Киянин зазнав поранення під час виведення підрозділу з оточення в центрі Маріуполя на “Азовсталь”, місяць провів у медичному бункері і потрапив у полон. Лише після визволення 21 вересня його ногу почали відновлювати. Досі лейтенант не отримав свої нагороди, хоча указ про присвоєння йому звання Героя України вийшов у квітні, а про нагородження орденом Богдана Хмельницького – в березні.
“Я не знаю, чому мені вирішили дати Героя України. Ви не перша питаєте”, – 23-річний командир 2-го батальйону окремого загону полку спеціального призначення “Азов” Лев Пашко ніяковіє від намагань уточнити деталі його подвигів. “Вважаю, нічого визначного не зробив, – стискає плечима. – А нагородили за сумлінне виконання службових обов’язків”.
Ми розмовляли з Героєм України в лікарняній палаті – Лев переніс три операції, зараз проходить реабілітацію. Нерв на нозі, перебитий в трьох місцях, і другий, зарубцьований, відновлюються по міліметру за добу. Тому для відновлення потрібний час. Очікування і бездіяльність трохи дратують “азовця”. З 2017 року він служить у полку. Три роки прожив у Маріуполі – в орендованій квартирі згоріли всі речі. Єдине, що залишилося з тих часів – парадна форма, яку Лев забрав минулої зими, коли їхав на нагородження у Харків. Завіз її до батьків у Київ. Тому вона і збереглася. Ми не могли не пожартувати, що є куди причепити нагороди…
Друзі Льва дивуються, чому йому досі не вручили державні нагороди. Адже з 21 вересня, коли його обміняли з полону, він перебуває в Києві. Пересувається на милицях і цілком міг би бути присутній на урочистості. Лейтенант відмахується від розмов на цю тему, мовляв, значить, його час ще не настав, але все ж правильно було б вручити йому його цілком заслужені нагороди.
“НАМ ПОВІДОМИЛИ, ЩО З БЕРДЯНСЬКА ВИЇХАЛА КОЛОНА ЗАВДОВЖКИ… 15 КІЛОМЕТРІВ”
-В “Азові” я з 2017 року, – розповідає Лев Пашко, позивний Хорус. – Мені було 18 років, коли я підписав контракт. В країні на той момент вже ішла війна, яку називали спочатку АТО, згодом ООС. Я планував іти в армію. Лише думав, куди саме. В “Азові” були друзі. Вони рекомендували цей підрозділ. Тому я вирішив служити саме тут.
У мене не військова родина. Є старша сестра. Я просто виховувався патріотично, розумів, що з 2014 року в країні іде війна. Тому поїхати за кордон для мене було дикістю. Як можна виїжджати в той час, як землю свою потрібно захищати? Батько розумів мене, коли я вирішив іти в “Азов”, а мама намагалася вмовити залишитися, отримати освіту, відмовляла…
В “Азові” ти навчаєшся кожен день, тренуєшся. Мені все було цікаво. Напевне, майже всі військові спеціальності вивчив на базовому рівні. Як тільки почалися тренування, вивчання нових навичок, я зрозумів, що я там, де потрібен, де повинен бути.
Звичайно, хотілося піти в бій якомога скоріше. Вперше ми виїхали на передову на початку 2018 року. Це було у Павлополі. Нічого не звичайного тоді не відбулося. Ми розуміли, що може бути. Перший виїзд був звичайним. Я навіть його не дуже пам’ятаю. У нас тоді були поранені, але легкі. Нічого такого.
-“Азов” тривалий час навіть у нас в країні вважався радикальною організацією…
-Росія зробила гарну роботу пропагандою, яка сформувала думку, що “Азов” – це підрозділ, який не керований державою, нікому не підпорядковується. Чи добре це, чи погано? Не думаю, що на ворога це впливало стратегічно. Але на тактичному рівні – бійці армії російської федерації, і полонені про це нам розповідали, боялися саме нас. А ми завжди знали, що настане час підрозділу продемонструвати, навіщо всі ці роки ми тренувалися, навіщо такий підрозділ існує. Як це і сталося. Зараз весь світ знає, хто такі “Азов” і азовські прапори можна зустріти багато де у світі.
-Де ти перебував у лютому 2022 року?
-На службі, в підрозділі. За декілька днів до повномасштабного наступу я подзвонив родичам. Ще від командування не було ніякої інформації про вторгнення. Розмови серед військовослужбовців ходили, але не більше. Я аналізував політичну ситуацію, як ускладнювалися події на сході. І розумів, що щось таки може бути. 22 чи 23 числа я подзвонив рідним, попередив, щоб були готові до всього… Сам я зустрів повномасштабну війну на узбережжі Азовського моря під час виконання завдань по протидесантній обороні. Зведений підрозділ мав відбивати наступ з моря. Він не відбувся. Тоді ми відійшли в Маріуполь.
