ЧЕРГОВИЙ «ЗАГУБЛЕНИЙ СВІТ» ГЕННАДІЯ ПОПЕНКА

Шоумен, актор та ведучий циклу документальних програм «Загублений світ» на каналі 2+2 Геннадій Попенко впевнений, нереальні туристичні місця можна і треба шукати в Україні. Нещодавно телеведучий повернувся з автоподорожі місцями, про які не раз розповідав у проекті, але вперше побачив на власні очі. 20 серпня відбудеться прем’єра нового сезону «Загубленого світу», а поки про український Стоунхендж, знахідку у Тараканівському форті, що змінила життя його родини, та найбільше здивування від поїздки до  Японії — в інтерв’ю Геннадія Попенка для «TV-Парку».

— Геннадію, українські села — не найпопулярніший туристичний маршрут, тим паче, коли подорожі закордон стали такими доступними. Чому саме мандрівка Україною? 

— Збіглося кілька чинників, через які я зрозумів, що ми, родиною, обов’язково маємо поїхати у таку подорож. По-перше, доня Богдана дуже хотіла мандрувати. Ми багато з нею катаємося, але в основному це поїздки з точки А в точку Б, без зупинок та імпровізованих зустрічей. А от під час цієї мандрівки ми не обмежували себе. Наприклад, коли побачили просту картину, як трактор оре поле, і за ним іде табун лелек, зупинилися. Уявіть, поле і сотня лелек! Вони вибирали черв’ячків, жабок, а ми сміялися, давали лелекам імена, вигадували варіанти того, що вони там ще можуть знайти. Такі моменти малій потрібні. По-друге, моя цікавість була у тому, щоб проїхатися місцями, про які ми говоримо у «Загубленому світі», і відчути їх не просто у форматі відрядження. Побачити невловимі знаки, відчути атмосферу, познайомитися з місцевими, почути від них історії, які навряд відкопаєш під час робочої поїздки. По-третє, коли дивишся не одну пам’ятку, а бачиш кілька цікавих місць, ти можеш їх порівняти і скласти повну картину місцевості.

— Які місця вдалося відкрити для себе по-новому?

— В «Загубленому світі» ми показували Камінне село, що на Житомирщині. Дізнавалися, чи дійсно воно пов’язано з відомим Стоунхенджем, чи має це урвище космічне походження. Глядачі зробили свої висновки, а я вирішив побачити Камінне село на власні очі.  І віднайшов там місце запитань та сили. Загадкові монолітні брили, подекуди з ідеально рівними розколами, стоять, як прибульці, у рівнинному лісі. А ще там так багато смачнющої чорниці! На зворотній дорозі ми заїхали в Тараканівський форт. Про цю унікальна споруду 19 століття ми також розповідали у програмі. Я ще до поїздки на 100% був переконаний, що Богдані він сподобається. Але неочікував, що це місце подарує нам ще одного члена сім’ї. Ми блукали темними підземеллями, визначали призначення приміщень, слідкували, щоб не заблукати, лякали і лякалися. Аж ось, промінь ліхтаря вихопив у одній із чорних галерей білу істоту, що мчала на нас. Бодя заклякла, але за секунду істота облизувала та гризла наші руки. Це був цуцик. Звісно, Бодя почала благати його забрати. Я не втримався, за кілька хвилин ми дзвонили бабусі і питали, чи влізе у 15 соток двору ще одне цуценя. Бо їх там є вже двоє: одного ми підібрали біля річки, ще одного взяли з притулку. Після сотні благань бабуся здалсь, тепер у нас є песик з Тараканівського форту. Спочатку хотіли назвати його Таракан, у честь місця, де він знайшовся. Але почувши від екскурсовода розповідь, як у форті знімали пригодницький фільм «Джура-королевич», вирішили, що і в нас буде свій Джура.

— Гастрономічні відкриття зробити вдалося?

— Коли ми планували поїздку, то дуже хотіли покуштувати мацик. Це м’ясний делікатес, аналог прошутто, що робиться лише в кількох селах Полісся. При чому у сусідських селах про його існування навіть не знають, що вже говорити про інші регіони України. Ми дуже довго шукали цю смакоту, мало не доїхали до Білорусі, та все ж таки знайшли мацик домашнього і фабричного виготовлення. На смак ідеальні обидва, але домашній — м’якіший і жирніший.

—  Українські дороги враження від автомандрівки не зіпсували? 

