ДАНИЛО КОВАЛЬ, ПОЗИВНИЙ РУСИН, ДОБРОВОЛЕЦЬ ПОЛКУ «АЗОВ», ДИРЕКТОР ВИДАВНИЦТВА «ОРІЄНТИР», СПІВЗАСНОВНИК ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ: ЯКЩО МЕНЕ СПИТАЮТЬ НА ТОМУ СВІТІ, ЩО Я ЗРОБИВ ДЛЯ РОДУ – МЕНІ БУДЕ ЩО ВІДПОВІСТИ.

З Данилом мене звела чудова книга. Ним написана — глибоко й смачно, прекрасно видана. Називається вона — «Давньоскіфська філософія». Про неймовірно багатий духовний світ наших пращурів. «Проковтнув» я книгу за два післяробочих вечора і тепер раджу її всім рідним, знайомим і друзям. Коли ж я дізнався, причому не від нього, що Данило пішов добровольцем на фронт, що достойно проявив себе там у лавах нашого славного полку «Азов» — зустріч з ним для інтерв`ю була тільки питанням часу та природної скромності героя.

Знаний азовець Крук, Микола Кравченко, чиє слово було завше вагомим у свідомому товаристві, так сказав мені про свого побратима: «Ми знайомі вже майже десять років. Познайомилися спочатку по переписці. Я, як член Проводу «Патріоту України», коригував ідеологічні статті запорізького побратима. Вже тоді в Русині мене приємно здивували дві речі — активність та ініціативність. А вже в полку, коли ми познайомилися вживу, то відзначив ще дві риси: ідейність і принциповість. Він не тільки свято вірить в те, що ми робимо, але й робить все, для того, щоб наші цілі здійснилися. Він фанатик в хорошому сенсі слова. Зусиллями саме таких людей твориться історія, адже такі люди тверді в своїй вірі й невпинні на своєму шляху. Ми вже кілька років працюємо пліч-о-пліч. Я завжди можу покластися на нього. І навіть більше. Русин майже повністю позбавлений співпереживання, аж занадто вимогливий до себе й інших. Тож, він не тільки ніколи не зрадить сам, але й не дасть нікому іншому зрадити Нашу Справу.

— Як тебе краще відрекомендувати нашим читачам?

— Доброволець полку «Азов», директор Видавництва «Орієнтир», співзасновник Інституту Національного Розвитку.

— Коли ти був малим карапузом, ким мріяв стати?

— Залежно від віку мінялися вподобання – машиністом потягу, космонавтом, міліціонером, археологом, пекарем, фермером, військовим, вчителем — всього і не згадаю. Якоїсь єдиної довготривалої мрії не було. Мрії змінювалися відповідно до розширення пізнання навколишнього світу.

— Свою першу прочитану книгу пам’ятаєш?

— Пам’ятаю першу книгу, яку я прочитав, бо хотів сам прочитати, а не яку змушували. Це була дитяча збірка легенд про Хортицю і запорозьких козаків нашого місцевого запорізького видавництва,  назву якого вже забув. Вона справила на мене велике враження і пробудила національний дух, який присутній в кожному, але він може бути актуалізований в різному віці, а у когось спати все життя.

— Чим ти займався до війни?

— Вчився на соціолога в Запорізькому Національному Університеті, планував стати державним службовцем в Запорізькій обласній державній адміністрації, в 2013 році успішно пройшов виробничу практику в одному з її відділів й отримав запрошення на роботу в ОДА після завершення навчання.

Паралельно з навчанням з 2011 року я був заступником керівника Запорізького осередку Організації «Патріот України» «Величара» з ідеологічних, а потім організаційних і політичних питань. Провідником Організації був Андрій Білецький, який з кінця 2011 року був за ґратами через політичні репресії проросійського режиму Януковича.

В 2014 році наш осередок прийняв активну участь в подіях Революції Гідності в Запоріжжі, а декілька наших людей їздили на київський Майдан. Ми охороняли Запорізький Майдан, виступили співорганізаторами Народної Ради Запоріжжя (координаційний орган проукраїнських сил, куди були делеговані від нашого осередку Олександр Ракович і я, охороняли Запорізьку обласну адміністрацію і обласну раду від захоплення проросійськими сепаратистами, виступили ударною силою запорізького Майдану 13.04.2014, коли відбувся розгін проросійського мітингу в центрі міста, біля мерії, оточення його залишків і повна капітуляція російських сил в Запоріжжі. Зокрема, вони втратили усі свої прапори (там була дика суміш – прапори СРСР, РФ, Російської імперії), які ми спалили на місці.

— Коли ти став націоналістом? Що або хто вплинули на твій світогляд?

— Націоналістом став в шкільні роки і тоді сформувався мій ідеологічний базис. На формування світогляду вплинуло вивчення історії України (особливо Русі та Козаччини) і стародавніх релігій Європи та світу, наявність вірмен у моєму класі, які спілкувалися рідною мовою і цим підкреслювали свою національну самоідентифікацію. Це резонувало з відсутністю подібного в українських дітей, тому сприяло мене замислитися – чому я не спілкуюся рідною мовою, якщо я українець і живу в Україні, а вірмени, які живуть у Вірменії – спілкуються рідною мовою? Я не вважаю, що українська мова – це 100% маркер патріота і націоналіста, але для мене це було гострим внутрішнім питанням – якщо в моїх венах тече українська кров, чому я міркую і розмовляю не українською мовою? Наслідком цього став мій свідомий поступовий перехід в 11 класі на українську мову спілкування.