-Як наступ відчувався в Маріуполі?
-24 лютого в аеропорт міста прилетіли “Точки У”, зруйнували злітну смугу. Тут все почалося ракетними ударами і авіацією. Як, напевне, по всій лінії зіткнення. Я розумів, що рано чи пізно, але москалі будуть в місті. Думав, ми ще раніше опинимося в повному оточенні. Багато російських колон ще на підступах до міста були зруйновані ракетними та артилерійськими ударами що з західного боку міста, так і зі східного.
З військової точки зору Маріуполь їм потрібен був для подальшого просування на запорізький напрямок. З політичної точки зору взяти Маріуполь важливо було, аби зруйнувати “Азов”, продемонструвати, що одна з цілей військової операції виконується – це денацифікація. Чи як там вони це називали? Що зруйнували, знищили “нацистський” підрозділ. Для них це було принципово. Використовувати таку велику кількість особового складу та техніки для штурму Маріуполя – це не по-військовому. Це більш політичне рішення, мені здається. Не думав, що так багато росіян буде штурмувати це місто.
-Вражала довжина колон?
-Коли ми отримували інформацію, що з міста Бердянськ виїхала колона завдовжки в 15 кілометрів, я зрозумів, що буде дуже важко. Таких колон ніколи не бачив.
-Ви їх палили? Було чим?
-А що робити. Так! Самі колони ми особисто не палили. Але давали цілевказання для артилерії. Спочатку були великі проблеми з взаємодією – між бригадами і керуванням. Координати могли загубитися. І техніка продовжувала рухатися. Каша була перші дні. Нам потрібно було виграти час, аби навести порядок. Але ворог мав повну перевагу в артилерії, авіації. Та у всьому.
Ми безпосередньо зустрічали росіян в бойових порядках. Це було спочатку на заході Маріуполя біля аеропорту. Комбат з позивним Раз-два виконував свої штатні обов’язки, а я був командиром роти. В бої ми вступили в перші дні березня. Мені здається в Маріуполі “Азов” повоював з усіма родами військ і підрозділами російської федерації, і кадровими, і мобілізованими, і мобілізованими так званих “ЛНР/ДНР”. І спецпідрозділи МВС “Собр”, і батальйон полку Кадирова, і головне розвідувальне управління проти нас кидали. Моя рота конкретно вела бої з кадровими бійцями армії. На початку ми намагалися утримувати їх на відстані, застосовуючи протитанкові засоби, які у нас були. Але згодом перейшли на більш коротку дистанцію.
Кількість все ж має значення. В перші бої, які сталися, на нас виїхали десять танків. А у мене в штаті роти немає стільки протитанкових засобів, щоб нанести вогневе враження по всіх, і я нічого не міг зробити. Ну, підбили чотири танки, КамАЗ, здається, знищили ще якусь техніку. Але повноцінно вести бій з противником, який так сильно переважає в техніці і особовому складі, важко. Після цього вже були бої, коли противник нас бачив, коли зненацька зав’язувалися бої. Різні були ситуації.
-Як поводили себе твої підлеглі?
-Перші дні людям важко було зосередитися на війні, тому що в той день ми програли інформаційну війну. Всі телеграм канали, всі новини казали, що Харків знищено, Дніпро знищено, Київ бомблять. України немає! І люди, а у мене хто з Києва, хто з Харківщини, всі мають родини, то і переживали за них. Але коли зрозуміли, що ситуація не критична, що родини можуть виїхати, всі зосередилися на своїх задачах. Майже ніхто не панікував і не відмовлявся виконувати завдання.
Противник наступав. Нам поступово доводилося відходити назад. Але ми не віддавали квартали, а будівлі. Інколи – декілька під’їздів. В одній багатоповерхівці два під’їзди могли бути нашими, а два – ворожими. Хлопці пробивали стіни, аби воювати.
“БУНКЕР З ПОРАНЕНИМИ ТРИЧІ ПРОБИВАЛИ АВІАБОМБАМИ”
Поступово ми відходили до центру міста. Ворог відрізав нас від “Азовсталі”. І в один момент ситуація стала дуже поганою. Ми опинилися в оточенні. У нас було багато поранених. Ми не могли їх евакуювати ні на гвинтокрилах, ні надати кваліфіковану медичну допомогу, бо на правому березі річки не було госпіталя. Ми їх просто стабілізували та й все. І я отримав бойовий наказ прориватися на “Азовсталь”.
-На той момент ти вже був комбатом?
