ДМИТРО КУХАРЧУК, ПОЗИВНИЙ СЛІП, ГРАНАТОМЕТНИК ПОЛКУ «АЗОВ», ОЧІЛЬНИК ЧЕРКАСЬКОГО ОБЛАСНОГО ОСЕРЕДКУ ПАРТІЇ «НАЦІОНАЛЬНИЙ КОРПУС»: СМЕРТЬ НА ПОЛІ БОЮ — НАЙДОСТОЙНІШЕ, ЩО ЧОЛОВІК МОЖЕ ДЛЯ СЕБЕ УЯВИТИ.

Він став відомим на всю країну в березні 19-го, коли змусив тодішнього президента Порошенка втекти з власного передвиборчого мітингу у Черкасах. Втекти за доволі комічних обставин. Дмитро хотів привселюдно запитати у головнокомандуючого, що той збирається робити з корупцією в армії. А головнокомандуючий накивав п»ятами. Спроба затримати сановитий кортеж закінчилася для Дмитра буцегарнею і нищівною критикою засобів провладної інформації, які намалювали з нього ницого хулігана, дивним чином «забувши», хто він є насправді: лейтенант Національної гвардії, що заслужив це звання не в штабі, а в найтяжчих битвах на сході країни у лавах славного полку «Азов», має бойові нагороди, іменну зброю особисто з рук міністра МВС. Здавалося б, кого ще, як не Воїна такого калібру — величного у своїй звитязі, з вкрай загостреним почуттям справедливості, мав би послухати мудрий головнокомандувач?

— Як тебе краще відрекомендувати нашим читачам?

— Дмитро Кухарчук, колишній боєць полку «Азов», гранатометник. Під час Широкинської операції був командиром взводу. Нині вважаю себе політиком. Як би мені не хотілося займатися цією брудною справою, я зрозумів, якщо не буду займатися політикою, вона обов’язково прийде до мене.

— В дитинстві ким ти мріяв стати?

— Президентом. З самого дитинства в мене був підвищений посил справедливості, перша бійка була з дітьми, які давили солдатиків у калюжі. І я за тих солдатиків заступався, бо було шкода, що їх давлять. Я був один, дітей було багато, і мене насправді тоді добряче побили, але багато солдатиків вдалося врятувати.

— Чим ти займався до війни?

— Я маю дві вищи освіти, два бакалавра: навчався спочатку в Торгово-економічному університеті в Києві, потім зрозумів, що менеджмент зовнішньоекономічної діяльності – це не моє, і вирішив вивчати філософію. Це те, куди я прийшов за покликом душі, те, що мені було цікаво. Насправді, думав продовжити освіту, хотів далі залишатися викладати, потім – здавати на докторську, робити собі академічну орієнтацію. Але так сталося, що Майдан, а потім війна мене з цього шляху звернули, і тепер маємо, що маємо.

— Пам’ятаєш саме той день, коли ти зібрався йти на війну?

— Саме того дня не було, оскільки для мене війна була продовженням Революції Гідності. Ми тоді у складі «Правого сектору» у Черкасах думали їхати воювати в Крим, куди зайшли російські війська. Тоді зібрали близько 300 чоловіків з Черкаської області, але наше керівництво з «Правого сектору» на той час нам заборонило це робити. На сьогоднішній день я вже даю собі повні відповіді чому: можливо, були якісь домовленості, можливо не було. Але гадаю, що якби мене послухали і поїхали воювати в Крим, це зіграло б якусь роль. Як мінімум, війни на Донбасі сьогодні б не було.

— Звідки взявся твій позивний?

— Все дуже банально: люблю спати. Це ще з навколофутбольних часів, коли в Черкасах з 16 років я бився за черкаське «Дніпро», а коли навчався в Києві — за київське «Динамо».

— А хто перший так тебе назвав?

— Навіть не можу згадати. Це було ніби в минулому житті. Для мене життя розділилося на до війни і після. Зараз сприймаю весь світ абсолютно іншим.

— Що ти зрозумів для себе на війні?