На мій світогляд вплинули фігури київських князів Олега Віщого та Святослава Хороброго, гетьманів Петра Сагайдачного і Богдана Хмельницького, кошового отамана Івана Сірка. На їх прикладах я зрозумів, що неможливого немає для сильної особистості. Якщо треба – вона поламає усі перешкоди, які ставить перед нею її доба на шляху до мети.

Вплинуло на мене і те, що мого прадіда по лінії матерії, колишнього офіцера імператорської армії Данила Острошапського, розстріляли в 1937 р. комуністи, а прадіда по лінії батька селянина Єгора Коваля – ті ж комуністи відправили у заслання в 1938 р., з якого він повернувся аж після завершення 2-ї світової війни (на щастя в часи війни він не пішов воювати в штрафбат «За Сталіна і Родіну»).  Брата мого іншого прадіда, морського офіцера і спадкового дворянина Броніслава Славочинського, застрелили червоні матроси, а у його брата комуністи забрали невеличкий завод в Катеринославській губернії. Тому мене на генетичному рівні відвертало від комунізму і різного роду егалітаризму, бо мій рід відчув на собі усі «прелєсті» радянської демократії і «союзу братніх народів» СРСР.

«Вишенькою на торті» у формуванні світогляду було прочитання в 10-му класі «Самостійної України» Миколи Міхновського і його 10 заповідей українця. Все інше було нашаруванням на цей базис.

Моя земля – мої традиції – мої Боги – мої герої – мої порядки – моя держава – моя мова – такими сформувалися основи світогляду ще в шкільному віці.

Пам’ятаєш той день, коли ти вирішив йти на війну? Як відреагували на це рідні — дівчина, батьки?

— Конкретного дня не було. Я давно мав розуміння, що не можу відсидітися вдома під час війни. У мене була можливість потрапити в батальйон «Азов» ще в травні 2014 року, але я по-перше хотів будь-що захистити диплом, бо це був перший диплом в Україні на тему державного синдикалізму і через написання цього диплому в мене був серйозний конфлікт з науковим керівником — я взагалі ледь не лишився можливості його захистити. Ця робота була невеличким, але вкладом в ідеологічну розбудову української правої ідеології, і я хотів її довести до кінця. По-друге, я знав скільки хлопців рвуться потрапити до лав «Азову», а так як я ніколи не був супер-бойовиком, то не хотів займати чужого місця. Кожному своє. В липні-вересні 2014 року я з побратимами з «Патріоту України» стояли на міліцейському південному блокпості м. Запоріжжя, ми були як допомога міліції у випадку затримань підозрілих людей, а іноді міліція взагалі могла блокпост на пів дня — день лишити цілковито на нас.

На початку вересня 2014 року зателефонували мені запорізькі побратими, які служили в батальйоні «Азов», і сказали, що я потрібен в «Азові». 17 вересня 2014 року «Азов» став полком МВС, його командир Андрій Білецький почав передавати справи своєму наступнику Ігорю Михайленку. Тоді мій побратим Серб (Олександр Ракович), який до війни був заступником керівника запорізького осередку «Патріоту України» з фізичної підготовки і акцій прямої дії, став в «Азові» заступником начальника штабу, а начальником штабу став Клос – замість Вадима Трояна. Клос теж колись був членом Запорізького «Патріоту України», але потім переїхав з Запоріжжя через роботу. Знаючи про мій досвід робочої практики в ОДА та організаційне забезпечення діяльності нашого осередку протягом 3 років, Серб сказав, що потрібна моя допомога в розбудові штабу батальйону «Азов» і як тільки буде змога, мені скажуть коли і куди я маю прибути. Я одразу ж погодився. Одним словом – їм був потрібний робочий кінь і я якраз підходив на цю роль. І от в один день мені подзвонив Серб і сказав – 11-12 жовтня будь в Бердянську в 9 чи 10 ранку, тебе заберуть на базу в Урзуф. І я прибув – так почалася моя служба в «Азові». Практично з першого ж дня я був залучений до процесу підготовки переходу полку МВС «Азов» до НГУ, адже фактичне рішення про перехід полку до НГУ було прийняте 9 жовтня, наказ був 11 листопада, а фактичний перехід (найскладніша стадія) – аж до кінця грудня 2014 р.

Рідні і дівчина мене підтримали, але авжеж не могли не хвилюватися за мене. Хоча я думав, що мене підтримає лише дівчина, яка розділяла мої світоглядні позиції, а батьки – ні (вони взагалі були завжди проти моєї націоналістичної діяльності). Однак, на щастя, всі підтримали моє рішення.

— Звідки взявся твій позивний?

