БІБЛІВ & ЗАДНІПРОВСЬКИЙ: НАС ОДРУЖИВ «БУДИНОЧОК»

На Новому каналі — другий сезон «Будиночка на щастя». У центрі сюжету – все та ж улюблена четвірка: столична пара Макс і Маша та сільське подружжя Люба та Василь. У нових серіях героям доведеться відстоювати страусячу ферму, боротися зі столичною кар’єристкою, відкривати в селі салон краси, розбиратися з дітьми, і це ще мінімум із того, що на них чекає.

Головні ролі у ситкомі виконали Костянтин Войтенко, Галина Безрук, Анна Кошмал, а народних фаворитів, Любу та Василя, зіграли Віталіна Біблів і Назар Задніпровський.

— З якими відчуттями дізналися про продовження «Будиночка на щастя»?

В.Б.:- Перед першим сезоном ми всі дуже хвилювалися, сподобається наш ситком чи ні. Бо паралельно із ним заходило ще два нові серіали: «Папаньки» на «ICTV» і «Дві матері» на «1+1». Тож коли побачили рейтинги, страшенно зраділи. Я почувалася школяркою-медалісткою (усміхається). «Будиночок на щастя» полюбили! І це означає, що другому сезону – бути. На одній зі спільних зустрічей Сергій Атрощенко (режисер-постановник і продюсер ситкому – прим.ред.) підтвердив наші очікування. Пригадую, якими ми були щасливими. Я обожнюю цей проект і команду, яка над ним працює. Напевне, я в цьому житті щось «відпрацювала», якщо заслужила такий «Будиночок на щастя».

— Що чекає на ваших героїв Любу та Василя у другому сезоні?

В.Б.:- У них все стабільно: Вася чудить, а Люба розгрібає (сміється). А ще до них син Назар приїжджає з міста: чи то він кинув роботу, чи його «кинули», але Назар вирішує знову пожити з батьками.

Н.З.:- Василь до нього більш вимогливий, хоче, аби той працював. Хоча… Василь із тієї категорії людей, які прагнуть, аби працювали всі, крім нього (усміхається). Люба сваритиме за байдики Васю, а той передаватиме естафету сину. Такий буде конфлікт.

— Назар, незвично мати такого дорослого сина? Вашому ж лише 11.

Н.З.:- Якби я свого часу постарався, то, може, й у мене також був би такий дорослий син (сміється).

— Як вам грати значно старших за себе персонажів?

В.Б.:- Для мене це робота. Я граю й набагато більш зрілих жінок, років 55-ти. Мені вплітають сиві пасма, домальовують зморшки. І найцікавіше, коли ти знімаєш грим, а тебе не впізнають. У мене була історія, коли після 12-годинної зміни зі мною заново почали вітатися колеги.

— Віталіно, а який у Вас був найцікавіший грим?

В.Б.:- У фільмі «Брама» з мене робили жінку, хвору на псоріаз. Також цікавий грим був у картині Єви Нейман, де я перевтілювалася у єврейську жіночку, і мені домальовували вусики. А ще колись я грала ведмедя у «Про що говорять домашні тварини». Ох, тоді одночасно було і смішно, і важко. Бо ми три дні знімалися на вулиці у шерстяних костюмах при температурі +40.

— Як ви ставитеся до того, що глядачі часто асоціюють актора з його персонажем?

В.Б.:- Прекрасно, чому б і ні? Для мене це найбільша радість, перемога чи подарунок, коли, проходячи повз, чую, як школярі кричать: «Пацани, пацани, дивіться, Любаня йде» (усміхається). Зрозуміло, що я без хустки, відповідного одягу. У такі моменти стає вдвічі радісніше, що мене впізнають.

Н.З.:- В’ячеслав Тихонов зіграв багато блискучих ролей, але залишився Штірліцом. Хоч скільки б знімався Михайло Боярський, для глядачів він все одно д’Артаньян. Така от народна любов. Моя мрія, аби мене судили не за однією роллю, а щоб Боженька і фортуна дали мені багато класних головних ролей. Вийде чи ні – побачимо.

— Якою була ваша улюблена сцена в «Будиночку на щастя»?

В.Б.:- У першому сезоні – коли Люба веде блоги. А у другому, коли в них із Васею після ночі на поганому дивані прихопило спини. Ми були наче два зігнутих міньйони (усміхається). Тоді мало сцену не зірвали, так сміялися.

