Ганна Курцановська | СВОЇ.CITY
Сергій “Броня” Павліченко у мирному житті був юристом і працював у виконавчій службі. Однак з початком війни росії проти України у 2014 році одним з перших приєднався до лав “Азову”. Відчував, що військова справа — його покликання. Сергій був командиром ремонтної роти. Повномасштабне вторгнення він зустрів в Урзуфі. Далі буда оборона Маріуполя і вихід у російський полон. Потім Оленівка. Коли росіяни влаштували там теракт Сергій мирно спав у бараку. Його побратими кажуть, “Броня” опинився в епіцентрі вибуху.
Свої спільно з платформою Меморіал зібрали історії десяти українських захисників, які загинули в Оленівці. Вони мужньо захищали країну, кожен мав мрії та майбутнє. Але тепер герої живуть лише у спогадах близьких.
Дізнатись імена загиблих у Оленівці захисників можна на сайті спецпроєкту за цим посиланням.
Сергій Павліченко родом Приморська Запорізької області. Нині воно окуповане росією. Сергій одним з перших приєднався до “Азову”. Ще у 2014 році він сказав: “Ворог прийшов до нас, треба захищатися!”
Сергій за освітою юрист. У мирному житті працював у виконавчій службі. Про “Азов” дізнався від однодумців, які стояли на Майдані під час Революції Гідності. Його дружина Русудана Павліченко каже, що ідеологія “Азову” Сергію була дуже близькою по духу: єдність побратимів, сучасні погляди на військову справу, щира та завзята любов до Батьківщини.
Він пишався, що служить у “Азові”
“Я бачила, як він реалізувався у своїх поглядах на життя, було розуміння, що він на своєму місці, куди прийшов за покликом душі та серця. Під час служби він брав участь у Широкинській наступальній операції, в боях у Мар’їнці, Красногорівці, на Світлодарській дузі”.
Сергій був командиром ремонтної роти “Азову”, його завданням було забезпечувати роботу транспорту — від легкових машин до вантажних, у тому числі бронетехніки. А також евакуаційного транспорту, наприклад, КЕТЛів, це колісні евакуаційні тягачі легкі. Цей вид техніки “азовці” застосовували для евакуації, буксирування і техобслуговування в польових умовах різного транспорту — від несправних самохідних машин на колісному або гусеничному ходу до артилерійських і ракетних комплексів.
“24 лютого він зустрів на службі в Урзуфі. Спочатку оборона Маріуполя, далі, опинившись в повному оточенні, військові зайняли позиції на “Азовсталі”. Звідти коханий намагався виходити на зв’язок, передавати новини про побратимів, дізнаватися, як я з дітьми. Про себе писав завжди одне — все добре. Сергій казав, що кожен з них виконує своє завдання і вже тоді я відчувала, вони, як єдиний моноліт, незламна бронь, стали одним щитом. Я розуміла, що інакше просто не могло бути, бо він там за покликом серця. Це був свідомий вибір мого чоловіка. Він вважав, що кожен, хто вважає себе чоловіком, має стати на захист своєї рідної землі, родини, оселі”.
Сергій неодноразово казав Русудані: “Все це я роблю заради майбутнього наших дітей. Прийде час і ти мене зрозумієш”.
“Усвідомлюючи ці слова, я писала йому на “Азовсталь”, що час прийшов, ми відчули, який жорстокий наш ворог. Я постійно дякувала Богові, що в моєму житті є чоловік, який ні на мить не зрадив своїм поглядам, і він там заради нас”.
Русудана згадує, новина про наказ здатись в полон викликала хвилю переживань, вагань, різних думок: що ж важче — продовжувати боротьбу чи схилити голову перед ворогом. Але Сергій заспокоював дружину, що це почесний полон, що є гарантії їхнього перебування в ньому, що їх обов’язково обміняють.
“Про те, що оборонців Маріуполя утримуватимуть в Оленівці я дізналась з новин. Побачила коханого на відео про вихід. Минув якийсь час і звідти він також знайшов можливість виходити на зв’язок”.
Військових вивозять з “Азовсталі”
Жінці важко даються спогади про той ранок після теракту. Все, що вона пам’ятає, як казала собі: “Ні, ні, ні. Це не може бути правдою. Сергій не міг там загинути!”
Далі були списки загиблих і повідомлення від побратимів, що, на жаль, він там був, що спав у самому епіцентрі вибуху. І нічого не встиг зрозуміти, бо згорів живцем.
“Останні його повідомлення були про мрії, як він поведе синочка в перший клас. А ще як він нас безмежно любить, як сумує за батьками, як постійно бореться з почуттям голоду, як мріє про ложку цукру”.
Дружина захисника Маріуполя згадує ті миті, коли їй вдавалось бачити Сергія вдома і вони всією родиною кудись їхали.
“Він за кермом, я поруч. Коханий тримає мою руку у своїй і каже: “Подивись, як гарно навкруги: поля соняшників, блакитне небо, сонечко світе, десь там видніється наше Азовське море, працюють вітряки”. Цінуємо те, що маємо. Які ж ми були щасливі в тому своєму житті”.
Без батька залишилися двоє дітей: 7-річний Назар і 10-річна Аделія. 25 травня в київському крематорії відбулася церемонія прощання з Сергієм. 27 травня прах “Броні” поховали в Черкасах — тут родина Павліченків живе з початку повномасштабного вторгнення.
“Я вірю, що росію визнають винною в цьому злочині, я вірю, що ця країна буде знищена вщент, бо ми заплатили дуже дорогу ціну”.
СВОЇ.CITY