— Спочатку я хотів взяти позивний «Скіф», але він був зайнятий. Тоді – «Сармат», аналогічно. «Роксолан» – знову зайнято. Тоді зупинився на «Русин» — це самоназва нашого народу з IX-Х сторічь, яка аж по XX сторіччя залишалася на Західній Україні. Я вважаю помилкою нашої інтелігенції кінця ХІХ сторіччя, яка навмисно почала витісняти етнонім «русини» і вводити у вжиток етнонім «українці», нібито для боротьби з російськими впливами на селян. Насправді, вплив російської культури в селі був мізерним. Натомість ми послабили зв’язок з нашою золотою добою – Київською Руссю або коректніше сказати «Руською землею». Сьогодні ворожій пропаганді набагато легше кинути вудочку від Росії до Русі, ніж нашій пропаганді від України до Русі. Бо в побудові пропаганди ми з самого початку впираємося в питання — чому відмовилися від власної самоназви? Хоча саме Україна є спадкоємцем державної традиції Русі, а не РФ (у них суміш Золотої Орди і Московського князівства). Мені подобається наша стара самоназва – «русини», тому обрав і таке псевдо.

— Що для тебе значить полк «Азов»?

— Це дуже важливий етап мого життя і становлення. По-перше, я виконав «націоналістичний мінімум» — під час війни не лишився сидіти вдома, а потім пояснювати,  як ось так сталося, що ти націоналіст і не пішов захищати Батьківщину і Націю. По-друге, саме в «Азові» я розібрався в тому,  чого насправді хочу в житті, зрозумів природу своєї «сродності» — життєвого призначення. По-третє – отримав певні навички поводження зі зброєю, що ніколи не буває зайвим. Також я зустрів там принаймні 2 людини, яких я можу назвати побратимами не для красного слівця, а реально. Цікаво, що вони обоє старше мене майже на 10 років. «Азов» – це шанс для конкретної людини і шанс для усієї України. Людина приходить в «Азов» і отримує всі можливості стати краще. Я ніколи не бачив таких інституцій, де абсолютно усе було заточене під те, щоб ти розвивався – лише обирай напрямок! Так само і країна має можливість, використавши досвід «Азову» в розбудові ЗСУ, стати набагато потужнішою у військовому плані.

— У чому, на твій погляд, феномен Андрія Білецького, як батька нашого найуспішнішого добровольчого підрозділу?

— Насправді, якогось унікального феномену немає. В усі часи, а особливо під час війни, сильні особистості, лідери від народження, гуртували навколо себе людей з архетипом воїна. Саме такі формування є найбільш ефективними – де є прагнення перемогти ворога, знищити його, домінувати над ним і встановити свою правду. І це прагнення перевищує інстинкт самозахисту та прагнення до комфорту. А в історії України таких прикладів – сотні. Те, що ми читаємо в історії про князів, отаманів і гетьманів живе і сьогодні, просто має сучасні форми. Білецький – це прояв лідерської генерації, яка була в кожному поколінні українців. Тільки деякі покоління своїх лідерів підтримували, як гетьмана Богдана Хмельницького – і все у нас в країні було добре, а деякі покоління – ні, як гетьмана Павла Скоропадського, і тоді все у нас в країні ставало погано. Сьогодні, нажаль, я бачу повторення з історією часів Павла Скоропадського і Миколи Міхновського, коли українських правих (тоді вони називалися самостійниками, а потім – гетьманцями) одночасно звинувачували у проросійськості та непрогресивності, застарілості та недалекоглядності. Народ підтримав демагогів – різних партійних демократів, соціалістів і комуністів. Як результат – 3 Голодомори і деформація навіть народних традицій, одного з стрижнів національного організму (наприклад поширення помірного, так би мовити, культурного алкоголізму як норми – українці до ХХ ст. були майже не питущою нацією).

Білецького одночасно звинувачують і в проросійськості, і в непрогресивності, і в недалекоглядності, і в радикалізмі, як колись Міхновського і Скоропадського. Тільки ті, хто це роблять, не звільняли 8 населених пунктів, 2 з яких – це півмільйонний Маріуполь і передмістя Донецьку, Мар’їнка. В той час, коли ці критики навіть уявити не могли війну з РФ, ми в організації «Патріот України» на вишколах фізично і морально до неї готувалися. Завдяки Білецькому і його людям не відбулися Харківська і Запорізька «Народні Республіки», але щоб це зрозуміти, треба аналізувати минуле, чого у нас не люблять робити. Поки народ не навчиться довіряти людям справи, нічого в України не вийде.

Що більше за все вразило тебе на війні? Який фронтовий день запам»ятався найбільше?