— Війна – це шанс для людини, для нації довести своє право на існування. Люди в тій чи іншій формі, перебуваючи в суспільстві, воюють весь час. Йде процес боротьби: за робочі місця, за житло.  А коли він заходить в загострену фазу – це вже війна. Війна – це продовження політики, просто у більш жорсткій формі. А політика – це та боротьба, яка відбувається у суспільстві. Війна дала мені розуміння того, що коли людина перестає боротися, на ній можна поставити хрест. Це саме стосується і держави. Українці звикли, що все дається задарма. В 1991 році насправді ми отримали державу просто безкровно. Прикладів в історії, коли держава так легко отримувала незалежність, дуже мало. І ясна річ, що маючи такого сусіда, як Росія, було б обманом думати, що вона не спробувала б поширити свій геополітичний вплив, в тому числі й на Україну. Треба було готуватися. І я впевнений, що у нас політики не всі такі дурні, що не хотіли готуватися — скоріше тут зіграла роль своїх інтересів і все-таки продажність.

— А що для тебе значить полк «Азов»?

— Думаю, можна сказати одним словом – родина. Я дуже сильно сумую за тими часами. Вивчаючи історію, розуміючи геополітичні процеси, які відбуваються у світі, я впевнений, що війна не закінчилася, і стадія, в якій вона є сьогодні, це тимчасове затишшя. Нас очікують набагато жорсткіші часи, і повернутися ще доведеться.

— Який день на війні видався для тебе найпам’ятнішим?

— 15 лютого 2015 року — п’ятий день Широкинскої наступальної операції. Коли ми були вже виснажені, нас тоді мав змінювати батальйон «Донбас». Він мав повернути направо, на маяк, а поїхав вглиб села. І у нас тоді зібралася невелика група людей і пішла їх звідки витягувати. Саме в цей день був один загиблий з мого взводу — Скіф, він з Полтави. І в цей день взагалі було багато загиблих азовців.

— Як ти ставишся до смерті на полі бою?

— Ні в якому разі не хочу сказати, що треба їхати та вмирати: воювати треба для того, щоб жити і далі розбудовувати державу. Але смерть на полі бою – найдостойніше, що в принципі чоловік може для себе уявити. В історію потрапляють як раз ті, хто йде красиво.

— Правду кажуть, що коли в бою страшно, виникають думки про Бога?

— Скажу відверто: мені ніколи не було страшно в бою, страшно було перед боєм, коли їхав на бойовий виїзд. Паніки, істерики ні у кого не було, але відвертий страх, я впевнений, є у всіх. Та під час самого бою страху немає — є розуміння, що треба робити так, як вчили, треба правильно виконувати накази командування, тоді вдасться виконати бойову задачу і зберегти своє життя і життя свого складу. А от адреналін, азарт, драйв є. Той, хто його не відчував, не зможе зрозуміти всю сутність того стану та мають заздрити тим, хто відчував. Що стосується думок про Бога – саме під час бою не було часу про це думати.

— Що тобі згадується з веселих моментів?

— В «Азові» під час несення служби ніхто не вживав алкоголю. Наш гумор був певною сублімацією алкоголю, і з ним у нас точно проблем не було. Одного разу ми з другом на одному з блокпостів поблизу Маріуполя робили обхід, пам’ятаю, як сів на шпагат, коли однією ногою ступив в окоп, а інша залишилась на горі (сміється). Це було доволі смішно. Мені не дуже, а Гарик за живіт хапався. Був ще момент під Гранітним. Йшло нас троє, снайпер каже: «Спостерігаю за вами в бінокль — троє, потім дивлюсь – одного немає! Як так?» А я в цей момент просто спіткнувся і впав! (сміється).

— Яку найбезглуздішу небилицю про полк «Азов» ти чув?

— Що 70 відсотків батальйону покусали змії, і всі вкушені вмерли – це я читав десь на сепарських ресурсах.

— Ти повернувся з війни, а багатьом людям все одно, чим ти там займався. Як ти реагуєш на таке ставлення?

— Нормально реагую, тому що розумію, що це нормальний процес в суспільстві, яке тільки зароджується. У нас української нації не існує, вона має тільки зачатки. Від нас залежить, зародиться ця нація, або ні. І нічого страшного немає в тому, що суспільство в повній мірі ще не зрозуміло, куди йому рухатися. Це скоріше треба приймати як виклик, все-таки достукатися до людських сердець і допомогти їм народитися, пробудитися. Негативна бурхлива реакція в суспільстві викличе виключно нерозуміння і ще більшу апатію. Я у своєму житті, в своїй діяльності все-таки намагаюся робити все обмірковано і, роблячи якісь дії, розумію, що є у світі закон причинно-наслідкових зв’язків. І тому істерики, які лунають від п’яних атошніків, які дискредитують абсолютно військовий рух, недоречні і мають припинятися.