Н.З.:- У мене всі улюблені сцени – з Любанею. Вважаю, з нас вийшло хороше подружжя (усміхається). Найбільше задоволення я отримав, мабуть, від сцени, у якій співав «Старший сват… Старший сват». За сюжетом, Василь намагається довести, що кращий за будь-якого ведучого. Але тільки коли п’яненький. Тож він напивається і співає пісні, а присутні дивляться на нього, як на телепня. Коли розповідаю, звучить не так смішно, ніж коли ви подивитеся в ефірі.

— У «Будиночку» вам довелося працювати з багатьма свійськими і не тільки тваринами. Не відчували дискомфорту?

Н.З.:- Я більше нервую, коли мене садять в автомобіль, ніж коли на візок із кіньми. До речі, конячок я полюбив більше за всіх.

В.Б.:- А мені найлегше було з курьми Ходять собі й не чіпають тебе (сміється). А найдужче я боялася бика, бо ніхто не знав, як він поводитиметься. Те ж саме зі страусами – вони в нас і сценарії їли, і камери клювали.

— Є думка, що акторський успіх – це результат щасливого випадку. Як вважаєте ви?

В.Б.:- Є актори, яких доля «поцілувала» в маківку. У них все складається саме собою: вони виходять заміж/одружуються, народжують дітей, вони затребувані в театрі та кіно, всюди їх люблять та цінують. А буває й таке, що ти щосили стараєшся, а все марно. Мені знадобилося багато років, щоб отримати те, що маю зараз. Я ходила на всі можливі кастинги, а мені повторювали, що не підходжу за типажем, що не медійна. А як же мені стати медійною, якщо ви мене не знімаєте, відповідала я. Замкнуте коло якесь. Тому зараз дуже ціную те, що маю.

— Чи почали Ви більше вірити у свої сили після того, як отримали «Золоту дзиґу» і «Дзеркало сцени»?

В.Б.:- Вперше я була номінована на премію «Київська пектораль» за виставу «Сталкери». Це одна з кращих моїх робіт, яка стала знаковою, і якою дуже пишаюся. Усі були впевнені, що я отримаю нагороду, але сталося інакше. Потім за цією ж п’єсою Павла Ар’є «На початку та наприкінці часів» зняли фільм «Брама». І мене знову номінували за кращу жіночу роль другого плану, але вже на «Золоту дзиґу». Як казала одна з моїх героїнь: «Ні, не вірю, я, вже ні в що не вірю», аж раптом – перемогла.

За «Дзеркалом сцени», я стала найхаризматичнішою акторкою України за «Фрекен Юлію». Вперше у свідомому театральному житті мене нагородили, і ще й так гучно. Дякую Олегу Вергелісу (театральний критик, заслужений журналіст України – прим. ред.). Чи змінили мене якось ці відзнаки? Звісно, приємно, що мене так високо оцінюють. Але в такі моменти хочеться, аби українське кіно та українських акторів держава цінувала більше, щоб про Україну заговорили. Бо гідних робіт – багато.

— Назаре, на думку актора у четвертому поколінні, від чого залежить талант, який передається від батьків-акторів до дітей-акторів?

Н.З.:- Процитую Булгакова: «Велика справа – кров». Я вірю в гени і в те, що вони відіграють велику роль у виборі професії. Тож сподіваюся, що мої діти продовжать династію і також стануть акторами вже у п’ятому поколінні. Але змушувати їх не буду. Якщо син захоче стати блискучим шофером, а донька – інженером, прийму їхній вибір.

— Чи виявляють вони інтерес до зйомок, акторства?

Н.З.:- Сина наразі цікавить інша сторона акторства – автографи, популярність (усміхається). Але йому лише 11, думаю, він ще зрозуміє, як важко заробляються гроші та досягається успіх. А доця час від часу грає в садочку у виставах. З останнього – зіграла Ріпку. Вона напередодні хворіла, тож їй дісталася роль без слів. Та все одно була фантастична у цьому образі.

СИТКОМ «БУДИНОЧОК НА ЩАСТЯ» – З ВІВТОРКА ПО ЧЕТВЕР О 22:00 НА НОВОМУ КАНАЛІ

Оперативная полиграфия на Оболони