Головна Інтерв'ю "Азов" 2022

“Богдан освідчився на Азовсталі: “Люблю тебе більше за життя. Чи згодна зі мною одружитися?”

Ірина Мамрига | Журнал “Країна”

Наталя ЗАРИЦЬКА, 36 років, аналітикиня в аграрній сфері. Народилася 17 вересня 1985 року в Києві. Батько – ливарник, хімінструктор дозиметричного контролю радіаційної розвідки. Мати працювала в Київспецкомплектгазі – завідувала складом. Із відзнакою закінчила Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова за спеціальністю ”Педагогіка вищої школи” та Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана за спеціальністю ”Економіка підприємства агропромислового комплексу”. Викладала аграрну економіку й аграрний менеджмент. Працювала в громадському об’єднанні ”Українська аграрна конфедерація”. Із 2017 року – аналітик в аграрній компанії. Заміжня вдруге. Чоловік – 31-річний Богдан – військовий із полку Національної гвардії України ”Азов”. Від першого шлюбу має 8-річного сина. Захоплюється важкою атлетикою. Живе в Києві

2014 року Богдан закінчував строкову службу. Коли почалася війна, пішов на фронт. У бою отримав важке поранення коліна. Потім воював у складі морської піхоти. 2018-го підписав контракт із полком “Азов”. Удома зберігаю його британську сумку-сухарку. Сказав мені: “Наталко, це річ сили, вона пройшла війну 2014-го. Бережи її”.

Цікавиться фізикою, вивчив дві іноземні мови

Із Богданом познайомилися понад три роки тому. Прищепив мені любов до важкої атлетики. Разом вирішили не купувати російських книжок, а збирати бібліотеку з українських. Поставили собі за мету читати не менш як 100 книг за рік. Разом перечитали всі роботи Стівена Гокінга.

У Богдана за плечима футбольна й музична школи. У азовців заведено розвиватися не тільки у військовій справі, а й в інших напрямках. Колишній командир цікавився фізикою, і мій чоловік перейняв це захоплення. А ще вивчив дві іноземні мови.

Богдан освідчився на “Азовсталі”: “Люблю тебе більше за життя. Чи згодна зі мною одружитися?” Я відповіла: “Так”. Ми почали готувати документи, а 17 квітня побралися по відеозв’язку.

Востаннє спілкувалася 7 травня. Через п’ять днів після того відписав його побратим – дав знати, що живі. Уже бували періоди, коли не було зв’язку по два тижні. А в нас традиція – щодня писати одне одному. Зазначаємо дату й час. Щоразу, коли з’являється зв’язок, завантажується до сотні повідомлень. Коли говорили востаннє, прийшли повідомлення за попередні 14 днів.

Люди сидять без рук, без ніг і без знеболювального

Виходити на зв’язок – величезний ризик. В умовах постійних обстрілів доводиться шукати місце, де є інтернет. І точок зі зв’язком стає дедалі менше. Підозрюю, що тепер у мого чоловіка контузії. У повідомленні описав “маленьку пригоду”, як його накрили касетні снаряди. Радив, як діяти, коли раптом окупанти, не дай Бог, будуть застосовувати такий вид зброї в Києві. Один із цих снарядів розірвався за два метри від Богданового вуха. Добре, що він упав у воронку. Проте сказав, що бажано не потрапити в дуже глибоку, бо великий ризик звідти не вибратися.

Обстріл касетними снарядами тривав три доби безперервно. Вони накривають квадрат 40 на 40 чи 50 на 50 метрів. Перший снаряд летить уперед, а решта детонують. Зрозуміти, в якій послідовності це відбувається, неможливо.

Коли наші військові прийшли в ті бункери, там ховалися цивільні, побачили дитячі розмалюйки, іграшковий візочок. Богдан писав, що там були діти різного віку. Радіє, що частину цивільних вивели.

З їжею катастрофа. Завантажилося повідомлення за 4 травня, що в них залишилось обмаль продуктів. Хлопці, які палять, курили чай, але тепер і заварки вже немає.

Невже світ слабший за окупантів, які блокують місто?

Вода на території заводу є, але добути її – справжній квест. Є величезна загроза, що вб’ють. Для цивільних наші військові знаходили воду, ризикуючи життям. Забезпечували максимальним захистом, закривали собою, а тепер Богдан запитує: “Можливо, для всієї світової спільноти ми – люди третього сорту, як відпрацьований матеріал?”