— Інша картинка: ти йдеш вулицею, а назустріч тобі родина у футболках полку «Азов». Як ти відреагуєш?

— Думаю, що привітаюсь. Мені було б дуже приємно. Це ж символіка. Вона ще споконвіку несла сакральне значення. І не даремно — і комуністи, і фашисти розвішували свою символіку і намагалися її нести в маси. Ми дуже мало уваги приділяємо таким речам. А символи впливають на підсвідомість людей. Тому чим більше буде азовської символіки в суспільстві, тим краще.

— Тоді політика була б трошки іншою взагалі у державі.

— Так, але ж ми розуміємо, що державна інформаційна політика як при Зеленському, так і при Порошенко була ніяк не направлена на те, щоб люди пишалися збройними силами чи добровольчими формуваннями.

Треба ламати цю тенденцію.

— Ми намагаємось її ламати, але проблема існує. Думаю, що тут питання не в некомпетентності, а все ж таки в державній зраді. Я чомусь думаю, що і ця, і попередня влади робили і роблять все, аби дискредитувати військових. Тому що дуже мало робиться, щоб наша армія була сильнішою, щоб ветерани мали якесь забезпечення, щоб це була еліта суспільства. А не те, як сьогодні -ветерани приходять, не знають, що робити, і спиваються.

— А як ти адаптувався до мирного життя?

— Мені ніколи не було важко, оскільки чомусь я на підсвідомому рівні завжди розумів, що війна буде. Не знав, що з Росією, але розумів, що війна – процес, яким просякнута вся світова історія. ЇЇ треба не боятися, а приймати як якусь данність. Це не значить, що треба розпалювати війни, але треба нормально реагувати на ці речі. І я думаю, що добровольцям завжди набагато простіше адаптуватися.

— В чому, по-твоєму, феномен Андрія Білецького, який створив найуспішніший підрозділ країни?

— Я думаю, що раз в п’ятдесят, в сто років народжуються такі люди, як Євген Коновалець, як Петро Болбочан, як Андрій Білецький, в яких живе  частинка духу української землі. Це, напевно, дається з народження, і якщо не розвивати, то воно так і піде. Будь-яка успішна справа, на моє велике переконання, це 10 відсотків таланту, 90 відсотків – тяжкої праці.

— Як ти думаєш, якби Андрій став президентом країни, він би впорався?

— Думаю, йому це по силам. Але чи маємо ми на сьогоднішній день достатню кількість людей, які могли б зайняти ключові посади в уряді? Можна сказати – ні. І тут найбільша проблема якраз полягає в тому, що хто б сьогодні не став президентом, цій людині буде дуже важко, оскільки у нас  немає еліти, яка взяла б на себе повну відповідальність. Але між тим можу сказати, що все-таки серед нас, серед ветеранів, серед волонтерів, серед людей, яким не байдуже, цих людей набагато більше, тільки їх треба було б навчити. Коли є мораль, то людину навчити можна. У нас дуже багато професіоналів, які керували країною більш 20-ти років, і результату ніякого. І у нас є абсолютно непрофесійні політики в Національному корпусі, які мають мораль всередині, яка би допомогла. Питання в тому, що немає на сьогоднішній день поки що компетенції. Але компетенцію набагато простіше викувати, ніж знайти мораль. А у нас більшість політиків зараз – просто аморали, та як їх не вчи, вони залишаться такими ж аморальними виродками, як вони є. Вінстон Черчілль, коли в 1940 році Великобританія вступала в процес Другої світової війни, сказав: «Я обіцяю вам кров, піт і сльози, але в кінцевому разі ми переможемо!». На превеликий жаль, в 2014 році в українському політикумі не знайшлося людей, які могли не тільки так сказати, а ще й так зробити. А люди подумали: «Ми пройшли Майдан, тепер все має бути круто!». Але у нас велика проблема в тому, що люди хочуть, щоб все давалося просто так. Так не буває. Для того, щоб щось отримати, треба дуже важко і довго працювати.

— Як ти розумієш для себе слово «патріот»? І чим патріот відрізняється від націоналіста?

