Ганна Курцановська | СВОЇ.CITY
Денис Євдокимов за два дні до повномасштабного вторгнення завершив службу в “Азові” і попрощався з побратимами. Хлопець будував плани на майбутнє, мріяв побувати в Англії. Але 24 лютого 2022 року без вагань знову взяв в руки зброю і став на захист рідного Маріуполя. Вже перебуваючи на “Азовсталі” Денис дізнався страшну новину про загибель своїх рідних. Майже 14 місяців боєць з позивним “Денсон” знаходиться у ворожому полоні. Зараз Денис у Донецькому СІЗО, але в якому стані — не відомо.
До Свої звернулася Вероніка Чайкіна, найліпша подруга полоненого. З близьких рідних у Дениса залишилися літня бабуся, двоюрідні сестра, брат і тітка. Тому боротьбу за визволення старшого солдата Євдокимова в інформаційному просторі веде Вероніка.
Друзі в печалі і в радості
Денис Євдокимов — корінний маріуполець. Навчався у Маріупольській школі №48. Саме тут Вероніка і Денис познайомилися. Вже ближче стали спілкуватися, коли разом відвідували секцію “Козацтво”.
“Там ми займалися рукопашним боєм, вивчали українську історію, їздили на виїзди в різні міста, брали участь у змаганнях та вікторинах. Загалом, це було дуже цікаво, але, на жаль, згодом секція закрилася. А ми продовжили товаришувати й один одного підтримувати. Ми завжди були поруч, як кажуть, і в печалі, і в радості. Коли мені було погано, Денис завжди підтримував мене і був поруч зі мною”.
Після закінчення школи Денис, навчався у механіко-металургійному технікумі. Наприкінці 2017 року хлопець поїхав до Києва.
“Я знала про його бажання приєднатися до “Азову” і, звичайно, підтримала. У столиці Денис проходив курс молодого бійця, який тривав три місяці. Пройшов, хоча і було важко. Після повернення в Маріуполь, він вступив до лав “Азову” — 22 лютого 2018 року став бійцем військової частини №3057”.
Денис наполегливо займався боксом, також ММА і просто тренувався в тренажерному залі. Вероніка каже, що ці види спорту були у пошані серед “азовців”.
Всього день побув цивільним
Термін контракту спливав 22 лютого 2022 року. І Денис планував життя цивільного. Хлопець мріяв поїхати в Англію. Він навіть вже відкрив візи, придбав квитки на літак і спланував маршрут поїздки.
“Ввечері 22 лютого ми разом сиділи в барі та святкували його звільнення. Денис тільки й говорив про Англію. Але в кінці вечора він сказав: “Якщо ворог нападе на нас, то я скасую свою поїздку і піду захищати країну”.
І наступного дня Денис повернувся до “Азову”. Знову офіційно оформився. Виходить, що старший солдат Євдокимов лише добу був цивільним.
“Я жила на Лівому березі, там, де якраз з самого початку велися запеклі бої. До 2 березня з Денисом у мене був зв’язок, він говорив, коли можна вийти з укриття, наприклад, набрати води чи приготувати їжу на багатті, а коли сховатися і носа не висовувати на вулицю. З початком війни Денис віддав мені ключі від квартири, щоб ми могли користуватися його квартирою в разі потреби. Ми мешкали недалеко один від одного. Я на проспекті Перемоги, а він на вулиці Азовстальській, але ми туди не пішли, бо там також було дуже небезпечно”.
Коли мій будинок палав, Денис був біля нього
Вероніка пробула в Маріуполі до 21 березня. Майже три тижні вона не чула голос свого друга і не мала уявлення що з ним.
“Ми вийшли пішки з Маріуполя. Хотіли рухатися у бік підконтрольної території, але через постійні обстріли це було неможливо. Потім на автобусі дісталися до Новоазовська і вже там мені вдалося зарядити телефон. Я одразу написала Денисові. Запитала де він, як він. Зараз не можу точно згадати, коли він мені відповів, але я була така щаслива, коли Денис вийшов на зв’язок”.