— Запам’ятався день, коли я був в Широкіно в червні 2015 року на позиції «П’ятиповерхівки». Якраз напередодні в Широкіно загинув азовець «Дюшес». Пам’ятаю,  в один з днів зранку по нам почала прицільно працювати російська важка артилерія 152 мм. А ми сидимо в будівлях курортного призначення, які можуть скластися як картковий будиночок навіть від 1-2 чітких влучань. Ворожа артилерія кладе методично все ближче і ближче і в результаті вони пристрілялися і почали довбати конкретно по будівлям. Правда більшість прилітало в одну, де сидів мій побратим ще з часів запорізького «Патріоту України» з позивним «Сокира», він одним з перших приєднався до «Азову», коли він ще був партизанським загоном «Чорний Корпус». Внаслідок 2-3 потраплянь російської артилерії,  там знесло 1 поверх і роздовбало конкретно ще один. Просто диво, що ніхто з захисників тої будівлі не загинув. Вони навіть примудрилися зафільмувати одне з потраплянь в свій будинок. Обстрілювали нас конкретно, наш будинок «ходив ходуном» і я думав, що тут ми під ним і залишимося. І таке цікаве відчуття – звичайні люди мали б хвилюватися, але всі ми були на позитиві, жартували, бо ж від тебе нічого не залежить, а все залежить від майстерності ворожого розрахунку. Медик Генріх навіть довго не хотів вилазити з спальнику і лише після 5-6 прильотів зрозумів, що таки треба буде одягнути бронежилет і каску. Коли обстріл закінчився, то всі ми повилазили на двір подивитися на його наслідки – це був чисто Марс. Пісок піднявся вгору на метрів 10 і через це все отримало червоний колір. Біля нашого будинку була воронка з 2 мене зростом, в якій застрягнув снаряд і не розірвався. Не знаю, як би повів себе наш будинок, якби той снаряд таки розірвався. Того ж дня бій продовжився вже ввечері і вночі. Бій тривав довго. Почали наближатися до закінчення боєприпаси, а ворог обстрілював наші позиції і з мінометів, і з крупнокаліберних кулеметів, і з гранатометів, і з стрілецької зброї. У нас були ворожі рації, які наша розвідгрупа змогла отримала ще раніше. По ним ми дізналися, що до нас висувається ворожа група для штурму наших будівель. Тоді мені і ще декільком хлопцям скомандували спуститися на перший поверх і забарикадувати усі вікна і входи чим тільки можна, бо є імовірність, що ми будемо тримати кругову оборону. Барикадувати не було особливо чим, ми імпровізували як могли, але зрозуміло, що після 1 пострілу з РПГ наші барикади розвалилися б. У одного з наших виникла ідея, що якщо буде близький бій – то це ж треба мати доступ до підвалу. Доступ до підвалу був тільки з вулиці, а в підвалі генератор, якщо він вимкнеться – ми втратимо зв’язок з Замком (нашим командним пунктом, який розташовувався неподалік). Генератор був бензиновий і його треба було постійно дозаправляти, в результаті ми по черзі через вулицю ходили до підвалу і дозаправляли генератор. Один хлопець спробував зробити дірку до підвалу – спочатку по черзі киркою пробували пробити дірку в підлозі, я вже не пам’ятаю чи підривали гранати в цьому заглибленні, але такі ідеї точно хтось з присутніх висловлював, можливо одну гранату і підірвали. Вогневий контакт змінювався обстрілами наших позицій з мінометів. Прострілювалися і підходи до нашої позиції, по яким до нас можна було дістатися. Не зважаючи на цю небезпеку, до нас таки приїхали 2 машини постачання і ми максимально швидко вивантажили боєприпаси і заносили до будівель. Всі були налаштовані на вирішальний бій, але все ж таки внаслідок вправності і сильного вогню наших кулеметників – ворожа група так і не дісталася до нашої багатоповерхівки. Коли я повернувся потім на Урзуф, то мій побратим Варяг розповів, що в штабі сказали — це був найсильніший обстріл і взагалі бій в Широкино після лютневих боїв 2015 р. Саме цей червневий день 2015 року запам’ятався мені дуже добре. Мій вклад в цьому бою був невеликим, але враження на все життя.

— Чи правда, що в бою багато бійців згадують Бога, маму?

— При мені такого не було.

Ти людина віруюча?

-Так.

— Чи віриш ти в прикмети?

— Так.

— Є у тебе якийсь оберіг, талісман?

— Так, я вірю в їх силу, якщо вони несуть на собі прадавні символи наших пращурів. Хтось набиває татуювання, а у мене тризуб на шиї, який ношу з 16 років, і ще декілька оберегів. З «Азову» привіз 1 своєрідний талісман – звичайний металевий ключ, який я знайшов в Широкіно.

— Яку найбезглуздішу плітку про себе, про полк ти чув?

— Чесно кажучи, нічого не пам’ятаю такого. Я обираю таке коло спілкування, яке б не займалося плітками і «говномутством» (специфічне азовське поняття). Тому не особливо орієнтуюся в плітках.

— Кажуть: «Війна все спише». Відомо про сувору дисципліну в полку «Азов». Що можна вибачити солдату на фронті, а що — ні? За що можна було отримати палиць?

— За різні порушення дисципліни – від вживання алкоголю та іншого лайна до побутових крадіжок. Але останнього майже не було. Вважаю, що це надзвичайно корисно і важливо, що це робилося перед строєм на очах у всіх. Кожен розумів, скільки і яких буків йому буде за той чи інший проступок.