— Дороги були різні. Наприклад, ми 80 кілометрів їхали по брукіці, це був напрямок на межі Волинської та Рівненської області, на які з легкістю можна впіймати небезпечний трамплін.

Звичайно, краще обирати надійний автомобіль.

Іноді у селах був неочікувано гарний асфальт. Цікаво, що місцеві використовують його за актуальним призначенням: сушать на ньому зерно. Кожен сидить біля свого прямокутника і боронить зерно від птахів. А для проїзду лишається одна смуга.

— Хто складав маршрут і як планували подорож?

— Як і завжди, планував я. Ми ніколи не бронюємо готелі, бо подорожуючи на авто, не знаєш, скільки проїдеш, в яких неочікуваних місцях доведеться затриматися. Цього разу я завчасно запримітив декілька готелів у тих містах, які ми планували проїжджати. Один раз заночували у наметі біля Білого озера на Рівненщині. Це озеро з гліцериновою водою, відповідно дуже корисне для шкіри. Було досить свіженько, але ми з Богдасею в озеро зайшли. Воно дивовижне по природі, там стільки птаства, наприклад, кілька видів поганок. Це така пташка, яка пірнає за рибками, ловить їх. Готувалися до ночівлі в наметі максимально відповідально: взяли з собою, крім туристичного спорядження, ковдри, бо температура вночі мала опускатися до 10 градусів! Мала від такої пригоди була в захваті. При чому взагалі не боялась спати просто на природі, наїлася каші з тушонкою і заснула, як кажуть, без задніх ніг.

— Ви пам’ятаєте, коли захопилися подорожами?

— Походами я захопився в дитинстві. Пам’ятаю, ми зробили перший в Полтаві пластовий гурт. До цього такі гурти були лише на західній Україні. Найяскравіші спогади того часу — збори в Карпати. Це було дуже цікаво, і головне — батьки не забороняли, а всіляко підтримували. Зараз мені дружина каже: «Дивись, скільки в нас книжок з географії, біології, та й досвід в тебе великий. Розкажи про це Богдані». Я б із задоволенням, і кілька разів намагався це робити, але це все не те. Набагато краще, коли Богдана після мандрівки сама приходить з книжками, запитує, уточнює, цікавиться тим, що вже бачила.

— А за кордон ви багато подорожуєте. Рахували, скільки країн вже побачили?

— Я не рахую кількість відвіданих країн. Навіщо? Мені здається, це те саме, що в тінейджерському віці рахувати кількість дівчат. Ти не повинен мати настрій завойовника під час подорожі, варто ставитися до цієї країни з тендітними почуттями і з бажанням її дослідити, відкрити, зрозуміти. Але я був у багатьох країнах – від Бразилії до Японії.

— Яка культура вразила найбільше?

— Мені сподобалась Японія. Я був там тричі, ще до появи родини. Тоді я щільно займався джіу-джитсу, і ми їздили в країну сонця на збори, змагання, атестування. Ми жили в Японії три тижні, тренувалися, займалися своєю роботою, а потім вивчали країну. Це надзвичайне місце, але приїжджати туди на кілька днів немає сенсу — ви просто не встигнете відчути атмосферу  і культуру. Місцеві показували нам справжню Японію, яку туристи не побачать! Згадую, як ми їхали в маленькому містечку в громадському транспорті, і люди дивилися на нас, світлошкірих, як на прибульців. Їм хотілося торкнутися нас, але відчуття межі у них набагато більше, ніж у нас, і особистий простір дуже важливий. За такі нюанси і моменти я і люблю подорожувати, хоча зараз з родиною формат мандрівок трохи змінився.

— Полишили екстремальні поїздки?

— В тому числі. Зараз я не можу собі дозволити експедиції на Алтай. По-перше, не хочу їздити в країну агресора, а, по-друге, це важко фізично. Ти десять днів з величезною групою йдеш в тайгу, в гори, переходиш ріки, забутими стежками. А з тобою ще кінь, який мужньо дряпається на гору, як професійний скелелаз. Зараз я не хочу відривати себе від родини на такий довгий час. Та й для чого, якщо ми можемо поїхати в менш екстремальну подорож, від якої всі отримають позитивні емоції.

— Чи не хочете написати книгу про своє життя, про подорожі?

— Мені здається, що кожна людина має свій унікальний досвід, просто не всі про це говорять чи викладають у Фейсбук. Всі ми єдині у своєму роді, але я не професіонал, щоб писати книги. Але люблю, коли до справи підходять професійно.

Оперативная полиграфия на Оболони