– У середині березня мене призначили тимчасовим виконувачем обов’язків, бо комбат потрапив під авіаудар. У нього були множинні уламкові поранення. Якби його не евакуювали саме тоді, він би не зміг відновитися.
Коли мені повідомили, що я буду замість Раз-два, для мене це був шок. Казав: це жарт, чи що? Я не зможу… Така відповідальність за особовий склад, та ще й в тих обставинах… Але треба було воювати.
-Звідки ви проривалися на завод?
-З правого берега річки Кальміус. Ми знаходилися в центрі міста, Приморському районі. Частина людей ішла на автомобілях. Першочергово на машинах були поранені. Вони намагалися прорватися через міст. Друга частина ішла пішки. Це були ті, кому не вистачило місця на транспорті, бійці. Я вирішив, що також піду пішки. Ми дісталися до якогось ангару. Нас було більше ста чоловік. Почали переправляти людей через річку за допомогою рятувального плоту. Спочатку поранених, які у нас з’явилися в результаті прориву. Потім вцілілих людей. Моя група була останньою, прикривала відхід всіх. І якраз нас і побачили. Ми потрапили під артилерійський вогонь, і я дістав поранення уламками.
-Ви забрали всіх поранених? Ніхто не залишився?
-Так. Це було першочергове завдання: спочатку переправити на завод поранених.
Під час прориву були у нас і загиблі…
-Як вас рятували?
-Пам’ятаю сильний приліт поруч зі мною. Дим. І – нога лежить в неприродному положенні. Поруч лежав побратим, у нього сильно травмувало руку, вона була майже відсутня. Я надав бійцю допомогу, собі. Оцінив ситуацію. Доповів по радіостанції, що я поранений, що є вбиті і що потрібна евакуація.
Проблема була в тому, що той човен, яким ми переправляли людей, застряг посеред річки, і ми не могли його витягти. У нас не було іншого засобу, щоб переправитися. Нас довго не могли евакуювати. Командир полку Редіс дав команду, щоб за будь-яку ціну нас перетягнули. І люди з командирського складу нас прийшли рятувати. Так не можна робити за будь-якими протоколами. Вони не мали це робити. Але припливли за нами на залізному човні, перетягнули нас і донесли до медичного бункеру “Залізяка” на “Азовсталі”.
-Скільки було уламків у тебе в тілі і яку допомогу ти отримав?
-В нозі було 13 уламків. В руці один. На “Азовсталі” мені зробили операцію, щоб зупинити кровотечу і стабілізувати стан. У медиків не було обладнання, щоб накласти апарат Ілізарова, не було нічого, аби поєднати мої перебиті кістки. Допомогли як могли. Зробили лангету на ногу. Я весь час був у ній. З 15 квітня по 16 травня я був на “Залізяці”. Мене забрали в полон разом з іншими пораненими.
-Як ти уявляв собі, чим все це закінчиться?
– Наш бункер три рази пробивали авіабомбами. Були думки, що це все. Але панічного страху не відчував. Я розумів, що для України зробив Маріуполь. Мені не було соромно. А ще я вірив командуванню, був впевнений, що вони щось вигадають.
-З родиною підтримував зв’язок?
– Була така можливість. Вони трималися. Я їм не все розповідав про своє поранення. Дівчині розповів. Ніхто з них не панікував.
-Біль у тебе був?
-Біль… Я в житті такого болю не відчував. Відкритий перелам. Тому кожен рух такий біль давав. Десь тиждень чи два терпів. Потім просив сильні знеболюючі препарати, щоб мати можливість спати. Навіть з препаратами я спав по 10-15 хвилин кожну годину.
-Важчі за тебе поранені були?
-Навколо були лише поранені. Більше двох сотень різного ступеня важкості! Легкі допомагали медичному персоналу. Гадаю, були люди більш важкі за мене.
-Місяць ти провів у бункері. Без ковтка повітря, без сонця…
-В тих обставинах це було не найважчим. Вже там у нас були проблеми з їжею. На день кожному пораненому давали пластиковий стаканчик каші. Більше просто не було…
-Рішення одружитися коли прийшло?
-Ще до прориву на “Азовсталь”. Багато хто одружився під час війни, а потрібно було заповнювати документи. У мене на це не було часу. Тому зробив своїй дівчині пропозицію в телеграмі.
-Чого хотілося ?
-Ні про що не думав. У мене було зараження крові. Температура трималася. Мені хотілося води і все.
-Тобі ж пропонували евакуюватися гелікоптером, коли вони ще успішно прилітали на “Азовсталь”. Чому ти відмовився летіти?
-Командир має бути зі своїм особовим складом. В день нашого прориву з міста у нас було багато поранених. І я не був найважчим. Краще замість мене когось іншого б врятували, тяжчого. Тому прийняв таке рішення.