— «Азовці» — ще ті балагури! Щось веселе з фронту пригадати можеш? На війні ж без почуття гумору — взагалі дупа …

— У мене веселощі почалися в перший день. І до фронту доїхати не встиг, а вже історія на все життя. Приїхав я 12 жовтня 2014 року в Бердянськ, де мене мала зустріти азовська машина і відвезти на базу в Урзуф. А так, як я був з «Патріоту України» і брав участь у багатьох вишколах ще до російсько-української війни і Революції Гідності, то у мене ще з 2012 року був повний комплект тодішньої азовської форми – парка, кітель, кашкет і штани бундесвер, берці. Стою я біля зупинки, що біля бердянського автовокзалу в формі з камуфляжним рюкзаком. Чекаю – нема машини 10, 20, 30, 40 хвилин. Думаю – чи не «прокидали» мене, оце був би жарт на мільйон! Але ні, бачу якась машина азовська їде (на авто ліпилася батальйонна емблема на двері чи капот), я впевнено махаю рукою, щоб зупинилися. Вона зупиняється, я залажу – а це був невеликий мікроавтобус, але з вийнятими задніми сидіннями, позаду сидів азовець з РПК і на передньому сидінні ще двоє азовців, теж озброєні, здається один АКСУ, а інший АК-74. Я залажу в салон і впевнено кажу: «Я від Серба, мені на базу в Урзуф». Водій (це був Алекс) одразу каже: «А, ну давай залазь швидше». Я заліз, сиджу собі, розглядаю РПК, адже раніше на тренуваннях доводилося мати справу лише з автоматом Калашнікова, але не з кулеметом. І от ми їздимо по місту хвилин 20, трясемося по специфічним бердянським дорогам і тут повертається Алекс і питає в мене: «А ти хто такий взагалі?». Я кажу: «В сенсі?». Алекс перепитує вже з елементами наїзду: «В прямому сенсі — ти хто такий?». Я спокійно відповідаю: «Мене Серб запросив в «Азов» на службу, сказав — мене машина забере з бердянського автовокзалу, ви ж на машині – от я вас і зупинив. Ви ж в Урзуф їдете?». Алекс сказав, що вони то в Урзуф, але я з ними не поїду. Після 10 хвилин міні-розслідування виявилося, що машина за мною ще і до Бердянська не доїхала. Потім,  коли згадував цю історію,  завжди сміявся, що по факту будь-яка молода людина європейської зовнішності в бундесвері могла зупинити азовську машину, залізти до неї і 20 хвилин кататися з азовцями по Бердянську. Адже будь-хто може купити комплект осінньої форми бундесвер і берці. Цей випадок показує і те, що в жовтні 2014 року полк «Азов» вже був дійсно великим підрозділом – люди з одної сотні спокійно могли не знати людей з іншої. Це вже не ті часи, коли в червні 2014 року всі знали одне одного в обличчя.

— Що ти дізнався про себе на фронті. Ти — до війни і зараз – дві різних людини?

— Зараз скажу дивні речі, як для людини, яка відслужила в «Азові». Я зрозумів, що мій шлях – це не військовий шлях. Моя «сродна праця» є іншою. Український філософ Григорій Сковорода вірно казав, що в тебе ніколи не вийде робити добре те, до чого ти не народжений. Якщо народжений бути воїном – воюй, торговцем – торгуй, хліборобом – сій, ковалем – виковуй, ну і так далі. 3 роки 2 місяці і 1 тиждень служби в полку «Азов» дозволили мені чесно розібратися з тим, що у мене виходить і ким я хочу бути. До війни я мав ілюзії, що я народжений для війни, але на війні стало зрозуміло – ні. Не скажу, що було важко служити в «Азові», але я явно вибивався з загальної маси азовців. Наприклад, у мене не було великого потягу до вогнепальної зброї та закупівлі апгрейдів на неї. Більшість азовців вкладало всю душу і більшу частину зарплати в свою зброю. І це цілком нормально. Мій побратим Варяг, теж колишній член запорізького осередку «Патріоту України», перетворив свій АКСУ в якусь зброю майбутнього – принаймні вона так виглядала. Якось ми у вихідний день прогулювалися по зимовому Урзуфу і зустріли місцевого мешканця, який з захопленням чи здивуванням спитав Варяга: «А це Вам в «Азов» нові автомати привезли? Видно одразу, що сучасні! Напевно американські?». А це, насправді, був звичайний АКС-74У тільки з ручкою переносу вогню, прицілом і планкою. Але виглядало збоку дійсно круто, порівняно з моїм звичайним АКС-74 з прикладом-веслом. Так от в «Азові» в порівнянні з більшістю я зрозумів, що не маю такого потягу до військової справи, як собі думав до війни. «Азов» – це скупчення саме природжених вояків і саме тому він був такий успішний. Там, де одні бачать небезпеку, азовці бачать можливість прославитися, отримати дозу адреналіну і знищити побільше ворогів.

— Як, на твою думку, закінчиться війна?

— Україна поверне собі окуповані території Донецької і Луганської областей після смерті Путіна – це 100%. Повернути Крим буде важче, адже навіть російські ліберали по типу Навального не бажають його віддавати, але якщо при владі в Україні буде потужна команда на чолі з сильним лідером, наприклад Андрієм Білецьким, то все буде добре. На даний момент позитивно для України завершити війну неможливо ні військовим чином, ні дипломатичним. Для нас ідеальним є хорватський чи азербайджанський сценарій, а от молдавський показує, як не треба робити.

— Нинішня окопна війна — найгірше, що може бути для бійця. Що потрібно робити, щоб солдат не втратив мотивації служити?

— Головне, щоб був вогневий контакт з ворогом і підтверджені вбиті вороги. Якщо боєць реально воює – вилазки або окопна війна, то він збереже мотивацію. Важливий і соціальний пакет, але для справжнього воїна це другорядні речі. Полк «Азов» показав на Світлодарській дузі – в умовах окопної війни можна просуватися вперед, завдавати ворогу важкі втрати.

