АНДРІЙ ЦАПЛІЄНКО: ПОВЕРНЕННЯ НАШИХ ЗЕМЕЛЬ МАЄ СТАТИ НАЦІОНАЛЬНОЮ ІДЕЄЮ

За час роботи військкором, він побував на багатьох війнах. Однак найстрашнішою називає ту, що точиться вдома, в Україні. Про свою війну заслужений журналіст України Андрій Цаплієнко розповів у програмі «Люди великого міста» на телеканалі KYIV.LIVE її автору і ведучій Юлії Литвиненко.

— Як сталося, що ти став військовим кореспондентом?

— Це був плавний перехід від соціальної журналістики, складних тем, складних історій всередині країни. Журналістика вивчає конфлікти. Більшого конфлікту, ніж  війна просто немає. Тож коли мені у 1999 році вперше запропонували поїхати до гарячої точки, я поїхав, і плавно  перейшов до військової журналістики.

— Ти підраховував, скільки воєн у 21 столітті вже висвітлював?

— Не хотів би вести таку статистику, але більше десяти точно.

— Яка була найскладнішою?

— Наша. Вона ближча, вона болісна. Попри те, що були страшні історії, які траплялися з нашою знімальною групою в інших гарячих точках, наша війна в психологічному сенсі — найбільш травматичний конфлікт.

— Ти говориш про Донбас. Але і на момент анексії Криму ти був на півострові, ви з командою документували всі події, все розгорталося у тебе на очах. Чи можна було уникнути цього?

— Я впевнений, що цього конфлікту не можна було уникнути. Якби він не стався в 2014 році, то стався б в 2015. Росія поставила собі таку ціль — розібрати Україну на запчастини. Про такий їх план говорять навіть так звані кримські лідери. Я думаю, вони б його реалізували в 2015 році вдало, але Майдан відбувся раніше,і вони цей план запустили в дію зарано. Так, ми тимчасово втратили Крим і Донбас, але повністю їх план не вдався.

— На твою думку, ми повернемо Крим?

— Повернемо. Я не знаю, в який спосіб точно — їх багато: і дипломатичний, і політичний, і військово — політичний. Знаєш, я в 2019 році спілкувався з Куртом Волкером, і задав йому таке саме питання. Він сказав дуже цікаву штуку. Він згадав, як в школі вивчав історію Радянського Союзу за картою, на якій були позначки на місці сучасних країн Балтії: “територія, тимчасово анексована Радянським Союзом”. Це “тимчасово” тривало 40 років. Вони жили в цій парадигмі, звикли, що так намальовано. І раптом слово “тимчасово” відпало. І слово “анексована” теж. Країни Балтії стали незалежними. Так само, сказав він мені, станеться і з Кримом. І я теж думаю, що це станеться

Наведу приклад: Азербайджан, який 28 років жив ідеєю повернення Карабаху і районів навколо Карабаху, їх повернув. Так, в страшний спосіб, у військовий спосіб, з багатьма жертвами з обидвох боків, але повернув. Це була для Азербайджану насправді національна ідея. Повернення наших земель для нас теж має стати національною ідеєю.

— Спостерігаючи те, що відбувалося в Криму під час його анексії, як ти даєш собі відповідь на запитання: чому Україна не чинила опір?

— Україна була розгублена. Україна не знала, що робити. Купа причин було. Навіть для мене було досить дивним, що люди, з якими ми спілкувалися, навіть дружили.. було досить дивно бачити в них ворога.

— Можливо, проблема в тому, що більшість людей не ідентифікували себе, як українці?

— Коли сталася біда, дуже багато людей повернулися до української свідомості, почали ідентифікуватис ебе, як українці. Багато людей пішли на війну, навіть ті, хто вважав себе космополітами. Я, наприклад, дуже вдячний бойовикам, що в Криму напали на нашу знімальну групу і трохи покалічили нас. Вони вправили мою свідомість!

Тоді у  нас була можливість робити прямі ефіри, і ми постійно дратували росіян, включаючись із точок, які вони захопили, і коментуючи їхню зброю і тактику. Іноді це був відвертий тролінг в прямому ефірі. Потім з’ясувалося, що вони поставили задачу нас нейтралізувати.

— Але ж це були «вєжліві люди»?

— Одні ввічливі, інші — не дуже. Нашу групу — п’ять людей — захопили, побили всю техніку, поклали на асфальт, ламали ребра, били по голові, стріляли біля вуха…Коли стріляли біля вуха, я був дуже спокійний, тому що розумів: лякають, вбивати не будуть. А от коли мого колегу, Костю Анісенка, грека українського походження, почали запихувати в багажник автомобіля, я зрозумів, що все може бути дуже серйозно. Для чого це робити? Вивезти і втопити в  морі? Потім я почав комунікувати з людьми, які нас захопили. Я назвав телеканал, на якому працював, і зрозумів, що вони його не знають. Я думаю, що  це були або якісь співробітники російського МВС, або колишні військові,  але точно не кримчани. Вони не знали назви телеканалу, на якому я тоді працював. Врешті — решт, нас відпустили.Тоді в мене дійсно все стало на свої місця. Я зрозумів, хто — друг, а хто — ворог.

— Невже вони не знали правила поведінки з журналістами на війні?

— По-перше, то була офіційно не війна. По-друге, вони одразу сказали, що ми для них — солдати інформаційної війни. Вони нас сприймали як солдатів, як людей з ворожого табору.