— На мою думку, нічим. Патріот, як і націоналіст – людина, яка готова жертвувати собою — життям, ресурсами, часом — на благо держави.

— Що ти тоді в Черкасах хотів сказати Петру Порошенку?

— Питання було дуже банальне: чому до сих пір не покарані ті, хто грабував оборонку? Я розумію, що Порошенко сам і грабував.

— А якщо би ти зараз його зустрів?

— Я би йому плюнув в обличчя.

— А якщо б зустрів Зеленського?

— Так саме. Багато хто може не зрозуміти – це ж президент, людина, яка представляє нашу державу. Можливо, плювати в обличчя йому не можна. Але просто подивитися в очі цій людині і запитати: «Володя, коли ти підеш?». Це було б доречно.

— У тебе достатньо драйвове життя. Як це сприймають твої рідні? Вони підтримують тебе повністю?

— Ну, принаймні ніколи ні в чому не дорікають. Це вже чудово.

— Є щось таке, чого ти боїшся?

— Дуже складне питання. Ясно, що всі люди чогось бояться. Це нормально. Немає речей, які в мене викликають паніку чи жах. Я боюсь, напевно,того, що робота, яку ми зробили на фронті, яку мої побратими сьогодні продовжують робити на фронті, і та робота, яку ми сьогодні робимо, як політики, може бути марною чи ми не впораємося. Я впевнений у своїх силах, готовий іти до кінця, але є таке побоювання.

— Що здатне викликати в тебе сльозу?

— Я не соромлюсь сліз. Навіть коли дивлюся якийсь фільм, можу пустити сльозу. Це нормально. Головне, щоб чоловік не плакав від тих життєвих обставин, які кидає йому доля. Тут треба їх приймати і йти. А у різних мімішних ситуаціях немає нічого поганого.

— Є щось таке, що ти не пробачиш навіть близьким людям?

— Тут треба ситуативно дивитися. Звісно, якщо я дізнаюся, що якийсь мій друг працює на Російську федерацію, такого пробачити не зможу. Але є слабкощі, які можуть виникати у людей. Не буду конкретизувати, але у мене є друг, мій побратим, який не спілкується сьогодні зі мною та з іншими нашими хлопцями через те, що він допустив певні слабкощі. Мені особисто він нічого поганого не зробив, але, як він пояснив, що допустив помилку, яка не дає йому щастя з нами спілкуватися. Я його вчинок не вважаю правильним, але все одно він залишається моїм другом, і якщо він це прочитає, варто було би, щоб зрозумів: я готовий зробити крок йому назустріч.

— Що для тебе значать гроші?

— Спосіб годувати та забезпечувати свою родину.

— А якби в тебе зараз з’явився мільйон доларів, як би ти його витратив?

— Я би інвестував в якийсь правильний бізнес, що одночасно ніс би соціальну складову, робив би щось корисне для розвитку українського суспільства, культури та приносив дохід.

Який би це був бізнес?

— Можливо, пов’язаний з мас-медіа. Можливо, знайшов би ще людей, які мають гроші і разом відкрили би власний телеканал, який сповідував би правильні цінності. Бо сьогодні таких каналів, на жаль, нема. Держава інформаційну політику, на моє велике переконання, навмисно зливає. Та й не тільки інформаційну: реформою абсолютно знищили МВС, освітня реформа абсолютно знищила українську школу, реформа децентралізації, та, яка є сьогодні, саме об’єднання територіальних громад, виконується абсолютно неправильно. Формат ринка землі, який вони хочуть відкрити, робиться абсолютно неправильно. Інформаційна політика під час війни — взагалі нонсенс: українські канали роблять платними, а російські не відключають. Всі дії влади на сьогоднішній день направлені на знищення української державності.

— Що для тебе значать нагороди?

— Це не те, чим варто надмірно пишатися. Це певні речі, які несуть свій відбиток пам’яті. Але я, наприклад, зневажливо ставлюсь до людей, які живуть колишніми заслугами.

— А які в тебе є нагороди?

— «За оборону Маріуполя», «За Широкинську операцію», «За звільнення Мар’їнки». Є відомчі, від обласної адміністрації, від міської ради, є нагородна зброя.

— В тебе багато друзів? Що ти вкладаєш в поняття «друг»?

— Є багато людей, які готові мені підставити плече, і яким я готовий підставити своє. Але це – бойове побратимство. Друзів не так багато: думаю, можна перерахувати на пальцях однієї руки.