— Чому молода людина, яка йде служити, має обрати саме полк «Азов»?

— Бо це підрозділ, командування якого зацікавлене, щоб новоприбулий боєць розвивався і освоював одну, а за бажання — декілька військових спеціальностей. Бо це підрозділ, в якому можна рости виключно завдяки особистим якостям і бойовим показникам. Це підрозділ з найкращим матеріальним забезпеченням – всі аспекти матеріальних чи побутових потреб азовця забезпечені, від нього ж потрібна лише повна віддача у бойовій підготовці та виконанні поставлених завдань. Бо це підрозділ, де служать не заробітчани, а справжні добровольці, які прагнуть відвоювати українські землі у РФ і за кожної нагоди це роблять – так в 2019 р. на Світлодарській дузі «Азов» просунувся вперед на 3 напрямках і вибив ворога з його позицій. Бо це підрозділ з власними традиціями, що сприяють гуртуванню і мотивації бійців. В «Азові» ви зустрінете не просто побратимів і товаришів по зброї, але і багато цікавих і розумних людей. В Широкіно у вільний час багато азовців читали або грали в шахи і шашки.

Якщо ви хочете ставати кращими і перемагати – то вам точно дорога в полк «Азов».

— Ти повернувся з війни, а тут багатьом взагалі пофіг, що там робилося! Як ти сприйняв таку дійсність?

— Нормально, адже розумію, що насправді війну розуміють лише природжені вояки. А це меншість, це пасіонарії. Для більшості війна завжди була і буде чужою. Раніше воювали лише аристократи, як би вони не називалися – лицарі, шляхта чи козаки. Наприклад, козаки взагалі складали близько 2-5% від населення України XVII-XVIII ст. Всі інші – міщани, селяни, духовенство. У них інший світ. Наприклад, той же Григорій Сковорода відстоював думку, що навіть богослов’я треба по різному викладати людям з різних прошарків суспільства, бо у них різне сприйняття світу і різний життєвий шлях, різне призначення – відповідно і Бога вони будуть сприймати по іншому. Так само і війна – міщанин і воїн завжди сприйматимуть її по різному. Для міщанина чи селянина це завжди буде щось таке, що заважатиме його професійній діяльності та спокійному життю. Тому їх ніколи і не питали про питання війни і миру, все вирішувала аристократія – еліта, ті хто проливали кров і давали змогу селянам і міщанам безпечно вести свою професійну діяльність. Якщо спитати у міщанина – чи хочеш ти закінчення війни, він завжди буде за, навіть якщо потім через рік його пограбують вороги, його доньку і дружину зґвалтують, а сина зарубають на його очах. Але це треба прорахувати, чого міщанин не буде робити, адже він зайнятий своєю професійною діяльністю і сімейними проблемами. У нього нема часу на вивчення характеру ворога та природи війни і миру.

Тому політична система має бути заснована на понятті заслуженого громадянства – відслужив, віддав обов’язок Батьківщині і готовий стати на її захист, зрозумів хто ворог і на що він здатен – отримуєш право голосу. А служити сьогодні можуть і чоловіки, і жінки.

— Чим ти займаєшся зараз?

— Останній рік я є директором Видавництва «Орієнтир», яке в цьому році випустило унікальну збірку античних джерел «Давньоскіфська філософія» та Націоналістичний Ідеологічний Журнал – збірку практиків і ідеологів Українського Націоналізму ХХІ ст. Вже готова книга кандидата економічних наук Вадима Новікова «З аутсайдерів у лідери. Політика економічного націоналізму в Україні і світі». Наступного року плануємо перевидати збірку спогадів про Широкинську операцію та видати 2-е розширене видання «Давньоскіфської філософії». Також випустимо 2-й номер Націоналістичного Ідеологічного Журналу та рідкісну наукову працю про філософію Григорія Сковороди. Є в планах і видання спільно з журналом “ТV-Парк» великої збірки інтерв’ю з командирами і добровольцями полку «Азов» різних років, адже Ви встигли зібрати дійсно унікальну колекцію спогадів, яка мусить бути обов»язково надрукованою та потрапити в руки до читача єдиною книгою спогадів і портретів яскравих особистостей.

Крім цього я є співзасновником Інституту Національного Розвитку, який вже виступив організатором в Києві 2 експертних круглих столи на теми «Україна-2020: російська присутність і загрози національній безпеці» та «Проросійський колабораціонізм в Україні та методи боротьби з ним». Брав участь в підготовці вищезазначених заходів і 4-ї конференції Групи сприяння розбудові Інтермаріуму.

Також займаюся аналітикою для Центрального Штабу політичної партії Національний Корпус і є заступником головного ідеолога Національного Корпусу, Миколи Кравченка.

Час від часу читаю різні лекції для українських молодіжних аудиторій і в рамках діяльності Освітнього відділу Центрального штабу НК, і поза нею. Наприклад, нещодавно розповідав ліцеїстам військового ліцею ім. Богуна про історію та традиції добровольчого полку «Азов».

— В час тотального засилля соцмереж, яке значення має друкована книга?