— Чи ти вважаєш себе пропагандистом?

— Ні, я не вважаю себе пропагандистом.І вважаю, що більшість українських журналістів теж не є пропагандистами. Пропаганда передбачає маніпулювання інформацією, а ми не манупулюєимо. Можливо, ми висвітлюємо один бік цієї війни, бо не маємо доступу до того, що відбувається на тому боці. Але в жодному разі це не пропаганда. І те, що кожен український журналіст, який працює на фронті, на нашій війні, є патріотом, це факт.

— Об’єктивна рівновіддаленість чи суб’єктивний погляд? Ось ти говориш: це — чужа війна, це — наша. Про які журналістські стандарти ми можемо говорити у гарячих точках?

— Буквально вчора ми зробили сюжет, базуючись на різній інформації про війну, яка спалахнула в Ізраїлі і Палестині через обстріли ХАМАС. Ми намагались об’єктивно показати її з двох боків — з боку Ізраїлю і з боку Палестини. На чужій війні це достатньо легко зробити. Коли сталася так звана війна в Південній Осетії, я працював на телеканалі “Інтер”, у нас було дві знімальні групи: одна — на російському боці, інша — на грузинському. Тобто ми висвітлювали події з двох боків. Коли ти працюєш, наприклад, в Ізраїлі чи Палестині, ти можеш це зробити сам. Відпрацювавши на одному боці, знайти спосіб переїхати на другий і показати інший бік війни. З нашою війною зовсім інша історія. Вони казали(в Криму): “Ти — солдат інформаційної війни”. І ти розумієш, що таки да. Від того, що ти говориш, залежить майбутнє цієї країни. І ти завжди зважуєш.

— Ти пройшов величезну кількість гарячих точок. На яку війну схоже те, що відбувалося в Україні в 2014-2015 році?

— На Балкани. Через потужне застосування артилерії, брутальне порушення правил і звичаїв ведення війни. І через інформаційну кампанію теж. На балканській війні дуже багато чого було побудовано на інформаційній складовій. А якщо сказати відверто — на брехні. Наприклад, у нас є наш “розп’ятий хлопчик”, який переслідує нас вже сім років, а на балканській війні сербська пропаганда розповідала, що хорватські військові навчаються в спеціальних таборах, і їх прокачують там спеціальними наркотиками, щоб вони не боялись. І вони під цими наркотиками йдуть в бій. Ця версія кочувала з одного до іншого медіа, і вони досі вірять в це. Йде дегуманізація противника. І це працює.

Щодо дегуманізації противника, це стиль росіян. Подивись, як військові росіяни, коли воюють, називають інші народи. Наприклад, Афганістан — “духи”, Грузія — “гризуни”, Україна — “укри”.Тобто, не людина, а певна істота. Напевне, їм так легше нас вбивати, коли ми — не люди, а якість істоти, які до людини не дотягують. У нас я такого не бачив.

— А ти спілкуєшся із своїми колегами на Балканах? Вони порівнюють ці дві війни і як взагалі ставляться до того, що відбувається на Донбасі?

— Дуже мало людей говорять про те, що відбувається на Донбасі, на жаль. Це цікаво тільки тим, хто  розуміє, яке насправді глобальне підґрунтя у нашої війни. І що це — насправді цивілізаційний конфлікт. Більшість людей на це не звертає уваги, називаючи “забута війна в Європі”.

— Ти кажеш, що зрозумів, що це — ворог, коли потрапив фактично у полон. Дуже багато є людей у будь-якій країні, які симпатизують противнику. Це якийсь стокгольмський синдром чи щось подібне. Коли у мирного населення відбувається усвідомлення, де ворог, що він не може бути симпатичним, і чи відбулося це на Донбасі?

— Я б отак одним кольором не мазав усе мирне населення на Донбасі. Є люди, які змирилися з тим, що відбувається. Є ті, хто відкрито, свідомо і щиро підтримують окупантів. Є люди, яким з Україною бути некомфортно з різних причин. Здебільшого це — результат довготривалої пропаганди, яка почалася задовго до розпаду Радянського Союзу, і триває і досі. Рецепт лікування — теж довгий, він не завжди закінчується успіхом, але починати треба. І починати — з телевізійного мовлення на окупованій території.

— Телеканал «Дом» працює. Цього вистачить?

— Ні, це повинно бути потужне інформаційне мовлення. І треба дивитись на те, як це робить Росія. А вона вкладає шалені гроші за межами країни. Наприклад, в Британії створюють компанію з британським ведучим, британським контентом. Вони беруть те, що цікаво британцям і дуже обережно вплітають в цей контент свої наративи. Відповідні спікери — британці коментують стосунки своєї країни з Росією. Це стара технологія. Вона дороговартісна, не дає миттєвих результатів, але це працює з часом. Наприклад, про нашу війну британці отримують інформацію здебільшого саме з російських джерел. Нам потрібно щось з цим робити вже зараз.

— Назви три критерії для того, щоб бути класним військкором?

— Треба бути хорошим журналістом, навчитися розповідати історії людей. І найважливіший момент — мати бажання змінити цей світ на краще. Це — обов’язково.

— Що робитимеш, якщо всі війни скінчаться?

Я буду щасливим. Буду подорожувати, писати книжки, можливо — читати лекції. Але я буду щасливим.