— Чи є людина, з якою ти мріяв би познайомитися?

— З Дональдом Трампом. Все в світі тримається на особистих знайомствах, на особистому спілкуванні. Мені було б цікаво йому пояснити, що пора би подивитися на Україну з іншого боку. І, можливо, ми змогли б йому запропонувати тіснішу співпрацю.

— Що ти цінуєш у людях найбільше?

— Чесність.

— Чим займаєшся у вільний час?

— Вільного часу насправді не так багато, враховуючи, що я займаюся політичною діяльністю, бізнесом, соціальними проектами, які є в нас у Черкасах: ми відкрили спортивний клуб «Ambros Cross Fight», молодіжний «Ambros HUB», зараз будемо ще відкривати тир… Весь вільний час, який залишається, витрачаю на читання та перегляд з дружиною ввечері фільму або серіалу.

— А що ти  читаєш?

— В основному це фантастична література або філософська. Зараз перечитую «Хроніки Амбера».

— А з фільмів що подобається?

— Багато чого. Люблю фільми про собак, вони мене завжди беруть за серце.

— У тебе є собака?

— У мене дві собаки, ми їх взяли на вулиці.

— А музику яку слухаєш?

— Наприклад, коли їхав на інтерв’ю, слухав Jerry Heil. Простота й ліричність її музики й слів мене надихають. А так слухаю абсолютно все – від класичного року (AC/DC, Led Zeppelin) до сучасних треків на Хіт FM.

— Яку найсмачнішу страву ти їв на фронті?

— Відразу згадую блокпост під Сартаною, ми попали у засідку, серед нас були поранені, але на щастя, всі вижили. І на наступний день я пам’ятаю кухара, котрий нам намаринував сальця із цибулькою! Я намагався потім дома відварити цей маринад, але у нього це було неперевершено! Ми їли кашку з тим сальцем – всі в нього закохалися.

— А взагалі, яка твоя улюблена страва?

— Те, що дружина готує – те й люблю (сміється).

— Що в житті важливіше за свободу?

— Думаю, що нічого. Колись Бенджамін Франклін сказав, що той, хто пожертвував свободою заради безпеки, не заслуговує ні на свободу, ні на безпеку.

— А улюблений вислів у тебе є?

— «Дороги іншої не треба, зоряне небо наді мною і моральні закони в мені». Це кредо, яке складається з двох фраз. Перша – з пісні, яка мала стати гімном України, на жаль, так і не стала, а друга – це Іммануїл Кант.

— А милосердя важливіше за справедливість?

— Ні.

— Що значить для тебе слово «любов»?

— Я говорив про патріотизм, про готовність жертвувати заради держави, то любов – це та сама готовність жертвувати, але заради близьких.

— А що для тебе сім’я?

— Це ті, заради кого я готовий жертвувати собою.

— Як ти бачиш майбутнє своїх дітей? Зв’язуєш його з цією державою?

— Так. Саме тому я хочу зберегти цю державу для них.

— Коли ти востаннє бився? Пам’ятаєш найкрутіший махач?

— Найкрутіший махач у житті був у форматі ультра- руху, коли ми в складі однієї з київських фірм виходили проти московської фірми «Юные гладиаторы». Двадцять на двадцять. Ми їх тоді поклали за чотири з половиною хвилини. І це був переломний момент, оскільки до цього Україна ніколи не перемагала росіян в таких форматах.

— Часто користуєшся нецензурною лексикою?

— Думаю, так само, як і всі інші. Не виключаю зі свого лексикону, але намагаюсь не зловживати.

— Ти щаслива людина?

— Так.

— Про що ти мрієш?

— Хотілося б полетіти у космос. Все інше – подорожі по цікавих країнах — це бажання, які можна реалізувати навіть зараз.

— Що б ти ще хотів сказати читачам, про що, можливо, ми не спитали?

— На сьогоднішній день у нас є шанс, можливість актуалізувати себе як держава, як нація у всьому світі. Але для цього треба багато працювати з максимальною віддачею. Тоді в нас буде можливість залишити Україну для нащадків. В іншому випадку — пасивність призведе до повної втрати нашої ідентичності.

Ігор Поліщук,
Олексій Суворов,
Аліса Тітова.

Фото на обкладинці – Анна Суворова.