— Друкована книга, як і театр, ніколи не помруть. Адже тактильні відчуття, запах книги, сам контакт книги і очей, розглядання ілюстрацій, підкреслювання важливого – цього всього не замінять гаджети. Тим паче з кожною книгою пов’язаний окремий спогад. А ще, коли ви читаєте книгу, то вам на друкованих сторінках не випливають сповіщення, що хтось там опублікував нове сторіс або що хтось лайкнув ваше зображення чи прокоментував ваш пост – ви не відволікаєтеся, тому процес читання друкованих книг набагато результативніший. Книга дозволяє читати сконцентровано, обдумувати і смакувати отриманою інформацією. В кінці кінців друкована книга – це вже традиція, якій більше 500 років! А рукописним книгам більше тисячі років! Скільки творів мистецтва пов’язані з книгою, яка фактично стає суб’єктом в людському житті. Не одна подружня пара утворена внаслідок знайомства в книгарнях.

Наприклад, в Західній Європі повертається мода на друковані книжки. Це стає частиною молодіжної моди, як наприклад фотографії на плівку або зроблені з подібним ефектом.

Друкована книга – це певний маркер. Людина читаюча – це можна сказати вимираючий вид в Україні. Хоча в київському метро я часто бачу читаючих людей і це переважно молодь і часто – це саме друковані видання. За результатами опитування 2019 р. від компанії Research & Branding Group лише близько 40% українців регулярно читають книги, а майже 60%, здається 57%, не прочитали жодної книги за рік! Якщо дійсно більша половина українців не прочитала і книги за рік, то це каже про тотальну гуманітарну кризу в країні – громадяни або не хочуть, або не можуть сприймати великі об’єми структурованої інформації. Це доводить інституційний крах ліберальної демократії, адже її головна ідея – вільні вибори на основі самостійного аналізу варіантів вибору. Та якщо люди не читають, то про який самостійний аналіз політичних пропозицій може йти мова!
Тому держава має популяризувати не просто друковану чи електронну українську книгу, а і популяризувати читання – це вже завдання інституту освіти. Але я віддаю перевагу друкованим книгам.

— Є щось таке, чого ти боїшся?

— Так. Боюся, що побачу за життя крах Української Держави.

— Чи є у тебе найзапекліший ворог? При зустрічі з ним — другу щоку підставиш?

— Особистих ворогів не маю. Історія з другою щокою не про мене. Це не українська і не європейська історія – оці всі другі щоки та інші дивні заповіді близькосхідного походження.

— Коли ти востаннє плакав?

— В років 10-11.

— Є щось таке, за що тобі соромно?

— Так, є не один момент, який би я хотів змінити, але це життя, а не комп’ютерна гра. Не можна завантажити попереднє збереження. Все, що можна, це засвоїти урок і не повторювати помилок.

— Що для тебе в людях найцінніше?

— Вірність даному слову, виконання обіцянки, ідейність (здатність щось робити без грошової або за мінімальну винагороду з розуміння потреби для спільної справи та спільного блага).

— Чого ти ніколи не пробачиш, навіть рідним?

— Переходу на антиукраїнські світоглядні позиції.

— Чи існує людина, перед якою ти хотів би вибачитися, але не мав такої можливості?

— Ні.

— Як давно і з якої причини ти бився?

— Останній раз серйозно бився, коли наш запорізький осередок Організації «Патріот України» розганяв мітинг проросійських активістів в Запоріжжі 13 квітня 2014 р.

— Що для тебе гроші? Якби ти мав зараз мільйон доларів — на що б витратив?

— Гроші – це засіб для досягнення мрій і поставлених цілей. Якби я якимось чином отримав мільйон доларів – 250 тисяч віддав на розвиток полку «Азов», 125 тисяч вклав би в Видавництво «Орієнтир», 125 тисяч вклав би у виготовленні автентичних копій Збруцького ідола для українських музеїв і пам’ятників (унікальна пам’ятка української духовної культури, яка нажаль знаходиться в краківському музеї) або взагалі на його викуп у поляків, адже ця кам’яна скульптура була знайдена саме на території України. 500 тисяч витратив би на придбання квартири в Києві і будиночку або квартири в Яремче. Про всяк випадок придбав би пару одиниць вогнепальної зброї і запас набоїв – у воюючій країні це буде не зайвим.

Що для тебе нагороди?

— Для мене важливіші реальні досягнення, а не нагороди. Часто нагороди нічого не значать.

— Ти часто користуєшся нецензурною лексикою?

— Дуже рідко, переважно коли цитую когось, хто висловлюється ненормативною лексикою. Вважаю її шкідливою і зайвою складовою українського мовлення, адже більшість сучасної лайки є іноземного походження. Автентична українська лайка не є настільки токсичною.

— У вільну хвилину чим займаєшся? Твої улюблені: вислів? Пісня?  Фільм? Книга?

— Займаюся спортом. Фізичні навантаження – універсальне розвантаження голови. Люблю читати книги і гуляти. Люблю Хортицю і Карпатські гори, але не часто туди вдається вирватися. Граю на дримбі. Дивлюся фільми. Нещодавно подивився нову екранізацію твору «Захар Беркут» — гарна кінострічка.