-До тебе приходили твої бійці? Перевідували?
-Коли був час. Вони розповідали ситуацію по заводу, де ворог, де наші. Багато трофейної зброї здобули – від стрілецької до танків. Стояв один на “Азовсталі”. До речі, у нас на правому березі також був трофейний танк…
Полон це одна з тих речей, яку я боявся. Ніхто чітко не міг сказати, скільки ми там будемо. Я гадав, що декілька років нас не віддадуть точно.
“ВЕСІЛЛЯ ЗІГРАЄМО, КОЛИ Я ЗМОЖУ ТАНЦЮВАТИ”
-Де ти був під час полону?
-В Донецькій лікарні. Вже поспілкувавшись з іншими полоненими, розумію, що у мене умови перебування були кращі, ніж в Оленівці. Що стосується медичної допомоги… Мені робили перев’язки і все. Самого лікування не було. Підтримали здоров’я, щоб людина від своїх травм не загинула. Деякі лікарі так і казали: лікувати вас будуть вдома, а не тут. Але коли цей дім буде, невідомо. Їжі було достатньо. Тричі на день годували. Хоча все одно відчуття голоду постійно переслідувало через поранення та фізичну слабкість. Зі знеболювальних мені давали анальгін… Але при відкритих ранах він не дуже допомагає.
-Настав день, коли біль пропав?
-Ще досі ні. Болить дуже сильно. Треба ще трошки почекати.
-А як твоє запалення крові?
-На “Залізяці” мені промили рани і запалення зникло.
-Ти знав, що буде обмін, коли тебе забрали з лікарні?
-Нам не сказали, що везуть на обмін. Коли проходив перший обмін, було багато російських журналістів. Тому полоненим надали автобус. А тут КамАЗ – нам зв’язали руки, мішки на голови і кинули в кузов. Я тоді був впевнений, що це не на обмін нас везуть.
-Як це – кинули? Ти ж поранений, відкриті рани…
-Ну так… Так і їхали. В Україні вже забрали в швидку.
Я пам’ятав номери телефонів своїх рідних. Набрав батька. Кажу: “Це Лев. Мене обміняли. Попередь Діану та маму, щоб вони не знепритомніли, коли я їх наберу”.
-Батько сам не знепритомнів від несподіванки?
-Він спочатку навіть не зрозумів, хто йому телефонує. Повірити не міг. Зустрілися ми наступного дня.
-Одружуватися не передумав?
-Ні, – сміється Лев. – За тиждень після обміну я зробив офіційну пропозицію. Та ж була телефонна. А одружилися ми 4 листопада. Весілля зіграємо, коли я зможу танцювати.
-В Маріуполі?
-Це було б добре. Але, думаю, це відбудеться все ж у Києві.
-Прооперували твою ногу зразу?
-Спочатку зробили обстеження. Від’їстися знадобилося. Кілограмів десять я втратив точно. Мені зробили операцію через два тижні, через місяць ще одну і от нещодавно – ще одну. В руці було просте уламкове поранення і нерв пошкоджений. Руку закрили під час першого втручання. Нерв в нозі перебитий в трьох місцях. А інший – весь в рубцях. Його почистили. Чекаю тепер, поки обидва відновляться. Реабілітуюся.
-Маєш вищу освіту?
-Поки служив в “Азові”, заочно закінчив бакалаврат університету “Україна”, за фахом реабілітолог.
-Маріуполь шкода?
-Місто зруйновано вщент. Дивишся фотографії та відео звідти – тут я гуляв, тут пив каву… Міста тепер не існує. Валять будинки… Для мене це трагедія, що Київ б’ють, руйнуються будинки. Найпалкіше моє бажання зараз – повернутися, стати в стрій. Сидіти в лікарні і чекати новин – психологічно найважче. Я б дуже хотів взяти участь у поверненні Маріуполя в Україну разом з побратимами.
-Багато хто ще з твоїх побратимів залишається в полоні…
– 700 “азовців” досі в полоні. Кожен з них знайомий мені. Вони досі там, а ми вже тут. Це важко.
-Як ти дізнався про те, що тебе удостоїли Героєм України?
-Я вже був на “Азовсталі”, коли дружина скинула скріншот указу. Спочатку не повірив. Думав, це жарт якийсь. Але на сайті президента країни дійсно є такий указ. Дружина сказала і моїм батькам. Вони дуже горді за мене.
– Але саму нагороду ти досі не отримав…
– Ще ні. Досі іде війна. Буде час після нашої Перемоги її отримати. Коли вийшов указ, мені було приємно, але всі відреагували однаково на новину: це добре, але спочатку справу доробимо.
Цензор.нет