Люди на “Азовсталі” – виснажені, але виконують наказ битися до останньої краплі крові. Там не лише полк “Азов”, а й прикордонники, поліцейські, 36-та окрема бригада морської піхоти. На початку травня чоловік казав, що є сотні важко поранених, які не можуть рухатися. Ще у квітні писав, що кожен день – втрати по 15 осіб: або важкопоранені, або загиблі. А тепер динаміка ще страшніша, бо надбудови, які захищали підвали, зруйновані. Якщо буде пряме влучання ракетою у сховище, то кінець усім.

Найцинічніше те, що окупанти приблизно розуміють, де лежать поранені, і луплять саме туди. Вони перебувають у темних підвалах, і заходити туди – все одно, що побувати в пеклі з поеми Данте. Чоловік писав: “Наталко, люди сидять без рук, без ніг і без знеболювального”. Дуже прикро, коли можна було б урятувати кінцівку, а її відпилюють по живому, бо немає змоги зберегти. Помирають від нескладних поранень у живіт, бо немає антибіотиків. Анестетики також закінчились, є тільки залишки перев’язувального матеріалу. На легкі поранення бійці взагалі не зважають.

9 квітня Богдан писав, що схуд кілограмів на 20. А 7 травня отримала фото, на якому він просто жовтий: “Не переживай. Ось я живий, здоровий”. Додав, що ситуація невтішна і що ми навряд побачимось. Я ж підбадьорюю – кажу, що ми ще дитину народимо. Розумію, що шансів мало, але серцем вірю в диво.

Якось чоловік написав: “Можна було б за дві години випустити по нас 500 авіабомб і 40 ракет. А далі б їхня піхота зачистила територію. І все. Чому вони цього не роблять, у мене є два варіанти: або економлять ракети, або наполеончик отримує збочене задоволення, розтягуючи це катування”.

Ситуація надкатастрофічна. Вони пройшли всі кола пекла, й це вже за межею життя. Це вже не війна чи бої, це затяжний процес добиття смертників.

Не страшно померти за батьківщину, страшно жити у світі, в якому людські цінності задекларовані лише на папері. А насправді всі просто дивляться на це жахіття в real time. Як це може відбуватися вже понад два місяці? Коли кажуть, що нічого не можна зробити, дивуюся: невже світ слабший за пару тисяч окупантів, які блокують місто?

Ми будемо боротися за наших рідних, ділити їхню долю. Дружини командира полку та його заступника поїхали до Папи Римського. Ми теж стукаємо в усі двері, пишемо листи в посольства, звернулися до Конгресу українців по всіх державах. Провели пресконференцію, звернулися до президента Туреччини Реджепа Ердогана, підготували сюжет з японським телебаченням.

13 травня подякувала японцям, що вони вибачилися перед полком і забрали його зі списку терористичних організацій, а натомість внесли приклад “Азова” в кодекс Бушідо (японський кодекс самурая. – Країна).

Приклад “Азова” внесли в японський кодекс самурая

Заплакала за війну лише раз. Під час виступу на пресконференції очі налилися сльозами. Але ми продовжуємо боротися. Мій 8-річний син живе війною. Постійно малює на цю тему й запитує: “Мамо, невже можна, щоб усіх так убивали?”

Путін демонізував полк “Азов”, начіпляв ярликів про “нацистів” і “неонацистів”. Це стало приводом для виправдання цих катувань. А причина в тому, що це найбоєздатніший підрозділ Нацгвардії, який давав гідну відсіч окупантам. Росіяни кожного українця називають бандерівцем тільки за ознакою того, що розмовляє українською чи не приймає російських наративів. Так само накинули ярлики й на “Азов”.

Захисники Маріуполя стануть героями на тисячоліття. Якщо загинуть, то їхній подвиг стане у світовій історії ще більшим, ніж спартанців.

Автор: Ірина МАМРИГА, фото надала Наталя ЗАРИЦЬКА

Журнал “Країна”

Джерело

 

<<«Мужність, яка межувала з божевіллям»: інструктор полку «Азов», який вирвався із «Азовсталі»
>>Пілот ЗСУ, який брав участь у вильотах на «Азовсталь» у Маріуполі, розповів про хід секретної операції