про це нічого не казала, бо не було зв’язку. Аж тут завантажується фото, на якому він у руках тримає ту саму книгу. Ну от як так?

– Де він її взяв?

– У нас була така традиція – купувати по два примірники книжок. Але це ж треба було одночасно, не змовляючись, почати її читати. Це дуже символічно. Вочевидь, так працює любов.

Тетяна Бодня, “Цензор.НЕТ” Джерело: https://censor.net/ua/r3355581

<<Українці-захисники Азовсталі стали героями нових фігурок LEGO
>>«Якщо потраплю в полон, мене не можна буде обміняти — я не громадянин України»: росіянин з «Азову»