Вероніка розповіла другові про свою квартиру, яка згоріла, про те, як 21 березня з рідними пішки виходили з Маріуполя. У розмові з’ясувалося, що саме в цей день Денис з побратимами перебував у її будинку.
“Тоді був дуже сильний обстріл. Ми виходили і я востаннє повернула голову, щоб подивитися на свій будинок, де прожила майже все своє життя. Моя дев’ятиповерхівка горіла і Денис в той момент був там. Цей неймовірний збіг обставин”.
Сестра, тітка і бабуся загинули — вони ховалися у підвалі
Перебуваючи вже на території металургійного комбінату “Азовсталь”, Денис іноді мав змогу спілкуватися з подругою. У нього не було поранень, почувався добре і мав тільки одне бажання — дізнатися що з його рідними.
“Я почала пошуки. Завдяки дописам в різних соціальних мережах дізналася, що рідні Дениса, а саме його рідна 8-річна сестра, тітка і бабуся, переховувалася на Східному мікрорайоні. І що вони були в підвалі одного з тих під’їздів, який від авіаційних бомб повністю склався”.
За словами очевидців, тоді загинуло 28 людей. Серед них і рідні Дениса
Вероніка з другом особисто рідко спілкувалася, здебільшого Денис відписувався через своїх побратимів. Коли Вероніка дізналася про смерть рідних свого друга, деякий час вагалася — чи казати йому.
“Вони вже місяць були на “Азовсталі” і я чудово розуміла, які там обставини. Коли кожен день бомбардують, коли кожен день гинуть побратими. Це важко і психологічно, і фізично. Але все ж таки зважилася і розповіла, бо вважаю, що людина повинна знати правду. Спілкуватися продовжували через побратимів, вони сказали, що Денис тримається, хоча йому дуже важко”.
Був у Оленівці та Горлівці, а зараз у Донецькому СІЗО
16 травня Вероніка отримала повідомлення від Дениса. Як завжди — через побратимів. Наступного дня дівчина написала на всі номери, з яких їй майже два місяці приходили повідомлення. Але з них їй більше ніхто не відповів.
“З того дня, як Денис потрапив у полон, я постійно йому пишу в телеграм. Нещодавно його обліковий запис було видалено, бо давно не використовується. Тепер пишу в Інстаграм. Просто хочеться йому писати та щось говорити про те, як ми сумуємо. Розповідаю, як у мене справи, про його побратимів — хто вийшов на волю, а хто загинув”.
Завдяки побратимам, яких випустили з полону, Вероніка дізналася, що спочатку Денис перебував в Оленівській колонії, а згодом його перевезли до Горлівки. Дівчина писала листи, але жоден з них не дійшов до Дениса.
“А потім ниточка обірвалася і я вирішила надіслати запити в різні структури “ДНР”. Писала звернення не від свого імені, бо я не є ріднею, а від другої бабусі Дениса, яка є його опікуном. Дуже довго ніхто не відповідав, але я не опускала рук і нарешті дізналася, що Денис знаходиться в Донецькому СІЗО”.
Наступний крок — зустріч бабусі з онуком. Вероніка знову писала, але тепер навіть у слідчий комітет росії. Все марно. Один зі звільнених побратимів сказав, що жоден оборонець Маріуполя не мав змогу зустрітися з рідними. Та сторона не дозволяє.
Чекають Дениса і вірять, що його день народження відсвяткують вже на волі
У дні, коли відбувається черговий обмін, Вероніка з нетерпінням чекає на оприлюднення списків. Вона радіє, коли повертаються побратими її друга. І сумує, що серед звільнених немає Дениса.
Прошу вас, не втомлюйтеся робити репости, писати пости, нагадуйте всьому світу, що велика кількість наших військових досі в полоні!
“Їм зараз набагато гірше, ніж нам з вами! І ми повинні боротися за них, адже вони 86 днів стояли на захисті нашої свободи та життя”.
Своє 25-річчя Денис Євдокимов “відсвяткував” у полоні. Вероніка сподівається, що наступний день народження, а він 25 вересня, її друг буде на волі в обіймах друзів та бабусі, яка сумує і дуже чекає на зустріч з улюбленим онуком.
СВОЇ.CITY
