КАТЕРИНА ГРИГОРЕНКО: Я ПЛАКАЛА, КОЛИ ЧИТАЛА СЦЕНАРІЙ

Цієї осені на телеканалі СТБ відбудеться гучна прем’єра 12 серійного фільму “І будуть люди”, виробництва студії FILM.UA на замовлення Міністерства культури і інформаційної політики України. Це епічна драма та екранізація епохального роману Анатолія Дімарова, в основі якого — людські долі на зламі історичних подій. Серіал побудований у формі саги і через призму життя звичайних людей показує турбулентні етапи 20 століття: перша світова війна, революція, прихід радянської влади.

Кожен з героїв по-своєму зустрів ці зміни, з точки зору своєї правди, але всіх їх об’єднувало одне — бажання жити, любити і знайти своє місце у новому вимірі історії. 12 епізодів. 12 основних героїв. 12 непересічних доль. Історія драматичних змін, пристрасного кохання і цінності людського життя. Про людей, які жили сто років тому, але так схожі на нас сьогоднішніх.

Одну з головних героїнь зіграла молода українська акторка Катерина Григоренко. Вона розповіла, як прийшла в акторство всупереч бажанню батька, про близькість з героїнею та невдалий кастинг.

— Ви виконали одразу дві ролі – мати та доньку. Чи складний був для Вас кастинг?

— Це був величезний стрес, чесно кажучи (посміхається). Після цього кастингу я прийшла додому, лежала в темряві добу і думала: «Якщо я йду з професії, то чим мені далі займатися? Вже одну освіту акторську отримала». Мені здавалося, що це повний провал.

— Чому так?

— Я не знала, хто буде моїм партнером. Коли прийшла і побачила Віктора Жданова, мене почало дуже трусити. Я нічого не могла зробити. До того ж він багато жартував, особливо, з режисером Аркадієм Непиталюком. Вони мене трохи налякали, оскільки я знала, хто такий Жданов і хто такий Непиталюк. Через їх авторитет мені було трохи лячно зробити щось не так. Це був неймовірний стрес.

Коли зателефонували і сказали, що мене затвердили, це був просто шок. Я не очікувала. Та потім мені Аркадій сказав, що у нього не було готового образу. Він просто чекав, коли до нього прийде Оксен, Олеся, Тетяна… У нього не було заготовки. Чекав, коли персонаж сам до нього прийде.

Це круто, але не всі так ставляться до цього. Дуже часто кастинг-директори бачать заздалегідь певний типаж. І ти на пробах попадаєш в нього або ні.

— Розкажіть про свою героїню, навіть, двох. Чому їх полюблять глядачі?

— Перша героїня – Олена, мати. З неї починається вся історія серіалу. Це початок 20го століття. Молода дівчина, сирота, яка живе з тіткою. Її видають заміж за дуже заможного чоловіка, який старший за неї років на 30. Це нормальна практика для того часу. Але вся її історія про те, як проста дівчина, яка виросла в таких обставинах, знаходить в собі сили для того, щоб вчинити так, як вона хоче, а не так як потрібно за правилами. Вона закохується і руйнує все, заради власної свободи. Це безпрецедентний випадок того часу. Не буду спойлерити, але в неї це не виходить. Потім її донька Олеся продовжує історію і реалізує це в своєму житті.

— Що для Вас було найважче в цьому проекті?

— Не можу сказати, що було щось важке. Я потрапила в компанію таких людей, які зробили все за мене (посміхається). Маю на увазі, коли ти в справжніх історичних костюмах, навколо такі професіонали та режисер, який створює неймовірну атмосферу на майданчику – це все дає неймовірні сили для того, щоб працювати над таким образом.

— А Ваша героїня Олеся (донька) одразу сподобалася? Вона близька Вам?

— Звісно, вона мені близька, оскільки я знаю що таке – весь час боротися проти стереотипів, в яких ти ростеш, щоб дозволити собі жити так, як хочеш. Думаю, багатьом Олеся стане близькою. Це дуже жіноча тема. Ми маємо бути вдячні тим жінкам, завдяки яким ми можемо жити зараз так, як хочемо.

— Про що цей серіал особисто для Вас?

— Для мене це дуже особиста історія. Коли я перший раз її читала в поїзді Вінниця-Київ, я плакала. На мене озиралися люди. У мене відчуття, що це історія про мою сім’ю. Тому що всі мої предки по татовій та маминій лінії зіштовхнулися з розкуркуленням. Я знаю багато історій про моїх прапрабабусь, яких розкуркулювали, дідуся відправили в Сибір. Прапрабабуся жила з дітьми і з них збирали податки за курку, за яйце, за яблуко. Її відправили до в’язниці, оскільки не було з чого заплатити податки. Потім мені показували землі, які належали моїм предкам, але потім їх просто відібрали. Або у когось був лише кіно та віз, і його розкуркулили. Сказали, що він куркуль. Словом, це пов’язано з усією моєю сім’єю. Це дуже особиста тема, тому я справді хотіла потрапити в цей проект.

— А могли б уявити себе на місці своєї героїні, яку видають заміж за нелюба. Чи могли б поступити як вона?

— Якби я народилася в той час, впевнена, що я могла б бути на її місці. Але не впевнена, що знайшла б у собі стільки мужності для подібного сміливого вчинку.

— Розкажіть трохи про себе…

— Я родом з Вінниці, народилася в сім’ї лікарів. Мій тато – відомий у Вінниці хірург, робить операції, які в Україні майже ніхто не робить (особливо, онкогінекологія). Він хотів, щоб я також пішла цим шляхом, хотів мене навчати. Тому мій вибір, звичайно, йому не сподобався. Я довго готувала тата перед тим, як розповісти про свої плани. Спочатку казала, що буду журналісткою, потім сценаристкою, потім режисеркою. І в кінці, коли сказала про акторство, – це був просто вибух.

— Як Ви змогли на своєму настояти?

— Я дуже довго до цього готувалася. Десь за два роки знала, чого хочу і просто весь час промивала батькам мозок. Коли прийшов час поступати, їм довелося це прийняти. Я довго над цим працювала (посміхається).

— Пам’ятаєте першу роль перед камерою?

— Це було дуже смішно! Мене взяли грати дівчину, яка помирає від пороку серця. Ніхто не знав, що це мій перший досвід перед камерою. Я намагалася себе поводити, наче я дуже досвідчена. Чекала свою сцену десь 7 годин. Зйомки були в лікарні, постійні затримки. І за 5 хвилин до закінчення зміни, а нам потрібно було закінчити чітко, оскільки лікарня була орендована, мене заганяють в палату, кладуть на ліжко. І всі кричать, що за один дубль потрібно зняти сцену, де я хриплю, плачу, помираю і кажу прощальні слова: «А, це ти! Не бійся, нічого не треба боятися». Щось таке. Звичайно, я нічого не змогла зіграти (сміється). Це просто сором. Я сподіваюсь, що цього ніхто не побачить.

— Чи вистачає часу на захоплення?

— Слава Богу, у мене така професія, що всі захоплення пов’язані з нею. Я граю на акордеоні і розумію, що це працює на мою професію. Якщо я вчуся битися чи працювати з холодною зброєю, то сподіваюся, що колись мені це знадобиться. Чим би я не займалася, можу сказати, що я працюю.