Улюблений вислів: «Під лежачий камінь вода не тече». Пісня – з української музики це Тінь Сонця «Золотослов» і Крода – «Буревій», з іноземної це 2 пісні, бо вони надзвичайно різні: Manowar – «Call to Arms» та The Radha Krsna Temple – «Sri Isopanisad». Фільм – «Generation P» за однойменною книгою Віктора Пелевіна. Улюблена книга – збірка античних джерел «Давньоскіфська філософія». Якщо з художньої літератури – то з сучасного це згадувана книга Пелевіна, з класики – українські збірки Миколи Гоголя «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» та «Миргород», його окремі твори «Мертві душі» і «Ревізор». З-поміж усіх творів Гоголя – повість «Вій» це №1.

— Чи є людина, з якою ти хотів би познайомитись?

— Це автор Акту незалежності України, український політв’язень і націоналіст Левко Лук’яненко, нажаль, він нещодавно помер. З живих було б цікаво познайомитися з Дональдом Трампом, Нарендрою Моді, Хасаном Насраллою, імператором Нарухіто та Сіндзо Абе. Якщо з мертвих – то з князями Олегом Віщим, Володимиром Хрестителем, Всеславом Брячиславичем і Володимиром Мономахом, письменниками Миколою Гоголем і Юрієм Миролюбовим, художником Федором Ізенбеком. Якщо швидко відповідати на питання – то ось так. Але загалом я думаю, що і з живих, і з мертвих у мене був би великий перелік з ким би я хотів саме не просто познайомитися, а сісти і порозмовляти.

— Якщо потрібна порада, до кого звертаєшся в першу чергу?

— Залежно від тематики. З особистого життя ні з ким не раджуся, у питаннях професійних – з засновником Видавництва «Орієнтир» Миколою Кравченком.

— Що найсмачніше ти коштував на фронті?

— Плавлений сирок якогось українського виробника. Він мав якийсь неповторний смак в той момент.

— А взагалі, яка твоя найулюбленіша їжа?

— Шашлик.

— Як ти розумієш слово «націоналіст»?

— Той, хто любить свою Батьківщину та Народ/Націю і словом, і ділом.

— У тебе багато друзів?

— Ніколи не прагнув мати багато друзів. Справжніх друзів не буває багато. В мене, на щастя, є декілька.

— Що в житті цінніше за свободу?

— Обов’язок.

— Милосердя важливіше за справедливість?

— Справедливість – основа здорового колективу та суспільства загалом. Вона важливіше.

— В чому для тебе сенс життя?

— Робити добро для рідного народу, зберігаючи вірність кращим з його представників. Як казали мудрі скіфи: «Хто не вірний людям – не вірний Богам». Також є чудові слова з цього приводу в одній пісні: «Сбыться и вступить в сияющую вечность». Якщо мене спитають на тому світі, що я зробив для Роду – мені буде що відповісти. На одній лекції я сказав присутнім — жити треба так, щоб якщо вночі до тебе прийдуть духи Аксьона і Хоми (21- і 18-річний добровольці батальйону «Азов», які загинули 20.08.2014 в бою в Іловайську) і спитають: «Я загинув за майбутнє України і твоє особисто, а що зробив ти?» —  щоб було, що відповісти. Якщо чесно відповідати на це питання, тоді проявиться реальне обличчя людини, а не «маска», яку носить більшість. Може виявитися, що за душею або нічого немає або є, але надзвичайно мало. Намагаюся жити так, щоб наприкінці кожного дня я міг адекватно відповісти на вищезазначене питання.

— Як ти розумієш слово «патріот»?

— Той, хто любить свою Батьківщину та Народ/Націю і словом, і ділом.

— Якщо почнеться гаряча фаза війни, знову підеш на фронт?

— Якщо цього будуть вимагати обставини на фронті, то так.

— Як ти розумієш для себе слово «любов»?

— Це ставлення до людини, як частини себе. Саме тому однобічні розлучення для більшості людей такі важкі, адже людина ніби втрачає частину себе.

— Яке значення має у твоєму житті сім’я?

— Гармонійні відносини в родині – це духовна опора для розвитку. Родина завжди важлива.

Озираючись назад, що б ти хотів змінити у пройдешньому житті?

— Піти добровольцем в «Азов» не в середині жовтня 2014 року, а одразу після захисту диплому — на початку липня. Хоча є ще декілька моментів, які б я змінив, але цей на першому місці.

— Про що ти мрієш?

— Побачити за життя постання Української Самостійної Соборної Держави і відродження духовної традиції Русі-України. В особистому плані – мати дітей, за яких буде не соромно. В приземленому плані – вилікувати спину, яку пошкодив під час служби в полку «Азов».

— Ти щаслива людина?

— Так.

— Що б ти ще хотів сказати читачам журналу, про що ми не запитали?

— Завжди займайтеся саморозвитком і не проживайте життя, як овочі, бо Україна починається з кожного з нас конкретно. Байдужість до минулого і майбутнього свого народу не робить нас ні розумнішими, ні сильнішими. Немає часу деградувати, бути слабкими та розрізненими. Ставайте кращими, не зважаючи ні на що – тоді буде кращою і Україна. Ніхто нам не допоможе, якщо самі собі не допоможемо, адже під лежачий камінь вода не тече.

Ігор Поліщук,
Олексій Суворов
Фото на обкладинці: @sva.yara